Одиниця з обманом

Нестайко Всеволод

Давайте знайомитися

Ранок.

П'ять хвилин тому почався урок.

У коридорах порожньо й тихо.

Та ось хряскають вхідні двері. Спершу лунко — у вестибюлі,— потім глухіше — по коридору — дріботять швидкі кроки: якийсь неборака запізнився.

Прочинились у кінці коридора двері якогось класу, і тоненький винуватий голосок жалібно писнув: "Можна?"

Щось докірливо каже з класу вчителька.

Двері зачиняються.

І знову нікого.

День почався.

Порожньо й тихо в коридорах.

Тільки шкільний кіт Сократ, весь у крейді й чорнильних плямах, виходить з-за рогу й поважно йде самісінькою серединою коридора. Він користується нагодою. Він добре знає, що, коли продзвонять на перерву, доведеться йому, задерши хвоста, чимдуж чкур-ляти звідси й "потім усю перерву гасати по школі, у уникаючи палких проявів дружби любителів природи. 4 Сократ іде й меланхолійно позирає на двері класів.

Усі двері однаковісінькі, лише на одних табличка з написом "І клас", на інших — "X клас". І за одними дверима клаповухі першокласники, від старанності висолопивши язики, глибокодумно виводять у зошитах кружечки й палички. А за іншими — вусаті десятикласники грають у "морський бій" з підмальованими десятикласницями (поки хлоп'якуватий практикант-учитель з наївними очима списує всю дошку хитромудрими формулами).

Але нас з вами не цікавлять ні ті, ні інші.

Обережненько, навшпиньочках ходімте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом "ІV-Б клас". Табличка перекособочена, з відбитим ріжком, але напис видно добре.

Підійшли. Прислухалися.

За дверима тихо.

Жодного звуку.

Як то кажуть,— анічичирк!..

Може, там нікого нема?

Може, клас порожній?

Прочиняємо нищечком двері.

Зазираємо одним оком...

Є!.. Всі на місці!

Сидять гарненько. Обличчя зосереджені, серйозні. Ні тобі усмішки, ні тобі витівки якоїсь. Не діти, а янголи.

Що таке?.. Може, ми не туди потрапили?.. Хіба про таких напишеш повість? Може, ходімте до іншого класу?.. Пошукаємо справжніх живих учнів?..

Та ні, стривайте!.. •

От учителька Ліна Митрофанівна, що статечно походжає по класу, раптом подає голос:

– Спасокукоцький! Ану не зазирай до Трав'янко!

"Ага! — догадуємося ми.— Контрольна!"

Тепер ясно, чому такий порядок.

Ліна Митрофанівна суворо супить брови і орлиним поглядом роззирається навкруги — пильно стежить, щоб ніхто ні в кого не списував.

Але де це бачено в світі, щоб на контрольній ніхто ні в кого не списав?..

От із третьої партії на підлогу падає промокашка. Але з третьої парти ніхто за нею не нахиляється. За нею нахиляються з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна робить рвучкий рух:

– Га? Що таке?!.

– У мене промокашка впала,— невинно кліпають очима з четвертої парти.

Ліна Митрофанівна не бачила, з якої партії впала промокашка,— і все в порядку!..

– Мій четвертий "Б" — неможливий! — часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій четвертий "Б" — найкращий! — так само часто каже Ліна Митрофанівна.

– Мій четвертий "Б" доведе мене до інфаркту! — каже Ліна Митрофанівна.

– Мій четвертий "Б" тільки й тримає мене на світі! — каже та ж сама Ліна Митрофанівна.

То коли ж вона каже правду?

Хто ж вони такі — оті чотирнадцять хлопчиків і десять дівчаток, що мовчки схилилися зараз над зошитами?

Гарні вони чи погані?

Давайте-но ближче познайомимося з ними!

З кого почнемо?

Ну, хоча б з отих двох, що сидять за першою партою в середньому ряду перед самісіньким столом Ліни Митрофанівни...

Спасокукоцький і Кукуєвицький

Обидва вони маленькі, кругловиді, клаповухі і кирпаті.

