Санто

Шиян Анатолій

Сторінка 3 з 20

З блакиті неба Проміння блиска. Прудкий мій човнику, Весла легкії, Санта Лючія, Санта Лючія.

Забудь турботи, Забудь печалі. Кличе Неаполь, Блакитні далі... Радість незміряну Славлю йдучи я. Санта Лючія, Санта Лючія

Кендзо вслухався в голоси, і все, що він зараз чув, все, що бачив, видавалося дивовижним сном.

Йому так само закортіло набрати в долоню прохолодної бірюзи й хлюпнути нею, щоб іще раз побачити голубі іскри.

Кендзо перехилився через борт, зачерпнув воду, але не встиг її вихлюпнути з долоні, як несподівано зіткнулося двоє човнів. Кендзо хитнувся й мимохіть наступив панові Джону на ногу.

— Мозоль! — аж скрикнув той від болю, і в ту ж мить худа сильна рука обпекла хлопчикові щоку раз, і вдруге, ї втретє.

— Пробачте, пане Джон... Я ненавмисне... Я не хотів... не хотів...

Від міцних ударів він, мабуть, випав би з човна в глибочінь, коли б його вчасно не притримав Альфіо.

Світ загойдався у хлопця перед очима. Немилим став відразу ні оцей грот, ні бірюзова вода, ні співи рибалок.

Очі запливли сльозами від незаслуженої образи й болю.

Переклад О. Ющенка.

Щось гаряче й задушне проти волі підкочувалось до горла й несподівано прорвалося нестримним риданням тут, у голубому гроті, вразивши всіх присутніх.

— Мовчать! — гримнув роздратовано пан Джон, і Кендзо затулив своє личко руками.

Прогулянка була зіпсована. Пан Джон повернувся додому в поганому настрої.

А вдома, як тільки він зайшов на подвір'я вілли, його зустрів слуга Квальба і вручив телеграму.

— Пане Джон, з Америки... Термінова... Неохоче взяв до рук, почав читати вголос:

— Негайно виїхати Австралію...— Далі вже пан Джон тільки очима пробіг текст телеграми й наказав:

— Збиратися в дорогу!.. Сьогодні ж! — і невдоволений зайшов у дім.

*

Хижим птахом хмара насувалася з півдня. Грізно розгортаючи крила, вона займала широкий обрій, росла, і в ній одна за одною згасали дальні зорі, а в чорних крилах все частіше спалахували блискавки.

— Встигнемо? — спитав Альфіо, позираючи на обрій.

— Може, встигнемо,— відповів Анджеліно.— І як це ми не помітили раніше?

На дні човна лежала виловлена риба, лежала акуратно вкладена сіть. Здіймався вітер, розгойдував важкі потемнілі хвилі, увінчуючи їх білими гребенями.

— Парус! — скомандував Анджеліно, не випускаючи руля. Альфіо швидко виконав наказ старшого брата. Човен рвонуло й понесло до рідного острова.

Але південний буряний вітер мчав швидше від рибальського човна. Вже над головою зовсім не сяють зірки. Розбурхана почорніла вода то підносить човен на високий спінений гребінь, то кидає в пучину, мов у бездонне провалля, обсіваючи солоними бризками обох рибалок.

Раптом море осяює блискавиця, і майже водночас

страшними перекатами гуркоче в хмарах грім. Чути, як шумить, наближається злива...

За хвилину обоє стають мокрими. У човні збирається вода. Альфіо мовчки починає вичерпувати її ківшиком.

— Пояс! — командує брат.

Альфіо дістає два рятівних пояси. Одним з них він обв'язує Анджеліно, другим — себе, і знову потім береться за ківшик, бо періщить дощ, миготять у небі, мов навіжені, блискавиці, з гуркотом лягає над розбурханою стихією сердитий грім.

Але що трапилось?

У шумі хвиль, дощу, солоних бризок Анджеліно відчув, як несподівано зламався руль, і в ту ж хвилину човен круто повернуло вітром з обраного курсу.

Залопотів змокрілий парус. Висока хвиля підняла, а білий гребінь з такою силою вдарив у борт, що мало не перевернув човна разом з рибалками.

— Весла!..

