Осмомисл

Назарук Осип

Часть перша

ЗА ПОГОРИНУ ВОЛОСТЬ

І

старий князь і молодий княжич.

Глава перша, з котрої уважний читач довідається про те, як виглядав старий Галич в 12-тім століттю; які мав церкви, дільниці й головні шляхи; як представлялися княжі тереми, їх забудовання й нутро; запізнається з уступаючим невдовзі старим князем Володимирком та з його сином і наступником Ярославом; пізнає досвід і світогляд старого "многоглаголивого" князя, його змагання, діла і життє, що всім тягаром своїм налягає на будучу спадщину сина; довідається про книги, уживані тоді в культурних кругах византійського впливу; пізнає образуваннє молодого княжича і довідається, з ким той чому хоче його батько одружити.

Було то в навечерє великого свята.

Вже передзвонили дзвони галицьких церков. Одна по другій замовкали дзвіниці, як утомлені женщини, що дітям на сон співають. І замовкла перша дзвіниця монастирської церкви св. Іоана, опісля св. Спаса, за нею замовкла церков Пантелеймона на залуквянській рівнині, за нею церков св. Анни, сусідка її, за нею церков Рождества Христова, що стоїть і посеред нинішнього Галича, за нею сильно укріплена, цитадельна й катедральна церков Пресвятої Богородиці в осередку старого города, на залуквянській височині, на правім березі Лімниці біля її устя до Дністра; за нею замовкла церков Архистратига Михаїла, за нею замовкли церкви біля крилоських укріплень: Ілії, Юрія, Данила, Воскресення Христового і Благовіщенська. За ними позмовкали дзвіниці церков у Чагрові, Болшеві й У гольниках тай инших пригородах Галича. Майже рівночасно погасли блес-ки золочених копул святинь і веж на княжих теремах, що червеню горіли між цвітучими садами в заходячім сонці.

А як зовсім загасло велике небесне світило і сумерк покрив життє, бушуюче в столиці Володимирка і кругом неї на плесах Дністра, Лукви і Лімниці,— заблестіли тисячі людських світел в усіх дільницях Галича і пригородів його, де окремо мешкали купці і блюд-ники, кожемяки й сапожники, ковалі й золотники, поворозники й перевізники, робітники скляних гут. і всякі инші ремісники та зарібники.

Замаячіли світла і ген поза Галичом в напрямі на Калуш, де жили робітники при неісчерпаємих сільних жерелах, і на купецьких суднах здовж Дністра аж до Олеші та Чорного Моря та в напрямі на Вістову й Синевідсько та старий шлях Тухлянський, де порозставлювані були військові сторожі, що мали давати вісти в разі якого руху з Угорщини, і в напрямі на Устилуг тай пятьдесяти Червенських Городів, що сторожили земель нашого народу від сторони Польщі та в напрямі кріпостий над рікою Горинь, котрі від недавна берегли держави Воло-димирка від сторони Київа, що зависним оком дивився на зростаючу силу і богатство свого наймолодшого сина й суперника.

Як до потворности великий павук, озолочений світлом, шумів і серед ночі величезний Галич, простягаючи свої довжезні, кріпостями наїжені дороги — по Ярославль і Ряшів, по карпатські пропасти і дебри, по степи чорноморські і болота Припеті, перед котрою простягалася улюблена Володимирком Погорина Волость, де стояли укріплені ним городи Тихомель, Шумськ, Вигошів і багато инших. Словом, молодий Галич уже тепер світив на всі землі і волости, котрі посідав, або в будучині мав посісти.

Про неї, про ту Волость Погорину, за яку вже сто літ — точилися кріваві бої між Київом, Володимиром Волинським а вкінці й Галичом, рішився тепер старий князь поговорити з одиноким сином своїм, що може вже невдовзі мав засісти на золотокованім престолі в церкві Пресвятої Богородиці. Хотів йому сказати, щоб був її добрим сторожем, бо вложено в неї багато труду і старань і крови. І хотів дати синови свому вильнійшу підойму до оборони її, чим сам посідав.

А молоденький Ярослав немов прочував, що батько кличе його у важній справі: йшов задуманий поміж великі замкові конюшні і житниці. Товаришив йому майже невідступний учасник його забйв і науки, молоденький, як він, отрок і паж його матері, Мирослав Крушина. З пошаною вступалися княжичу з дороги і тіюни і бояри і вирники і тисяцькі, а замкова служба з любов’ю дивилася на молоденького князя. Бо в очах мав він розум свого батька, а в лиці красу і доброту матери своєї. Був він любимцем дружини й убогого народа і навіть чужих купців та гордих бояр, що зі страхом дивилися, як підупадає на силах старий князь, що виніс їх високо, дав їм власть і маєтки. По молодій літорослі його роду сподівалися бояри продовження батьківської політики і любили його по свому.

