Іван Франко
РУСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР
[...] Народ наш (як майже всякий другий) від непам'ятних часів мав у своїх обрядах і звичаях багаті зароди драми. Вже наші найдавніші літописці згадують про "игрища между сели", про "всякі бісовські ігри", "плясанія", "личини", "скаканія" і т. і., против котрих так часто повстають наші давні проповідники і моралісти. Зостанки таких ігрищ лишилися ще й донині. Вони є двоякі: одні прив'язані до певних пор року (веснянки, русалії, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, з туром, завивання мандзі в деяких сторонах Галичини), а другі прив'язані до певних пригод в життю людськім (родини, весілля, похорони). Значна часть тих обрядів, в котрих слова (звичайно пісні) сполучені з певним дійством, котре первісне мало, а почасти й тепер має символічний характер, походить з часів дохристиянських, хоча без сумніву в них є й примітки пізніших часів. Інтересно, що деякі з них, напр. веснянки (у нас гаївки, галагівки, лаголойки), помимо 1000-літньої полеміки церковної, власне схоронилися під крила церкви, відбуваються внутрі церковної огорожі, не стративши зовсім свого не-християнського, природно-символічного характеру.
[...] Правда, церков православна, котрої держалися русини, була надто строга і недоступна для таких ігрищ, котрі в очах православних ригористів являлись трохи що не бісівською забавою, та зате полуцерковні міські братства, інколи певно й монастирі, а головно школи були захистом і розсадником сеї новомодної штуки. Можемо припустити, що основана около р. 1580 перша греко-руська академія в Острозі була коли не першим, то все-таки в тім часі головним розсадником релігійної драми. В академії тій, крім православних, учили також аріани і католики, значить, мусив панувати дух свобідніший ніж деінде. Строгий мораліст і аскет Іван Вишенський по смерті князя Острозького прямо відзивався про нього як про єретика, а в своїм посланію до того князя, написанім около 1598 року, не без причини нападав на "комедійське і машкарське, набоженство" латинське. Взагалі в писаннях Вишенського ми находимо перші щодо часу свідоцтва про існування і популярність драматичних представлень в Південній Русі. В посланію своїм до стариці Домнікії 1606 р. він виразно посвідчує, що "нові руські філософи не вміють читати церковних книг, ні псалтирі, ні часословця, тільки комедії строють і грають". Очевидно, автор має тут на думці не так руських духовних, як радше міщан і шляхту. Та, на жаль, з драматичних творів кінця XVI і початку XVII віку не дійшло до нас майже нічого, і особливо з творів того роду, про які говорить Вишенський. Та про характер нашої релігійної драми, представлюваної не в самій церкві, але все-таки в тісній залежності від церкви, організаціями напівцерковними, дають нам виображення дві трохи пізніші містерії, котрі дійшли до нас і котрих ще не можна назвати шкільними драмами. Є се київська пасія, котра мала бути перший раз виставлена при Софійськім соборі за митрополита Іова Борецького в 1629 p., захована в однім рукописі XVII віку і відкрита мною в однім рукописі в Смерекові коло Жовкви містерія страстів Христових. [...]
Коли ж іще зважимо, що найдавніші щодо часу драматичні твори руські, дві інтермедії Якова Гаватовича, львов'яніна, вставлені були в польську релігійну драму про смерть св. Івана Хрестителя, з нею разом відіграні в Камінці на ярмар-ці і друковані 1618 року, то дуже правдоподібним явиться догад, що наша релігійна і світська драма тільки звільна виростала з обійм польської і мала первісно характер не шкільний, а власне такий, який мали західноєвропейські містерії, представлювані різними побожними братствами, що з часом поробилися першими корпораціями театральними.
