Країна Ірредента

Іваничук Роман

Мужньому борцеві за незалежність України,

довголітньому в 'язневі сумління,

моєму приятелеві Михайлові Гориню

присвячую

Розділ перший

Михайло

Головного героя цієї книги називатиму Михайлом, хоча він у своїх записках додав ще й прізвище Безрідний; це літературний псевдонім, і я не буду так його називати, оскільки знаю власне горде прізвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотів би, щоб читач виворожував, хто ховається за цим псевдонімом, тих Михайлів із останнього покоління борців за нашу Незалежність було багато, всі вони чесно витримали іспит своїх сумлінь, і ми, хто нині скористався чином українських дисидентів і мав би пишатися їхньою жертовністю, часто спокійно й байдуже спостерігаємо, як колись рельєфні постаті нашого резистансу поволі стають тінями, їх поглинає непам'ять у нинішньому політичному безладі, щойно на кін вийшло наймолодше покоління, майбутню діяльність якого я ще не наважувався б оцінювати Шевченковими словами: "Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою".

Мій друг Михайло, а також я, належимо до третьої верстви, якщо брати відлік часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкіра на бикові, котрого з дрімоти розбудило червоне марево, і він, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадійному запіллі, а що обхідних доріг до вогнища не бачив, то помчав стрімголов, мов той же бик на арені, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тільки чує в собі болісний хрускіт, коли в його загривок встромляється шпага, – і так пройшли через ціле століття три покоління засліплених праведною люттю борців, які не зуміли уникнути смертельного удару вправного тореро.

А чи нинішнє наймолодше покоління, навчене невмінням дідів і батьків, захоче вийти на арену, чи залишиться на своїх затишних подвір'ях, замаєних національними прапорами?

Я так і спитав тоді Михайла, коли над нашим світом зависла, немов осіння шарга, байдужість і втома, й він відказав упалим голосом: "Ці не вийдуть на арену зі свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нізащо не вилізе зі своєї шпарки, бо вже надбав чогось у рідному шпихлірчику й має чим ризикувати, а не відає того, що своєю неучастю важить більшим скарбом – головою!"

Я розсердився на Михайла за його зневіру – а якої заспіває аполітичний плебей, коли аристократ розхникався! – і тривалий час не навідувався до його київської квартири, в якій він, покинувши Львів, замешкав під час свого депутатства: не міг я позбутися гіркоти, що так подумав саме він, мученик, який за дванадцять років тюрми ні разу не споневірився… Та коли несподівано завирував український світ і майдани заповнилися мільйонами людей так тісно, що годі було в той тлум встромляти держаки прапорів, я, сповнений втіхою і зловтіхою, негайно поїхав до Києва, щоб стати на Майдані, та спершу завітав до свого приятеля. Не застав його дома, дружина Таня сказала, що він уже кілька днів живе на Майдані, і я серед сотень наметів насилу віднайшов Михайлів у районі консерваторії.

Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворі закушпелилася зима; він глипнув на мене краєм ока, і його кругла голова, яструбиний ніс, потріскані від холоду губи і зобове підгарля, яке надбав у тюрмах, засвітилися враз щирим усміхом, і він сказав, не підводячи голови від рушт:

"Песимістам легше: вони завжди мають дві вичерпні відповіді з приводу добрих чи поганих новин: "А я що вам казав!" або "Цього разу я помилився", а оптимістові залишається тільки одна, перша, а за другу обзивають його псевдопророком. Отже, цього разу я помилився, мій брате, а ти уник ганьби. І слава Богу!"

Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орієнтувався у своїй суспільній поведінці: песимістом він, звісно, не був, бо як міг би песиміст витримати дванадцять років тюремних поневірянь без покаянь і зламів, а все ж переможна втіха, що він таки помилився, не покидала мене: адже на Майдані море люду – молодих і старших, різних професій, україномовних і російськомовних, – і в усіх рішуча настанова стояти на морозі невідомо скільки днів чи тижнів – аж до перемоги; всі скандують ім'я кандидата в президенти, всі співають новітню пісню "Разом нас багато, нас не подолати!", і всі твердо вірять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкої рішучості, що напливла на Михайлове обличчя; його спокійний погляд вселяє в мене віру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелеві за його колишній сумнів, і вимовляю терпкі, хоч і забарвлені втіхою, слова: "А я що казав!"

Михайло наче й не почув моєї переможної інвективи, він перестав підкидати дрова у буржуйку й не підводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскидані на купу обіч матраців. Матраців було два, і я запитав, для кого призначений другий.

Не відповівши на моє питання, Михайло вийняв із течки пачку дрібно списаного паперу, подав мені й заговорив наче й не до речі: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак і читай, ми довго будемо тут скніти, може, й встигнеш добігти до останньої сторінки; я взяв із собою свої записки не для того, звісно, щоб тут працювати над ними, та й не сподівався, що ти мене знайдеш, – я просто не розлучаюся з ними, як зі своїм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цією нагодою: хотів би знати твою професійну думку про написане, а ти не полінуйся, може, дещо із мого манускрипту знадобиться тобі як матеріал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тільки глибоку історію, а й нинішні події, чей невтомна Кліо записує сьогодні нову сторінку у свій фоліант. І якщо ти вже взявся бути літописцем… Я це кажу зовсім поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинішній день, я того зробити не зумію, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобі причину моїх сумнівів і, як ти кажеш, песимізму…

Я нерішуче простягнув руку, взяв рукопис і поклав його обіч себе…

"А ти що, весь той час, що я тебе не бачив, писав?"