Альфіо виконував усе точно й швидко. Весла закладено в кочети. Та не встиг брат взяти їх у руки, як нова хвиля підняла човен, а новий, ще потужніший гребінь хлюпнув через борт, залив водою...

— Анджеліно! Анджеліно! — скрикнув Альфіо, відчуваючи, як у нього з-під ніг зникає і поволі заглиблюється в морську пучину разом з парусом рибальський човен.

— Альфіо! Не бійся! Ми до ранку мусимо протриматися на воді, а вранці нас врятують рибалки. Будь мужнім і сміливим.

— Я не дуже... боюсь. Я тільки трішечки боюсь. Пливтиму поряд з тобою, Анджеліно.

Темрява. Дощ. Спалахи блискавиць. Бурхливі вали хвиль, темних і важких, гойдають на собі рибалок. У тих хвилях біліє сорочка Анджеліно. Вона то зникає, то з'являється знову. За тією сорочкою невідривно стежить молодший брат.

Рятівний пояс надійно тримає його на поверхні, але все небезпечнішими стають білі гребені. Вони несподівано накривають голову, вони часом б'ють в обличчя дрібними бризками й піною, забиваючи подих.

Уже двічі мимоволі хапнув Альфіо солоної води. Йому почало здаватися, що Анджеліно біля нього нема, що він поплив уперед, залишивши брата напризволяще в розбурханій стихії. У свідомість хлопця закрадається страх. Йому хочеться гукнути братові, щоб він трохи зачекав, а ще краще не виривався вперед, плив тільки поряд.

— Анджеліно! Анджелі-і-і...

Нова хвиля урвала хлопцеві голос, вдаривши його в обличчя... Альфіо ще раз хотів гукнути на допомогу брата, але перед очима в нього потемніло...

"Невже втопився Анджеліно? Невже він утопився?.. Не бачу його... не бачу..."

Напруживши останні сили, Альфіо закричав:

— Анджеліно-о! Анджеліно-о!..

Ще раз накрив хлопця шумливий гребінь. Ще раз спалахнула в нього над головою блискавка і чомусь не згасла... І чомусь не вдарив грім...

— Анджелі...— та й втратив свідомість.

...Промінь, що його прийняв Альфіо за блискавку, був потужним прожектором океанського пароплава, що вирушив з Капрі у подальший рейс.

Альфіо вже нічого не бачив і не чув. Брат Анджеліно тримав його лівою рукою, втрачаючи й сам останні сили.

— Рятуйте... ряту-у...— кричав він, але ослабілий голос губився в шумі бушуючих хвиль.

Промінь не згасав. Широкою смугою він пронизував густу темряву, де в смертельному єдиноборстві змагався італійський рибалка з небезпечним штормом.

— Нас побачили... Нас врятують. Чуєш, Альфіо? Анджеліно добре розумів — не легка справа рятувати

людину за бортом, коли горами здіймаються хвилі, коли піниться й бушує море.

"А що, як не зупиниться? Пропливе стороною, залишить нас обох напризволяще?" — від однієї лише думки в душу повіяло холодом.

"Може бути... Все може статися... Як вирішить капітан...

Невже пропливе мимо... покине нас у такій біді... на смерть... на вірну смерть?.."

Анджеліно то потопає, то виринає в хвилях. І коли його виносить на гребінь, він бачить рясні вогні пароплава, помічає, як на воду спускається шлюпка.

— Рятуватимуть... Нас рятуватимуть... Чуєш, Альфіо? Альфіо!..

Молодший брат мовчав. Так його, непритомного, й підняли матроси на океанський пароплав.

Вість про людей за бортом, яких рятує команда, облетіла корабель швидше вітру. Пасажирам було цікаво глянути на потерпілих, дізнатися, хто вони, як потрапили в море у таку негоду?

Хтось уже повідомив, що врятовано двох рибалок-бра-тів, один із них ще зовсім хлопчик. Він непритомний, і невідомо, чи зможуть йому повернути життя.

Ця чутка долинула й до пана Джона та його слуг. Пан Джон сприйняв її байдуже, зате Кендзо аж зблід. Якесь передчуття тривоги оволоділо ним.

♦ Альфіо збирався на нічну рибалку з братом. Може, це вони потрапили в таку грозу?" — і хлопчик, хвилюючись, що йому можуть відмовити, несміливо звернувся до свого хазяїна:

— Пане Джон, дозвольте глянути...

Пан Джон, уважно подивившись на Кендзо, сказав:

— Іди.

Кендзо швидко зник, а через кілька хвилин він примчав блідий, розгублений. Сорочечка на ньому покраплена дощем. В очах повно сліз. Губи тремтять, і весь він тремтить від жаху за долю свого недовгознаного, але вірного друга. Пан Джон тільки глянув на хлопця — зрозумів усе.

— Живий?

— Не знаю... Відкачують...

Надворі ще лютував вітер, шуміло й пінилося море, але вже на півдні, звідки вітри пригнали грозові хмари, прояснювалось небо і в ньому лагідно й іскристо сяяла поки що одинока зірка.

*

Вузька стежка в'ється узбережжям через тропічний ліс І хоч світить сонце, але його промені не можуть пробитися крізь зелену гущавину, і тому під ярусами дерев навіть удень одвічні сутінки.

Широко розгорнули свої крони у стометровій височині могутні евкаліпти. Тягнуться до них гігантські пальми й деревовидні папороті та розлогі буки.

Яскравою зеленню красуються схожі на ялини араукарії, і глянсуваті фікуси, й різьблянолисті акації.

То суцільною стіною зарясніє бамбук, то зустрінуться на зволожених місцях мангрові зарості, що крізь них, мабуть, і пташка не пролетить. Тут же трапляються іноді дерева, що, відростивши десятки повітряних коренів, мов велетенські павуки, стоять на них, висмоктуючи з землі життєдайну вологу. Та це ще не все. Гнучкі, як гадюки, ліани, обплутавши стовбури й гілля дерев, утворили таку гущавину 9 що крізь неї без сокири не пробитися.

Під непроглядним пологом завжди вогко й темно. Тут навіть пташки не співають.

І якими ж маленькими й безпомічними у цьому зеленому царстві видаються Альфіо й Кендзо, що покрученою стежкою все далі заглиблюються в ліс.

Ось вони зупинились, бо дорогу їм перетнув величезний евкаліпт, звалений буряним вітром. Падаючи, він пошкодив кілька інших дерев, і вони стоять зранені, з потрощеним та понівеченим гіллям.

— Що будемо робити? — запитав Альфіо.

— Перелазити,— відповів Кендзо, і його худенькі й чіпкі руки вхопилися за кору, яка так і лишилася відразу в пальцях.

Взагалі, не тільки стовбур, але й гілля з листям, схожим на листя верби, було вкрите коричневим звисаючим шматтям торішньої кори, під якою вже наросла інша, білувата, гладенька й слизька.

— Підсади! Я видерусь, а потім і тобі допоможу. Хлопчики, подолавши цю перепону, рушили далі. Десь

над верхнім ярусом світило сонце, співали пташки з такими переливами, що подорожні навіть зупинились, намагаючись розшукати очима голосистих співаків. Але як не вдивлялися,— все ж не побачили їх, бо занадто густими були вгорі зелені шати.

Хлопці пішли швидше і за кілька годин, добре притомлені, прибилися нарешті до неширокої, але глибокої річки. Вздовж її берегів тягнулися густі й ситі зарості.

— Поглянь,— сказав Кендзо, помітивши, як край того берега гойдалися високі очерети.— Крокодили... Невже крокодили? — і обоє завмерли, втупившись очима у високі й гнучкі рослини. Та ось звідти випливла пара чорних лебедів. Грайливо згинаючи довгі зміїсті шиї з червоними, мов кров, дзьобами, птахи мирно живилися ряскою і не звертали ніякісінької уваги на хлопчиків.

— Красиві!..

Не встигли на них як слід роздивитися, бо лебідь, чимсь сполоханий, тривожно скрикнув, і птахи зникли в заростях очеретів.

— Далеко до стійбища? — запитав Альфіо, який ішов сюди вперше.

— Коли переберемося на той бік, то ще нам доведеться йти з годину, а може, й більше.

1 2 3 4 5 6 7