Зближився до батьківського терему, при котрого вході стояла сторожа в панцирах, прикритих синіми кафтанами з золотими поясами. Вона з почестью привитала молодого престолонаслідника, і він вступив у велику замкову світлицю, котрої вікна, осклені римським дорогим склом у срібних рамах, виходили на дністрові плеса, що блестіли в них, як чорні, гебанові тафлі, порізані золотистими пасму-гамИ' корабельних світил. В престольній світлиці було тихо і холодно. Над золотим столом Володимирка блестіли під іконами дві дорогі лямпади висаджені перлами і жемчугами. Кругом до стін прикріплені були золоті, срібні, мідяні й алябастрові лямпи та порозвішувані мечі з дорогими рукояттями, діямантами висаджувані, старинні римські копя, византійські мозаїки й арабські коронки, сафянові тули зі стрілами, східні килими і коври. Княжевич побіжним поглядом обкинув обстановку добре йому відомої салі й затримав чомусь очі на трох червоних щитах і срібних топорах,.уставлених за престолом батька, та на ряді портретів своїх предків по батьку й матері, які змалювали византійські майстри, привозені його матірю. Перейшов попри ряд тисових сиджень боярські ради й отворив малі двері, що провадили в коридор, при котрім містилися кімнати його родичів. Тут розпра-щався з ним товариш його, причім замінили тільки два словечка: "Скажеш?" — "Скажу."

При дверях, що провадили до скромної кімнати старого князя, куняла, як все, велика освоєна медведиця, що впускала до середини тільки добре їй знакомі особи. На вид молодого княжича забурмотіла приязно й усунула одну лапу, щоб зробити вільніший перехід. Ярослав, що дуже любив сього косматого сторожа неймовірних розмірів і все мав для нього якийсь смачний кусок, нахилився до лежачої медведиці, погладив її темно-бурі кудли і поклав їй під ніс принесений кусок, котрий вона з видимим вдоволеннєм проковтнула й усунула ще дальше свої великі лапи, немов на знак, що вповні пристає на те, щоб молодий княжевич дістався до кімнати батька. Він ще раз погладив її по великій пащі і по вухах, відхилив двері й увійшов до середини.

В невеличкій, затишній і дуже привітній кімнаті, скромно урядженій, з дубовою обстановою й долівкою, вистеленою волохатими кожа-ми, сидів при столі старий князь Володимирко: стрункий, середнього росту мужчина, з сивіючим волоссєм, не робив ще вражіння старого, але в його лиці й рухах видно було велику втому. Бо все життє сидів він на коні і вічно був у походах за державними ділами. Тільки очи остали живі. Скоро, як давно, і безупинно переносили вони свій погляд то на темну тафлю дністрової води, що мигтіла у вікні кімнати, то на ясне огнище з кедрових полін, що вічно горіло в кімнаті князя, як зимою так літом. Бо живий дух князя любив огонь.

Був се монарх незвичайно хитрий і все життє вів таку спритну політику, що сусіди боялися його, як огню. Нераз гуртом нападали на його державу з усіх сторін. Одначе він все вмів виховзну-тися і з найтруднішого положення так, що навіть найбільші побіди над ним не приносили його ворогам пожитку. Був се рідкий тип "многоглаголивого" і притім розумного чоловіка, у котрого мова служила виключно на те, щоб закрити свої думки і заміри. Говорив плавно та скоро й умів підбирати інтересні для кождого справи, бо добре знав людей.

На столі перед ним стояло кілька книг в дорогій оправі, кілька пергаментових звоїв, кілька звоїв папирусових, званих з єлинська "бібльосами" або "хартосами" і багато актів, списаних виключно на самаркандськім папері, бо старий князь такий уже був знервований, що не терпів уживаного тоді загально паперу виробу багдадського або дамасценського а то ізза його шелесту. Зеленавий блеск двох прислонених зверха византійських лямпад представляв схорова-ного на "дну" й ісхіяс князя ще більше нервозним, чим був.

Побачивши сина, встав нервозно, приступив до нього і погладив його ще золотисте волосся, глянув у його сталево-синяві очі і знов сідаючи, рухом руки показав на застелений ослін. Княжевич легко скло-нився перед старим батьком і сів на вказаний ослін. Старий князь ще раз кинув оком на темну тафлю Дністра, на котрій як золоті зорі замаячів саме рад корабельних світил, і сказав до сина мягким голосом:

— "Сину мій! Я хотів би з тобою тепер поговорити про дуже важні справи. Ти одинокий у мене і я може невдовзі лишу тобі волость твою, котру передав мені твій дід а мій покійний батько, волость поширену і скріплену працею всего життя мого. Прожив я вже досить літ, втомився життєм тай чую що не довго вже буду жити...

Може ще діжду, як ти скінчиш свій другий літ десяток, а може й ні. Може ще час на таку розмову, мій синку, але твій батько все любив заздалегідь приготовляти й остане вірний тій постанові своїй тай у заповіті тобі її передасть. Я не хочу вбільшати своїх заслуг і скажу тобі все по правді, що не часто лучалося мені в життю: бо тяжко приходилося боронити спадщини прадіда і діда твого! І боронив я її збруєю і підступом, силою і тим, що люди, називають хитрістю. З усіх сторін обставлена волость твоя ворогами: на западі Ляхи, що з своїх піскових земель ласими очима поглядають на галицьку землю, щоб тут поживитися чимсь,— на полудні Угри, що перед півтретя сотками літ у подертих шатрах перекочували попід великі стіни городів наших, а нині загосподарювала я й раз-у-раз мішаються в наші справи, на півночі наша тиха Волинь, дивна країна з старими городами, що повинна бути на завше злучена з нашою волостю, а де вороги раз-у-раз зносять нам "зазулені яєчка",— на сході Київ, такий заздрісний о зріст значіння і сили нашого Галича, що навіть не звертає належної уваги на вічну рану, яка йому ятриться від сходу і на нову силу, що росте ціпко в холоднім Суздалі.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: