Роксоляна

Осип Назарук

Сторінка 11 з 54

Береги Криму і страшний город Кафу з жалем пращали. Така вже вдача людей: вони жалують того, що було, хоч воно було б недобре, бо бояться того, що буде — невідомого.

Хоч вони були дуже втомлені, бо не спали минувшої ночі, але й сеї заснути не могли. А як темна ніч покрила чорним оксамитом безмежну поверхню моря, жах почав ходити по чорній галері і не дав заснути ні везеним на торг невольницям, ні їх властителям. Оповідали собі про напади морських розбишак, про страшного Хайреддіна з рудою бородою, котрий не шанує навіть галер високих достойників. Оповідали про чайки козацькі, що несподівано нападають на морю й підпалюють турецькі галери.

Настуня мріла про такий напад, хоч дуже боялася вогню на воді.

А як північ наспіла і небо та Чорне море стали чорні, мов найчорнійший аксамит і ні одна зірка не блистіла на небеснім зводі, — побачили бідні невольниці, як далеко-далеко засвітили на морі три червоні огні. Вони скоро зближалися. Неспокій запанував на галері торговців.

Хто се може надпливати?

В тих часах моря були рівно небезпечні, як сухопутні шляхи.

Неспокій перейшов у тривогу, бо вже виразно видніли таємничі судна — не то купецькі, не то воєнні. Нараз пронісся по галері шепіт:

— То пливе Хайреддін з рудою бородою!

Хто шептав? Всі шептали. Хто зачав? Вони не знали. Але ні одна душа не сумнівалася, що надпливає Хайреддін, "пострах п'яти морів" — від Альгіру по Аден, від Кафи по Каіро, скрізь страшний і скрізь присутній... Жах спараліжував усякий рух на галері торговців. А три темні судна Хайреддіна, найстрашнішого пірата тих часів, щораз ближче світили червоними огнями. У світлі їх Чорне море ставало ще чорніше. І якась тяжка задуха лягла на воздух, і на воду, і на серця всіх людей на галері,— така тяжка, якби духи всіх помордованих грізним султаном Селімом хмарами летіли зі всіх усюдів на суд справедливого Аллага. Навіть невольниці, котрі нічого не могли стратити, відчували, що може бути ще гірша доля від тої, яку мали: попасти в руки закам'янілих злочинців як добича, жеребом тягнена.

А темні судна Хайреддіна підпливали все ближче і ближче. Вже на них виразно видніли чорні тула гармат і блискучі гаківниці і залізні драбини з гаками, які розбишаки перекидали на купецькі кораблі і так діставалися на них з мечами в руках і ножами в зубах. Онде стояли вони довгими рядами, ждучи наказу ватажка.

Галера торговців стала — як курка, на котру налітають шуліки. А на однім з піратських суден вийшов з каюти Хайреддін з рудою бородою, пострах всіх людей, що плили морськими шляхами, без ріжниці віроісповідань. Обличчя опришка було порізане глибокими близнами. Крізь легкий прозрачний кафтан з червоного шовку видніла сталева кольчуга. За поясом мав два острі ятагани, при боці криву шаблю, в руці звичайну палицю-кавулю. Бороду мав руду, аж червону, немов помальовану.

Настя на той вид зачала тихо тремтячими устами шептати псалом:

— Помилуй мя, Боже, по великій милості твоїй і по множеству щедрот твоїх...

Кляра, на всім тілі дрожачи, шептала до Настуні:

— Зараз буде напад...

Хайреддін глумливо й уперто вдивлявся в галеру торговців, не кажучи ні слова. Над його головою помалу підносили червене полотно на двох жердках. На нім звичайно видніло одно-одиноке слово: "Піддайтеся!"

Але тепер на велике здивування всіх, що вліпили очі в полотно, був більший надпис: "Десять днів і десять ночей не беру добичі ні на морі ні на суші ні від мослемів ні від нессараг, відколи вуха мої вчули вістку, що на престол мослемів вступив десятий падишах Османів".

