Бджолиний мед

Борис Комар

Сторінка 14 з 18

Тепер дивуюся, як поперестрибував через них. Зараз нізащо не зумів би!

Погасавши вволю, бичок врешті стомився і сам пішов під сарай. Бери спокійненько й припинай його там!

Але мене після всього, що довелося пережити, пойняла така образа на теля і така жалість до себе, що я не стримався і заплакав.

Зачувши плач, з хати вибігла мама.

— Ну, чого ти, чого? Що, з хлопцями побився?

А я ще дужче, ще жалібніше заплакав.

— Та хто ж тебе?.. — допитувалася мама. Не перестаючи схлипувати, я з ненавистю поглянув на бичка і розповів, як він поглумився наді мною.

— То, кажеш, прикорнем його вдарив? — перепитала мама.

— Угу, — кивнув я. — Уперся, в холодок не хотів іти.

Мама осудливо похитала головою:

— Та навіщо ж було його бити? Вирвав би травички, показав, так він би за тобою не то в холодок, на край світу пішов би… Бач, ракети вмієш складати, а до такої простої речі не додумався…

Вона перехилилася через паркан, зірвала жмутик трави. І справді: бичок, як загледів у маминій руці зелень, одразу підбіг до неї.

Проте я вже не чекав, поки мама покаже мені, як бичок може іти "на край світу". Все одно не повірив би, що він звичайне собі теля. Витер сльози й пішов під шовковицю складати рекету…

Майже щодня після вечері, коли дідусь повертався з колгоспної пасіки, ми всі дивилися телевізор. Якщо ж не було цікавої передачі, дідусь, бабуся, тато її мама сідали в садку на розстеленому рядні і розмовляли про щось своє. Оксана або гралася з ляльками, або малювала. Я ж читав книжки чи дитячі журнали.

Але бувало, що я і Оксана теж сиділи разом з дорослими. Це коли вони розповідали щось цікаве.

Дідусь і бабуся часто згадували минулу війну, хоч тоді вони були ще дітьми.

З усіх їхніх розповідей про війну мені найбільше запам'ятався

БАБУСИН СПОГАД

про те, як вона, восьмирічна дівчина, і дідусь Антон, що був на два роки старший за неї, поховали вбитого партизана.

…Гітлерівці, коли до Калинівки почав наближатися фронт, вигнали з села всіх людей. Калинівці подалися в ліс, куди окупанти, остерігаючись партизанів, боялися заходити.

Марійка з своєю бабусею та їхні сусіди — Антось, його мати, менші два братики й дві сестрички теж сховалися в лісі. Вирили там собі спільну землянку й жили в ній, ждучи визволителів.

Одного разу Антось підмовив Марійку сходити тайкома додому взяти якихось харчів, бо всі ті наїдки, що прихопили з собою, втікаючи до лісу, скінчилися. Та коли вони вийшли на узлісся, то побачили: на вулицях у селі стояли автомашини, а в дворах вешталися ворожі солдати.

Засмучені невдачею, Антось і Марійка постояли, пожурилися й повернули назад. Але раптом Антось зупинився і сказав:

— Марійко, побудь тут, а я піду до річки наловлю риби.

— Як ти її ловитимеш? У тебе ж немає ні вудки, ні підсаки, — здивувалася вона.

— Наловлю… — усміхнувся Антось.

Марійка не знала, що він умів рибалити і без вудки чи підсаки. Звичайно, не в річці, а в маленьких мілких озерцях, яких багато на річковій заплаві. Рибалив дуже просто: знімав штани, зав'язував на них унизу холоші й тягав під водою, ніби волочок. Але так рибалити при дівчатах Антось соромився, тому й не взяв з собою Марійку.

Вона думала, що їй довго доведеться чекати Антося, однак він повернувся дуже швидко. Був чомусь засмучений і трохи переляканий.

— Що сталося? — стривожилася Марійка.

— Ходімо зі мною, — мовив замість відповіді хрипким, наче не своїм голосом.

— Куди?