"Я мусив це робити, щоб з'ясувати хоча б для себе самого, як іще довго йтимемо до остаточної перемоги і чому наша дорога така важка…Візьми, візьми, я бачу, що не маєш охоти читати записки непрофесіоналів, але хто знає – може, вони допоможуть тобі написати новий майстерштик, на нинішній день вельми потрібний…"

Я теж не зреагував на Михайлову мову, мені спала інша думка, яка не стосувалася моєї готовності читати Михайлові мемуари – лише можливості виконати його прохання тут, у наметі. Адже ще має хтось прийти сюди, для когось-бо простелений другий матрац, – і я нічого тоді не прочитаю: почнуться розмови, дискусії, суперечки, і я спитав:

"Хто ж то має ще прийти до твого намету?"

Якусь мить Михайло мовчки дивився на мене з виразом збентеження чи то невдоволення на обличчі – нібито я наважився випитати в нього найсокровенніше, на що не маю ніякого права, та врешті, опустивши голову, мовив коротко:

"Син мав би прийти…"

"Мав би чи таки прийде?" – перепитав я.

"Не знаю… Надто велика відстань пролягла між мною і сином, між моїм і його поколінням… Тебе, бачу, здивували мої слова, але ти не дивуйся: та відстань – у сто літ. Бо сталося так, що три покоління в боротьбі за нашу свободу в умовах неволі були одностайні, а четверте, наймолодше, відчувши волю, розбіглося, немов необ'їжджені тарпани, зі страдної дороги, яка розпочалася ще до нашого з тобою народження… – Михайло на мить замовк, ніби прислухався до кроків за наметом, потім проказав із відчутною скрухою в голосі: – Не знаю, коли прийде мій син, яким прийде і чи взагалі знайде стежку до мого намету… Так що можеш спокійно братися за читання".

У наметі стало тепло, однак Михайло і далі підкладав дрова, хоч буржуйка вже червоніла; а Майдан клекотів, хтось промовляв на сцені, й лунали музика та співи. Все це стало тлом для моїх думок, що почали напливати до голови, та поки що вони не в'язалися з рукописом. Я його не розгортав, немов для того, щоб до тих пір, як Михайлів образ почне вимальовуватися із його власного писання, я встиг згадати, звідки ж узявся в моєму житті Михайло?

1960 року я вступив до Львівського університету на українське відділення філологічного факультету. Саме того року на філфаку відкрили експериментальне відділення логіки й психології, тобто стислого курсу філософії, на якому вчилися переважно хлопці, які цікавилися наукою наук. Я із заздрістю відзначав для себе, що вони набагато едукованіші, ніж я; на лекціях філософії нас, україністів, напихали, немов качок на відгодівлю, марксистсько-ленінською псевдонаукою, а всі інші філософські системи трактувалися як мудрування від лукавого; студенти ж новоствореного відділення мали право цікавитися не лише Марксом і Енгельсом, а й Кантом, Гегелем, Берґсоном, Теном, Кроче та багатьма іншими світовими мудрецями, не боячись при тому всюдисущих інформаториів. Молоді любомудри дискутували й сперечалися в гуртожитській кімнаті на Пушкінській, а оскільки в тому гуртожитку мешкав і я, то внадився ходити до їхньої кімнати на вечірні дискусії, слухати суперечки, дізнаватися нове, а згодом і самому брати участь у розмовах.

У тій оселі юних філософів я познайомився з Михайлом і швидко з ним зблизився. Чому саме з ним, адже всі хлопці були начитані й комунікабельні? Певне, звабила мене Михайлова, як би це визначити одним словом, натуральність. У дискусіях він ніколи не видумував себе самого, не позував, свої міркування викладав так просто, ніби ділився враженнями від мандрівок, не обстоював недоведених факгів, зізнавався в помилках, й не було такого випадку, щоб захищав думку, в правдивості якої не переконався сам.

А ще мав він відкрите кругловиде обличчя з високим чолом, що добиралося майже до тімені й толочило по дорозі зрідле чорняве волосся; його очі світилися добром і спокоєм – інколи мені здавалося, що вони самі ніяковіють від власної доброти; однак варто було початися розмові про літературу чи філософію, як погляд його тужавів, ніби холоднів і намагався проникнути у власну пам'ять, щоб зачерпнути звідти набутої раніше інформації, потрібної для підтримання дискусій. Під час розмов Михайло відчужувався від сшврозмовників, стаючи їхнім опонентом, а деколи і вчителем, – я завжди захоплювався глибиною його знань.

1 2 3 4 5 6 7