Всі відітхнули, хоч страх не уступив відразу: і свобідні, і невольні напівпритомними очима гляділи на три піратські судна Хайреддіна, що тихо сунули попри них.

Вони вже зникали на чорнім тлі, а жах невольниць ще більшав на думку про в'їзд у столицю того чоловіка, котрого хоч на десять днів пошанував страшний Хайреддін з рудою бородою.

Настуня збілілими устами раз у раз відмовляла "Помилуй мя Боже" — вже зі страху перед Царгородом, столицею Халіфа.

Всі невольниці вже Бог знає котрий раз оповідали собі, як перед виладовуванням їх у пристані покують їх чвірками в ланцюжки, бо в натовпі могла б не одна втечи і пропасти.

Кляра, котра відкись докладно знала майже про все, що робили з невольницямн, пояснювала Настуні, що коли часом не стає ланцюжків, то скорше навіть мужчин пов'яжуть звичайними путами, ніж молодих жінок і дівчат.

— Та чому? — питала Настя.

— Я ж тобі вже говорила! Бо мусульмане кажуть, що найдурніша жінка хитріша від найрозумнішого мужчини. Зрештою, ми в нашім віці дорожчий товар, ніж найсильніші мужчини.

Білі ручки Настуні злегка задрожали, а в її синіх очах заперлилися сльози.

Над ранком заснула неспокійним сном. І снилося їй, що на галеру таки напав Хайреддін-розбишака трьома суднами і що здалека надлетіли малі чайки козацькі... І що була завзята битва, і що галера почала горіти, і пекла ясна полумінь. Пробудилася з криком. Було ще темно кругом. Тільки оченята її пекли від недоспаних ночей. Сіла на лежанці й очікувала днини. Раненько почула в небі тужні голоси. Такі тужні, що здавалося їй на хвилинку, що то її рідна мати й батько кличуть за нею: "Настуню! Настуню!"

А то ключ перелетних журавлів летів з Малої Азії понад Чорним морем, на північ, в рідний край Настуні. Може, й він пращав її...

Перед її очима став Рогатин і великі луги над ставищем, де часто спочивали журавлі.

"Там, певно, все ще в руїні," — подумала, і сльози заперлилися в її очах. А чорна галера торговців живим товаром плила і плила на захід сонця — в невідому будучність.

VII

В ЦАРГОРОДІ НА АВРЕТБАЗАРЇ

"Viel dunkle Wege fuehren

Vor unbekannte Тuегеп,

Wer keine Heimat hat..."

"Zal z oczu lzy wyciskal tym, со tain patrzyli,

Co z Bahramen w niewoli w Carigrodzie byli,

Widzac, ano tuteczne ludzie przedawano,

Xiedza, cylopa, szlachcica, — nic nie brakowano.

Jednych kijmi na bazar jak bydlo pedzono

Drugich w petach, a drugich w lancuchach wiedziono",

І

Щойно перестали падати рясні дощі над гарним Царгородом24[24] , і весняне сонце усміхалося до нього блиском і теплом. Зазеленіли сади й огороди. І міцніше притулився повій до струнких кипарисів у парках Ільдіз-Кіоску. І зацвіли білі й сині бози, і червоний квіт брескви покрив гілля її. З величезних мурів резиденції падишаха позвисали сині, міцно пахучі китиці квітів гліцинії. Запах їх доходив аж до пристані, де виладовували довгі ряди молодих невольниць. ...Йшли сковані, по чотири, злучені міцними подвійними ланцюжками, з кайданками на руках. А для чвірки, в котрій була Настя, якось не стало легких, жіночих ланцюжків. І на березі Золотого Рога столиці падишаха заложили на її ручки тяжкі ланцюхи, призначені для молодих мужчин-хлопців, стиснувши їх на три огнива, бо дрібні ручки мала.