Тільки той, що в нього на носі руденька блямбочка,— то Спасокукоцький.

А той, що в нього щербатий зуб,— то Кукуєвицький.

Спасокукоцького звати Лесик.

Кукуєвицького звати Стасик.

Понад усе на світі Спасокукоцький любить цукерки "Тузик".

Кукуєвицький понад усе на світі любить цукерки "Білочка".

Але, якщо нема "Тузика" й нема "Білочки", вони гризуть усе, що є: "Золотий ключик", "Еру","Киць-киць", "Морські камінці", "Бджілку", "Корівку" і навіть тверді, хоч об дорогу кидай, "Козинаки".

Так історично склалося, що в перший день у першому класі вчителька Ліна Митрофанівиа посадила

їх. за першу парту перед самісіньким своїм столом. Бо вони були найменшенькі в класі.

Так сплелися їхні долі.

Ех-хе-хе!.. Доле-доле!.. Коли тобі повних сім років, а у трамваї або тролейбусі тобі од сили дають п'ять з половиною, найбільше шість,— ох, як же ж ти страждаєш, ох як же ж тобі хочеться бути хоч на крапелюшечку, хоч на сантиметрушечку вищим!.. Як же ж тобі хочеться бути таким, як отой Ігор Дмитруха, що сидить на останній парті і обстрілює жованими паперовими кульками із скляної трубочки класну дошку... Як же ж тобі хочеться!..

Спасокукоцький скоса позирав на Кукуєвицького і думав: "Здається, він трохи менший за мене... Ононо як на лікті спинається й шию витягає. Таки менший. Зовсім шпінгалет. А, мабуть, думає, що я шпінгалет. Думає, що я пігмей і нікчема. Що об мене можна ноги витирати. Ні! Не допущу, щоб він так думав! Не допущу!"

На великій перерві, коли вони стояли біля вікна в коридорі, гризли козинаки і дивились, як у дворі на спортмайданчику старшокласники дерлися вгору по канату, Спасокукоцький цмокнув цукеркою і сказав:

– А ми цього літа на дачі в селі були. І я виліз на отаке здоровенницьке дерево. На самісіньку верхівку. І там було гніздо шуліки. А у гнізді шуліченята. Дзьобаті такі!.. Але я їх не взяв. Нащо вони мені. Щоб іще шуліка око за них виклюнув! Дужже треба! Тільки подивився, пальцем поторкав і зліз.

Кукуевицький закліпав очима, і козинака застряла у нього в горлі. Він хотів щось сказати, але не зміг, а тільки промекав, як козеня:

– М-меее!..

Тут задзвенів дзвоник, і довелося йти в клас.

Спасокукоцький торжествував: "Ага! З'їв?! Ото щоб знав, з ким маєш справу! Шпінгалет!"

Але на наступній перерві Кукуевицький закліпав волохатими віями, почервонів і тихо сказав:

– А я... якось узимку пішов на Дніпро подивитися на підлідний лов. Лід був тільки попід берегом, а далі вода. І шмат крижини, де я стояв, одірвався і поплив. Усі кричать. А я не злякався. Тільки кричу: "Агов! Швидше рятуйте, бо мені в гастроном по сметану треба!" І по мене послали катер, і виловили мене уже під Києвом, біля Жукового острова. Але сметану я таки встиг купити...

Спасокукоцький крекнув і теж почервонів. Потім зібрав усі свої сили і сказав:

– А мене... а я... а мені справжню пожежу гасити довелося. О! На дачі. Загорілася солома біля корівника. Але я не розгубився, схопив відро з помиями і... Якби не я, згорів би к свиням і корівник, і хата, і все на світі...

– А я...— скромно опустив очі Кукуевицький.— А я... лишився колись сам у квартирі. І раптом подзвонив злодій. Розбійник. І каже: "Одчиняй! Київгаз!" А я весь заціпенів і кажу: "Не одчиню! Всі розбійники завжди кажуть "Київгаз", а тоді заходять, убивають і грабують. Тікайте, бо зараз як візьму татову мисливську рушницю і як стрельну через дірку для ключа!" А він каже: "Дурний!" А я кажу: "Од такого чую!" Він злякався і пішов.

Спасокукоцький тяжко зітхнув і, мало не плачучи, сказав:

– А я... а мене колись велосипед переїхав... І маминого годинника я колись проковтнув... Разом з ремінцем...

Настрій у Спасокукоцького зіпсувався вкрай.

Сидячи на уроці, вій спідлоба позирав на Кукуєвицького і думав:

"Невже цей шпінгалет не брехав! Невже справді і на крижині плавав, і з розбійником так хоробро розмовляв... А я ж усе чисто вигадав — і про шуліченят, і про пожежу..."

Насправді то він сам трохи не спалив корівника. Бавився сірниками, і зайнялася солома. Перелякавшися, він заверещав, як порося. Прибігла мама, схопила відро з помиями і залила вогонь, а його самого так торохнула відром, що він заорав носом у калюжу.

Спасокукоцький свердлив очима Кукуєвицького, намагаючись зрозуміти, брехав той чи ні. Але Кукуєвицький дивився так ясно і невинно, що нічого не можна було зрозуміти.

І Спасокукоцький вирішив не здаватися.

Наступного дня з'ясувалося, що Спасокукоцький на тій самій дачі ще витяг з річки потопаючу маленьку дівчинку, лазив у криницю рятувати кошеня і їздив верхи на баскому жеребці Електроні...

Однак з'ясувалося також, що Кукуевицький, у свою чергу, бився із скаженим собакою, лазив у каналізаційний люк діставати ключі, загублені сусідською дівчинкою, і під час військового параду катався на міжконтинентальній балістичній ракеті з атомною боєголовкою...

Тепер Спасокукоцький, розгортаючи газету "Зірка", з острахом читав заголовки — чи не надруковано статті про подвиги Кукуєвицького. І, слухаючи по радіо "Пионерскую зорьку", боявся почути знайоме прізвище.

Минуло кілька днів, сповнених подвигів та героїзму.

Спасокукоцький і Кукуєвицький ходили з гордо піднятими головами, розправивши плечі. Вони стали вищими і стрункішими.

Та одного разу Кукуєвицький не прийшов до школи,— мабуть, захворів.

Спасокукоцький пронудився усі п'ять уроків. У голові безглуздо крутилася нерозказана прекрасна пригода про двобій Спасокукоцького з величезною гадюкою (якраз учора він прочитав книжку Сергія Артюшенка "Шутка с питоном"). То була така пригода, від якої Кукуєвицького скрутило б у баранячий ріг. А він не прийшов.

У кепському настрої повернувся Спасокукоцький додому.

Обідав він без апетиту. За обідом мама раптом якось дивно глянула на нього, потім ще раз глянула, пильно придивилась і сказала:

– Ану розкрий рота!

Нічого не підозріваючи, Спасокукоцький роззявив рота.

– Ой! — скрикнула мама.— У тебе ж дірка в зубі! Карієс! Боже мій! Треба негайно йти до зубного лікаря!

– Що?! — Спасокукоцький випустив з руки ложку, і вона, дзенькнувши об край тарілки, плямкнулась у борщ.

– Треба негайно йти до зубного лікаря! — повторила мама.— Негайно! — вона вже набирала номер телефону.— Аллоу! Скажіть, будь ласка, коли приймає стоматолог?.. Ага. Дякую!..— вона поклала трубку.— Ходімо зараз же! З другої години дуже гарний спеціаліст.

– Й-я... не... піду! — сказав Спасокукоцький.

– Підеш! — твердо сказала мама.

– Не піду! — ще твердіше сказав Спасокукоцький.

– Ти що — хочеш лишитися без зубів?! Догрався з тими цукерками! Скільки разів я говорила — не їж стільки цукерок! Не гризи без кінця цукерки!..

– Я не піду! — на високій ноті відчайдушно вигукнув Спасокукоцький.

– Підеш,— спокійно сказала мама, пудрячи перед дзеркалом носа.

– Я не можу нікуди йти.

1 2 3 4 5 6 7