Icтopiя Радянського Союзу від часу його заснування у 1922 р. налічує кілька виразних етапів. Найбільших страждань його населенню завдала кривава доба сталінізму. Відомий німецький філософ Карл Ясперс, який сам переслідувався у нацистській Німеччині, аналізуючи альтернативу демократії і деспотизму у своїй книзі "Витоки історії і її мета", зазначав, що коли суспільство відкидає принципи політичної свободи, то це спричиняється до "панування мас, здійснюваного демагогами, які згодом стають деспотами, перетворюють усіх людей на рабів і наповнюють життя страхом. Це шлях, на якому зростаючий страх змушує деспотів весь час посилювати терор, тому що вони постійно відчувають недовіру до людей, що їх оточують, а це, у свою чергу, примушує всіх жити в страху й недовір'ї, бо над кожною людиною нависає постійна загроза". Така характеристика досить точно змальовує психологічний портрет радянського суспільства 1920-х — першої половини 1950-х років, де жертвами системи впали мільйони людей і яке перманентно стрясалося від галасливих пропагандистських кампаній по боротьбі з черговими "ворогами народу".
Починаючи з жовтня 1917p., режим, що утвердився на території колишньої царської Росії, стало вдавався до репресій щодо представників усіх соціальних верств і прошарків, але найбільших втрат зазнали селянство та інтелігенція.
Вороже ставлення до інтелігенції, спершу лише до старої, "буржуазної", а згодом і нової, яка сформувалася вже після повалення старої влади, було органічно притаманне сталінській партійно-державній машині на всіх етапах її існування. Ця упередженість, протиставлення інтелігенції іншим верствам населення пояснюється багатьма причинами. Першою серед них, на нашу думку, слід назвати провідну роль, що відіграє інтелігенція у розвитку духовної культури суспільства, адже від духовної культури чи не найбільше залежить формування особистості, її соціальних установок. Певній соціальній системі відповідає певний духовний світ, що впливає на свідомість людини через суспільну ідеологію, різні системи знань (наприклад, науки), мистецтво, суспільну психологію.
У Радянському Союзі, де Політбюро ЦК ВКП(б) чи ЦК КП(б)У своїми постановами визначало репертуар театрів, напрямки розвитку літератури ("соціалістичної за змістом, національної за формою"; за недодержання пропорцій і збочення у бік національного карали нещадно), а особисто Сталін вигадував назви до художніх кінофільмів і на підставі аналізу політичної кон'юнктури вирішував, кому саме дати чергову Сталінську премію в галузі літератури...
Отже, репресії проти інтелігенції мали подвійну мету — ізоляцію і подальше винищення дисидентів, а на їх прикладі — залякування усіх інших і залучення їх до "виховання нової людини" згідно із пануючою доктриною (зрозуміло, у сукупності із інтенсивною ідеологічною обробкою і "свідомим самовихованням").
В Україні сталінські репресії відзначалися особливою в жорстокістю й мали певні особливості. На долі української інтелігенції трагічно позначилася сталінська національна політика. Будуючи тоталітарну державу, що пригноблювала усі народи країни, радянське керівництво свідомо завдавало удару, насамперед, по представниках національної інтелігенції як носіях національної самосвідомості. Розуміючи місце і роль України в СРСР, Сталін намагався вирвати з корінням саму можливість національно-визвольного руху в Україні. Цим пояснюється жорстокість, з якою винищувалися тут усі, хто виявляв ознаки (чи у кого їх могли запідозрити) національної свідомості. Тоталітарний геноцид національної інтелігенції дістав у зарубіжному українознавстві влучну назву — "розстріляне відродження".
Ці процеси в УСРР з симпатією сприймалися значною частиною галицької інтелігенції, хоча, звичайно, і в ті часи серед її представників не бракувало нещадних критиків радянської системи й комуністичної ідеології у будь-якій іпостасі — порівняно ліберальній чи — згодом — тоталітарній. Сприяли зацікавленню перебігом подій в УСРР також відверта криза українських урядів та політичних партій на еміграції, як рівночасно й політика уряду Польщі щодо своїх національних меншин, серед яких українці посідали чільне місце, з "забороною на професії" для українців, полонізацією Східної Галичини і т. ін.
Отже, за цих обставин, як тільки з'явилась така можливість, тисячі галичан приїхали в УСРР, щоби взяти безпосередню участь у розбудові економіки й культури республіки. Водночас розширювалися й зміцнювалися контакти між діячами науки і культури західноукраїнських земель та Радянської України.
Вихідці із "недержавної України" внаслідок самого свого походження, наявності родичів за кордоном, що мешкали на територіях, які належали тоді Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині, були напрочуд зручним об'єктом для різноманітних інсинуацій про "шпигунів" і "зрадників", до яких залюбки вдавався сталінський режим та його намісники в Україні. Отже, уродженці західноукраїнських земель, що жили й працювали в УСРР, чи не найпершими серед представників національної Інтелігенції України потрапили у вир репресій.