Була б тут, може, ревно заплакала, якби й увагу не відвернули дикі сцени, що діялися тут при виладовуванню мужеських невольників. Від Чорного моря, від берегів Скутарі й від моря Мармара тиснулися до Золотого Рога ріжні-преріжш судна, галери, байдаки і каравелі25[25] . А з них виганяли на беріг пристані маси невольниць і невольників. З невольницями поводилися ще сяк-так, але невольників гнали як худобу: били буками і різками, дротяними-нагайками і кінцями ланцюхів, аж до крові.

Тут узріла розгорнену в самій середині "книгу історії наших найбільших страждань і мук". Від хвилі, коли побачила своїми очима, що навіть найстрашніший опришок турецький умів пошанувати правну владу своєї землі, вже не сумнівалася в розвиненій болем головці своїй, що кождому народові дає Бог справедливий таку долю, на яку заслугує. В синіх очах Настуні знов мигнула чаша чорної отруї — на тлі Високого Замку у Львові. І для того не заридала вголос на березі Стамбулу і золотої пристані його. Тільки дві тихі слези скотилися з очей її на ланцюхи-кайдани і засвітили, як перли. І пригадали їй ворожбу циганки, котрої вже давно не згадувала: "В перлах і фараpax ходити будеш і адамашки під ногами будеш, а горючий камінь у волоссю твоїм..."

Не в перлах, а в ланцах ішла, не по адамашку, а по поросі, скропленім слізьми невольниць. У волоссю не мала дорогого "горіючого каменя", але зате немов палахкотів горіючий камінь у голові: хвилями відчувала такий пекучий біль у головці, що здавалося їй, немов її власні очі западаються в нутро голови. Коли біль уставав, віддихала, мовби на світ щойно вродилася.

А від Пери й Галяти, великанських передмість Істамбула, гнали сухопуттям в ланцюгах і путах нові товпи вже проданих невольників! Кого між ними не було! Робітний народ, селяне і міщане, шляхтичі й духовні, що видно було по їх одягах: мусіли їх недавно пригнати з рідного краю кримські ординці або дикі ногайці. Бранці йшли сковані й пов'язані, як худоба, биті й катовані. А турецькі пси лизали кров, що капала з їх ран від побоїв.

Настуня закрила очі з внутрішного болю. Були се, очевидно, бранці з її рідних сторін, бо переважали між ними зітхання до Бога в її рідній мові, хоч чула також тут і там уривані слова польської молитви: "Здровась Марйо, ласкісь пелна... мудль сєн за намі гжешнимі... тераз і в годзінє сьмєрці нашей... амен..."

Польську мову чула між нещасними рідше ніж нашу. Пригадалися їй батьківські слова, що й ляхи гарні пташки, але таки не такі гарні, як наші. І для того менше їх попадало в отсю страшну каторгу-покуту. Думала: "Як вимірив Божою мірою справедливості..."

Розуміла, що й наші, й поляки були тут дуже нещасні, бо втратили свою Батьківщину, ціннішу навіть від здоровля. ї тепер не знали, куди їх поженуть та перед чиїми дверми опиняться. А як не чула вже ні рідної, ні польської мови, зачала розглядатися по місті, щоб забути страшний вид, який недавно бачила. Вона зі стисненим серцем дивилася на марморні палати і стрункі мінарети чудової, як мрія, столиці Османів серед квітів і зелені під синім небом полудня.

II

Якраз виправляли в Мекку святу весняну каравану, що везла дари й прохання султана до гробу Пророка. Бо був се приписаний день перед початком Рамазану26[26].

Вже від ранку глітно було на широкій вулиці, що з північного кінця пристані провадить до Ільдіз-Кіоску, положеного над Босфором, на височині Бешікташу.

Незлічимі повозки сунули в барвистій товпі народа...

8 9 10 11 12 13 14