Майже рівночасно з містерією страстів Христових дійшов до нас відгук іншої західноєвропейської містерії — рождественської. Се був вертеп. В Західній Європі він розвився з містерії, котру представлювано по церквах зразу живими особами: Марія, Йосиф, Ісус, пастухи, ангели, царі, а далі особами, вирізаними з картону і уміщеними в домику, котрий в часі різдва виставлювано в церкві. По богослужению органіст зі своїми помічниками носив той домик від хати до хати: хлопці співали, а органіст вияснював людям значення осіб і цілої сцени і за те діставав певну плату. З часом і інші письменні люди, незалежні від церкви, устроювали такі домики (яселка,) в об'яснення вносили більше живості і поетичних прикрас, а далі замість недвижних фігур картонових впровадили маріонетки (кукли костюмовані), котрими можна було відіграти цілу сцену. Розмови пастухів Ірода з євреями і т. і. при загальнім веселім настрою сього празника самі напрошувалися на комічне трактування. Ставшися особливо власністю школи, вертеп прийняв ту подвійну форму, котру адоптувала шкільна драма: поважний текст і веселу інтермедію. Відповідно до сього змінилася і його архітектура: домик зробився двоповерховий: нагорі відбувалися сцени набожні (об'яснення і діалоги говорені були звичайно церковною мовою або хоч підмішаною церковними виразами), а внизу йшло зовсім інше життя, являлися фігури, вихоплені з живої дійсності: глуповатий мужик, циган, єврей, шляхтич, козак і т, і. В тій формі існував у нас вертеп уже при кінці XVI віку (д. Ізопольський бачив у Ставищах вертеп з руським написом "сооружен 1591 г."), і в тій самій формі перетривав аж до нашого віку, аж до наших днів. Правда, текст вертепної драми мінявся, а той, що дійшов до нас (один в 30-тих роках записаний Маркевичем, а другий недавно Ґалаґаном), походить, правдоподібно, бодай в другій, побутовій часті, з XVIII віку. Від польських "яселек" різниться наш вертеп власне згаданою вище двоповерховою архітектурою і розділом між сценами біблійними і побутовими, котрі в польських яселках відбуваються всі на одній сцені; різниться і композицією тексту, котрий у нас і в побожній і в побутовій часті є твором оригінальним, хоча, звісно, зложеним після такого самого шаблону, в який уложилася вертепна драма. на заході і в Польщі.
[...] Інтермедія писана була мовою, близькою до народної, а не раз і чисто народною і зміст свій, колорит, спосіб вислову черпала з окружаючого життя народного. Правда, сюжетом інтермедій дуже часто були міжнародні, мандруючі анекдоти, фабліо та новели, та, проте, вони являлись у нас в локальній окрасці, героями їх були наші селяни, школярі, євреї, козаки, цигани, шляхтичі— типові фігури тої буйної та пестрої людності, що снувалася тоді по Україні. В противенстві до тяжкої, надутої та риторичної мови духовних драм, інтермедії кипіли життям і акцією, звичайно доволі грубою, іноді не без цинізму, відносячися свобідно іноді навіть до того, що в духовній драмі величалося з побожним пафосом. Симпатії і антипатії народні виявлялися тут вповні; в жартовливій формі порушувано не раз найтяжчі рани народного життя: притиски з боку панів, нещастя релігійних роздорів і т. і. Під кінець XVIII в., коли стара шкільна драма майже зовсім була завмерла, інтермедії і сценічні діалоги жили ще на імпровізованих приватних сценах і пильно переписувались. І так уже по р. 1750 написаний був "Діалог тли разговор пастирей" — очевидно, часть різдвянської драми; около
1788 р. постала "Інтермедія на три персони: смерть, воїн і хлопець", около 1789 p. написав свящ. І. Некрашевич, бувший студент Київської академії, дві драматичні сцени "Ярмарок" і "Сповідь"; по р. 1795 постала "Розмова між священиком і монахом", а около 1798 "Комедія уніятов с православними" свящ. Сави Стрілецького. Давня інтермедія чимраз більше набирала самостійного життя, щоб опісля, під впливом нових європейських течій, віджити в комедіях Котляревського "Москаль-чарівник" та В. Гоголя "Хитрість женщини". [...]
В гумористичнім і сатиричнім дусі інтермедій зложені були в XVIII віці також численні "вірші" рождественські і пасхальні, котрі часто є тільки епічним переказом драматичних і сценічних штук, а мовою і писательською манерою являються безпосередніми попередниками "Енеїди" Котляревського та "Пана та собаки" Артемовського. [...]
І. Франко. Твори в 20 т. — К.: Державне видавництво худ. літ., 1955. —
Т. XVI. — С 209-231