Після приєднання західноукраїнських земель "перевиховання" місцевої інтелігенції зумовлювалось потребою якнайшвидшої інтеграції західноукраїнського суспільства в радянську систему. Це інтегрування відбувалося примусовими методами. Боротьбою проти збройних формувань УПА та підпілля ОУН сталінська адміністрація прикривала розправу з усіма, хто виступав проти її політики. Відома теорія про "загострення класової боротьби" тепер вже у західному регіоні республіки широко використовувалась як прикриття для розгортання репресій, розпалювання антагонізму між місцевими та приїжджими фахівцями та ін.
Зміна в національній політиці більшовицької партії відбулася на XII з'їзді РКП (б) (17-25 квітня 1923 p.), який проголосив курс на коренізацію, тобто закликав до переведення на мову корінного населення кожної із республік СРСР роботи державного апарату, судочинства, культосвітніх та навчальних закладів. В Україні реформи почалися проголошенням ЦК КП(б)У у червні 1923 р. політики українізації. Важливим практичним кроком у цьому напрямку став декрет ВУЦВК і РНК УСРР "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови" від 1 серпня 1923 р, (опублікований у "Вістях ВУЦВК" 28 серпня). Передбачалося протягом нетривалого часу здійснити дерусифікацію політичного й громадського життя, запровадити обов'язкове вживання української мови в установах, особливо тих, що обслуговували сільське населення республіки, українізувати судочинство, зміцнити позиції української школи "(початкової, середньої та вищої), науки, культури та ін.
Властиво, цьому не суперечили погляди й діячів культури, які належали до націонал-комуністичного табору.
Українізацію — як часткове здійснення національних прагнень — досить позитивно сприйняли на західноукраїнських землях та в еміграційному середовищі. Проаналізувавши у циклі статей новий курс в Україні, львівське "Діло" підсумовувало з обережним оптимізмом: "При таких матеріальних умовах, при обмеженості культурних сил, які будуть використані, при допомозі розвиткові тільки української "революційної" культури результати теперішнього українського курсу можуть бути лише дуже обмежені... При всій цій ситуації годі особливо захоплюватись теперішньою полосою українізації.
Але, коли не треба нею захоплюватись, то разом з тим не слід й забувати, що при всій обмеженості теперішніх українізацій них спроб, все ж вони мають певне позитивне значіння. Являються вони очевидним доказом тої елементарної сили, яку має наш національний рух, коли він примушує серйозно рахуватись з ним большевицький уряд... Знайдуть теперішні події свій відгук серед тих частин нашого народу, які знаходяться поза межами совітського кордону, збільшать там енергію й певність в тому, що здійснення наших національних Ідеалів наближається до реалізації хоч повільною, але певною й невпинною ходою. На берегах Дніпра кладуть підвалини того національно-державного будинку, який об'єднає в собі всі частини нашої роз'єднаної й розшматованої тепер землі.
Таким чином, із 1923 р. збільшується в'їзд закордонної української інтелігенції на територію УСРР. Окрім уродженців Наддніпрянщини, чимало було галичан, переважно молоді, що мала за плечима досвід першої світової та громадянської війни (у лавах австро-угорської чи Української галицької армії (УГА) й отримала вищу освіту в Німеччині, Австрії, Чехо-Словаччині або ж в українських високих школах у Львові.
Чимало представників української інтелігенції, які перебували в еміграції, почали повертатися на Батьківщину. Додаткові стимули для виїзду до Радянської України мали західноукраїнські інтелігенти, які в умовах польського колонізаційного режиму дуже часто не мали змоги дістати роботи за фахом. Тому з другої половини 1923 р. зростав приїзд до УСРР інженерно-технічних працівників, творчої інтелігенції, кваліфікованих робітників із західноукраїнських земель. Як справедливо зауважував І.Кошелівець: "Якщо йдеться про приїжджих з Галичини... це були просто щирі українські патріоти, яким дорога була справа національної суверенності. Вони прибували на Україну, повіривши, що тут будується хай і комуністична, але українська держава.
Залучення західноукраїнської інтелігенції для обслуговування потреб індустріального й культурного будівництва в Радянській Україні відповідало інтересам партійно-державного керівництва УСРР. Це, з одного боку, підносило його авторитет, було вагомим аргументом для обгрунтування теорії, що Радянська Україна є "П'ємонт усього українського народу", а з іншого — залучення галицької інтелігенції у культурно-освітню сферу УСРР давало потужний імпульс втіленню у життя політики українізації, сприяло подоланню опору російської чи зросійщеної інтелігенції Наддніпрянщини. Паралельно це давало можливість послабити вплив українських закордонних політиків, внести незгоду в середовище національної еміграції.
У доповіді на X з'їзді КП(б)У в листопаді 1927 р. Л. И.Г.Каганович згадкою про Остапа й Андрія з "Тараса Бульби" Гоголя "передбачливо" натякав на можливість появи зрадника Андрія у лавах КПЗУ.