Літо, повне скарбів

Слабошпицький Михайло

ПО ЗІРКИ

Славко часто чув, як дідусь казав:

— О, знову зірка впала...

І завжди він те промовляв так буденно й спокійно, наче не зірка з неба падала, а звичайне яблуко в саду.

— Куди ж вона впала, діду? — не раз розпитував.— Де її шукати?

— А хто її знає,— роздумливо відповідав дідусь.— Кудись та впала... Може, згоріла й до землі не долетіла.

— А з чого ж вона? — охоплювала Славка цікавість, аж руки й ноги починали свербіти від неї.— 3 чого ж та зірка зроблена?

— От виростеш і прочитаєш про те в книжках, тоді знатимеш усе.

Славко нетерпеливиться. Хіба ж можна стільки чекати: поки виросте, поки прочитає... Може, на той час уже й зірки перестануть падати. Де ж їх стільки набереться?

— Діду, а ти коли-небудь шукав зірки?

Дід сидить на винесеному з хати ослоні. Славко, як завжди вечорами, поряд. Між колінами дід затис обстругану склом до блиску палицю. Вона вже геть висохла й стала зовсім легесенькою, але ще й досі, якщо її понюхати, пахне грушевим деревом. Не так різко, як жива груша, а ледь-ледь чутно. Так довго зберігають притишений запах зів'ялі чи навіть і засушені квіти.

Дід треться бровою об кінець палиці і, мабуть, не чує Славкового запитання, бо думає про щось своє, певно, дуже далеке, як його давно прожиті роки.

— А ти, діду, шукав коли-небудь зірки? — перепитує Славко.

Дід уважно дивиться на нього, потім повільно переводить погляд на небо, де якраз навпроти них висить яскравий, мовби ялинкова прикраса, місяць, а побіля нього лінькувато, наче риби в акваріумі, пропливають хмари.

— Шукати зірки? — промовляє дід і задумується, щось пригадуючи.— А шукав же, шукав, коли був отаким, як ти...

Він пригладжує Славкове волосся і на якусь мить обережно затримує теплу руку на його голові. Славко любить оцю дідову звичку. І любить, що дід ніколи не гладить його при людях. То тільки мама може так робити. Ніяк не хоче зрозуміти, що Славко вже дорослий і йому стає соромно, якщо вона перед кимось починає його гладити або — ще гірше — цілувати. Побачать оте хлопці — насміхів не оберешся. Одразу візьмуть на глузи: "Мамин синочок! Мамин синочок! Іди в дитсадочок! Іди в дитсадочок!" А дідусь розуміє, що можна й чого не можна при інших, хоч Славко ні разу йому. не пояснював. З дідусем легко, начеб із хорошим товаришем.

— А ти знаходив зірки? — жвавішає Славко, аж очі йому зблискують синьо проти місяця.

— Ні, не знаходив,— одказує дідусь, і Славко смутніє від розчарування. Невже й він ніколи не знайде? Більшу прикрість важко й придумати.

— Може, ти погано шукав? — з надією запитує Славко.

— Може, й погано,— відгукується, мов луна, дід, бо знову думає про щось своє.

А Славко довго й невідривно дивиться в небо. Там, далеко в темно-синій високості, мерехтять загадкові й мовчазні зорі. Купчаться роями, як бджоли, або вибігають поодинці з гурту і плавають по небу, наче квіти по воді. Певно, серед зірок завжди стоїть велика тиша. І вітрів ніколи там немає. Потрапити б туди, подивитися на все зблизька! Добре космонавтам, вони скрізь бувають, усе бачать.

— Діду, може, підемо якось зірки шукати?

— Е, старий, внуче, я вже для цього,— спроквола каже дід.— Зірки шукають лише в дитинстві.

— А в місті я зірок чомусь і не бачив,— здивовано каже Славко.

Він уже починає дрімати і майже крізь сон чує дідів голос:

— Засиділися ми з тобою. Ходімо спати, бо пізно вже...

Славко дивиться в небо, мовби прощається з зірками. Вони горять у далекій високості рівно й спокійно. Жодна не зворухнеться і не зморгне.

Славко майже навпомацки ступає слідом за дідом у сінешні двері.

А з неба на легких крилах уже летять до нього сни.

Ранок у селі — хіба ж може бути щось цікавіше для міського хлопчика?

Кудкудакають кури, тонкими голосами пищать молоді півні, кувікає порося, мукає з повітки корова, крякають качки. Гурчить на шляху, здіймає густу куряву вантажівка. Повискує корба і подзенькують відра біля криниці.

Все оживає і нагадує про себе, все радіє ранкові.

Славкові завжди цікава ота вранішня гамірня.

"В селі таки цікавіше жити,— думає він.— Мабуть, прохатиму маму й тата, щоб оддали мене сюди, до баби й діда".

У місті що? Дитсадок — і більше нічого він не бачить. Ну, ще трамваї, тролейбуси, метро, зоопарк, морозиво...

А тут: ліс, річка, поле, луги, сади, городи, качки, гуси, кури, собаки, корови, комбайни — є все, чого тільки душа забажає. Тут, звичайно, набагато веселіше. А ще ж баба й дід завжди з ним. Вони не ходять, як тато й мама, на роботу, бо вже старі. Їхня робота вдома. І Славко їм допомагає. Вибирає з бабусею картоплю, перегортає на березі сіно, яке скосив дідусь. Вони не нахваляться внуком.

— Таке дитя беручке до роботи,— каже бабуся,— відразу ж видно, що це — наш онук.

Ті слова ще більше підохочують Славка, і він сам шукає, до чого б докласти рук. Як приємно, коли твою роботу помічають і кажуть тобі за неї добрі слова. Тоді й самому хочеться трудитись. Славко ніколи не чекає, щоб йому загадували якусь роботу. Сам починає то яблука збирати, то полоти город, то курей годувати, то рвать для кролів траву. І все в нього виходить до ладу, бо все він робить справді з душею.

От тільки останніми днями ніби хтось підмінив Славка. Ходить задуманий, неуважний. Узявся буряків натерти — поранив пальця, пішов у магазин по хліб — загубив гроші. Витягав з криниці воду — впустив відро. Аж сполошилися бабуся з дідусем: що це з хлопцем коїться? Чи не захворів, бува?

Ні, не захворів Славко. Просто в голові в нього визріває план, як знайти ті зірки, що вечорами падають з неба на землю. Десь же вони лежать і хтось же їх знаходить. Піде й він на пошуки. А як знайде хоч одну — повезе в місто й усім покаже. А його, може, навіть по телевізору покажуть і попрохають розповісти, як йому вдалося знайти зірку.

А план у Славка був зовсім простий. Треба пильно стежити, куди саме падає зірка. Скотилася вона, наприклад, на колгоспний баштан, загрузла десь там серед кавунів і динь та й лежить, укрита землею, гріє коріння кавунам і диням. Треба ранесенько-ранесенько піти на баштан і уважно видивлятися, чи не йде там звідкись із землі дим — то зірка догорає. Знайти її, залити водою — і все, зірка в надійних руках.

Чи, може, впала вона в ліс. Тоді її навіть обов'язково треба шукати, бо можуть дерева загорітися. Он стільки влітку лісових пожеж. І ніхто навіть не подумай про те, що вони часто починаються від зірок. Зірка ж гаряча, як жарина. Доки падає, вітер її роздмуха, а торкнеться сухого листу — відразу займеться. То тільки як у річку вона впаде — зашипить на воді й згасне, булькнувши на дно. І ніякого сліду не лишиться — занесе мулом, нічиї очі її не побачать.

Славко довго думав, чому ж не знаходять зірок інші люди. Невже ніхто з них не міг додуматися до такого? А потім він вирішив, що в селі влітку дуже багато роботи, тому в дорослих просто немає часу на шукання зірок. А ось чому хлопчаки не збагнули, як їх можна знайти,— це дивно. Певно, нікому кмітливості не вистачило чи хисту. В кожного ж, кажуть, є до чогось хист. У Славка — до шукання зірок.

Він узяв чистий шкільний зошит і намалював карту. Позначив на ній ліс, річку, баштан, поле і дідусеву хату. Вечорами спостерігатиме, куди падають зірки, і робитиме позначки на карті. Головне — бути пильним і не прогавити тих зірок, які падають найближче. І нікуди вони вже не дінуться — знайде.

Славко наперед почав радіти тим чудесним знахідкам. Як добре, що він придумав такий розумний план!

Звичайно ж, йому тепер не так цікаво клопотатися по господарству. Тут людина зірки вирішила збирати, а повинна давати курям їсти. Сміх та й годі.

У свій план вирішив не втаємничувати нікого.

Цілий вечір просидів на теплій призьбі з зошитом у руках.

Котиться з синього піднебесся зірка — Славко за нею очі видивляє.

Ось вона ближчає до землі, стає яскравішою. На мить зависла над баштаном. Начеб роздумує: падати їй чи не падати...

Падай, падай, падай,— підганяє її поглядом Славко.

І зірка падає прямо на баштан. Мабуть, аж кавуни з переляку кинулися від неї врозтіч. А вона зарилася в землі, шкварчить і димує.

І як же це її ніхто не бачить?

Мабуть, сторож спить, а більше бачити нікому.

Ось і друга котиться по небу, полишає за собою яскраву смугу. Долетіла до землі, булькнулася в річку, аж захлюпотіло поміж вербами, а вони, ті верби, зашуміли здивовано. Цю відшукати важко. Лежатиме глибоко на дні, а над нею плаватимуть риби і хлопчаки, і нікому навіть на думку не спаде, що за дивна річ причаїлася під ними у грузькому мулі.

А он іще одна зірка летить, аж гуде... Ні, то літак летить кудись посеред ночі, несе в собі своїх пасажирів. І як це льотчикам не темно? Чи, може, вони добре знають дорогу?

Очі Славкові починають злипатися, він клює носом і вже дрімає.

З хати виходить дідусь.

— Ей, звіздарю! — гукає.— Спати вже час!

Розморений Славко неохоче зводиться на ноги і ступає по зарошеному споришу до дверей.

Він засинає, і сниться йому всіяне зірками небо.

Зірки сліпуче мерехтять і стрибають з неба на землю.

Наступного вечора Славко розмальовував карту — зірки падали одна за одною, наче почався зоряний град. Падали на ліс, на баштан, на городи, на річку. Вся карта була густо вимережана позначками. Лишалося тільки хоч трохи тих зірок знайти.

Ліг спати, а заснуть довго не міг. Усе йому нетерпеливилося, щоб швидше настав ранок, бо вирішив піти на пошуки зірок прямо зранку. Дідові і бабі нічого не казав про свій намір. Серйозні справи мають бути оточені таємницею.

Ледве встиг продерти очі — прожогом надвір. Мало на півня не наступив. Півень щоранку вистоював на порозі, встромивши в сіни вогненний гребінь. Зараз він обурено подивився на Славка червоними очима й сердито кукурікнув. Але Славко на нього не зважав. Заглядав у карту і досліджував город. Десь тут повинно бути кілька зірок. Він точно бачив.

Спочатку обійшов город навкруги. Ніде нічого. Потім прочесав кукурудзу й соняшники. Ніяких ямок чи розпушеної землі не помітив. Але впевненість його не покидала. Не знайде тут — знайде в іншому місці.

Обережно прогортав картоплиння, зачіпався за огудиння, падав серед гарбузів, але шукав і шукав. В одному місці побачив кілька свіжих ямок підряд. Усе збігалося з його планом. Отут і треба шукати.

1 2 3 4 5