— Ходімо, побачиш…

Вони пробралися узліссям до річки, далі звернули у прибережні верболозові зарості, які тяглися до самого мосту. Знали: ходити там небезпечно. Вартові, що охороняли міст, по якому вдень і вночі проїжджали автомашини, мотоцикли, підводи, стріляли в кожного, хто наближався, без попередження.

Невдовзі Антось і Марійка дісталися невеликого озерця, яке з усіх боків обступили калинові кущі й копички лугового сіна.

— Ось… — глухо мовив Антось, зупинившись біля піщаного пагорка, під яким лежав ниць простоволосий чоловік у стьобаній фуфайці, зелених штанях-галіфе і кирзових чоботях.

— Ой, хто це?! — зойкнула з несподіванки Марійка.

— Партизан… Он його шапка з червоною стрічкою, — кивнув Антось на шапку-вушанку, що валялася поруч з чоловіком.

— Він що, неживий?.. — злякано прошепотіла Марійка.

— Неживий… — зітхнув Антось.

— Ой, як страшно… — затремтіла Марійка. — А чого він тут?

— Мабуть, хотів висадити міст, але вартові помітили й підстрелили. Бачиш — слід на піску? То він повз сюди поранений. А це міна, якою висаджують мости і все інше, — показав Антось на пласку, схожу на сковорідку, бляшану річ, що лежала неподалеку від пагорбка.

— Що ж тепер робити? Що робити?..

— Треба його поховати, бо фашисти, як знайдуть, то познущаються й з мертвого. Я того й покликав тебе, щоб допомогла мені. Давай швиденько вириємо біля нього, ось тут, під пагорком, яму і поховаємо.

Вони заходилися розгрібати руками пісок. Зверху він був сухий, сипучий, глибше — вологий, злежаний, що й не вколупнеш. Проте неглибокий, лише по коліна Антосеві, рівець все-таки вирили.

Насмикали з копички лугового сіна, вистелили ним рівець. Обережно вкотили в нього мертвого партизана й поклали горілиць, як і слід лежати небіжчикові.

Потім Марійка зняла з себе хустку й накрила партизанові обличчя. Після цього ще й зверху застелили його сіном, бо ж ховали не в труні, й почали загортати рівець. Невдовзі біля озерця з'явилася свіжа могила, на яку Марійка поклала кілька кетягів рожевої калини, виламавши їх на ближньому кущі.

До лісової землянки вони повернулися, як надворі стало темніти.

Наступного дня в ліс до калинівців навідалися партизани, принесли харчів і радісну звістку — радянські війська вже недалеко від Калинівки. Антось з Марійкою розповіли їм про вбитого партизана. Вони дуже журилися за ним, бо то був їхній відважний розвідник і мінер.

А ще через кілька днів партизани таки зруйнували міст і фашисти зникли з села.

Коли в Калинівку вступили наші війська, вбитого партизана відкопали й переховали в центрі села. А по пінні на його могилі поставлено пам'ятник, який стоїть і понині.

Найцікавіша дідусева розповідь, що запам'яталася мені, так це та, як він через два місяці після звільнення стояв

НА ВАРТІ

Вже полягали спати, коли це постукали у вікно:

— Хазяйко!

Мати спитала:

— Хто там?

— Пустіть солдатів переночувати.

Вона злізла з печі, пішла босоніж відчиняти двері.

До хати ввійшов гурт бійців. Знадвору, низом, по долівці, потягнуло морозом. Мати мерщій ступила у валянки.

Від електричних ліхтариків, якими присвічували в хаті бійці, по стінах і стелі забігали світлі кола. Сліпучий промінь упав і на піч. Антось аж очі примружив.

— Тихіше, діти сплять! — сказав суворо вусатий старшина.

— Ще не сплять, — заспокоїла мати. — Щойно лягли… Оце лишень я думаю, як я вас укладу. В хаті холодно…

— Не турбуйтесь, солдата гріє не кожух, а власний теплий дух, — за всіх відповів старшина, запалюючи свічку. — Соломки або сінця трохи б і — красота… Нема хоч оберемочка?

— Як нема? У клуні…

Бійці внесли соломи, розіслали на долівці й полягали покотом уздовж стіни, поклавши під голови похідні мішки, укрившись шинелями. І відразу позасинали.

Поснули братики і сестрички Антося. Щось бурмотіла крізь сон мати. Антосю ж не спалося.

Не спав і старшина. Він вийшов з хати, постояв, послухав, покурив і знову вернувся. Підсів до столу, розв'язав свій мішок, дістав звідти хлібину, торбинку з цукром, набрав у кухоль води. Відламуючи від хлібини невеликі шматочки, умочав їх спочатку в кухоль з водою, потім у цукор і неквапливо їв.

Антось, спершись ліктями на подушку, пильно дивився на старшину, як той вечеряв, і в нього аж слина котилася.

Старшині Антося зовсім не було видно, — свічка ледве освітлювала півкімнати. Поївши, він сховав недоїдену хлібину й торбинку з цукром у мішок, натомість вийняв і поставив перед собою на стіл якусь цікаву, незнайому Антосеві річ. У дерев'яному станочку дві довгасті скляні колбочки, з'єднані між собою тоненькою трубкою. Одна колбочка порожня, друга наповнена якимось жовтим порошком. Як тільки старшина поставив ту річ на стіл догори колбочкою з порошком, порошок одразу ж почав пересипатися через трубку в порожню, нижню колбочку.

Коли висипався весь, старшина перевернув річ, і порошок знову посипався.

Антося так зацікавила ота дивна річ, що він по втримався і пошепки запитав:

— Дядю, що то у вас за цяцька?

Старшина аж здригнувся від несподіванки.

— О, ти ще не спиш, мала?

— Я не "мала". Я — Антось.

— Чи то пак, Антось, — усміхнувся у вуса старшина. — Ти мені, хлопче, пробач. У вас на печі темно. А голос у тебе чисто дівчачий.

— То нічого, що дівчачий, — зовсім не образився Антось і по-дорослому додав:

— Зміниться колись.

— Авжеж зміниться. Можливо, в тебе ще ого-го який басюра зав'яжеться…

Антосеві сподобався привітний старшина. Обережно, щоб не розбудити матері, зсунувся на животі з печі, підійшов до столу.

Бійці надихали, в хаті стало тепло, навіть на вікнах почала відтавати паморозь.

— Значить, цікавишся, що це за штуковина? — знову перевернув старшина ту річ повною колбочкою догори.

— Угу, — кивнув Антось.

— То це, хлопче, не цяцька, а пісковий годинник! Чув про такий?

— Не чув…

— Бачиш, пісочок пересипається з однієї колбочки в другу?

— Бачу.

— Ото як пересиплеться, так і знай: збігло двадцять хвилин. Це я його у медсанбаті в нашого лікаря попросив. Скучнувато на варті самому, сон бере, ось я і дивлюся, як пересипається пісочок. Все-таки якесь заняття.

— Хіба ви оце й зараз на варті?

— Звичайно, на варті.

— І спати не хочеться?

— Як би тобі сказати… Щоб дуже хотілося, — ні, так, трішечки… Переїзд сьогодні важкий був! Натомилися ми.

— А можна, щоб хтось за вас повартував?

— Чого ж не можна? Ось я повартую, тоді розбуджу іншого солдата, а сам ляжу.

— То ви лягайте зараз, а я посиджу. Скажете, кого розбудити, того й розбуджу.

— Е, ні, так робити не дозволяється, хлопче, — усміхнувся старшина.

— Ви не бійтеся. Фашистів тепер у нас нема. Вигнали.

— Знаю, що нема. Дисципліна солдатська така: спати на посту не дозволяється, судити можуть за це. А мені ніколи по арештах сидіти. Треба на фронт поспішати. Десь і в мене під окупантами отакий ось, як ти, синок…

— Ви за нього не турбуйтесь, — сказав Антось. — Он я, коли стояли в нас фашисти, усі чоботи їм шилом попроколював.

— І не побоявся?

— Ого, ще як боявся, та все одно попроколював.

— Відчайдушний ти, Антоне, хлопець, як я бачу, — похвалив старшина і погладив його по голові.

Антось помітив на столі кілька крупинок цукру.

12 13 14 15 16 17 18