Диваки

Комар Борис

ДИВАКИ

Повість

І ЯКЕ ЇЙ ДІЛО?

Хлопці ще здалеку, тільки-но виповзли з яру на косогір, упізнали яблуню. Як і розповідав Олег, вона була схожа на тополю. Стовбур рівний-рівний, і гілля рівне, притиснене до стовбура. Жовті з червоними боками яблука здавалися іграшковими.

— Таки не збрехав, справді гарна, — сказав задоволено Микола.

— Як новорічна ялинка, — докинув Сашко.

Навіть Кудлай принишк біля них, ніби теж милувався її красою.

— Значить, так, — підвівся на коліна Микола. — Підбіжимо, швидко нарвемо і гайда назад, у яр.

— Може, разом не треба? — завагався Сашко. — Може, спочатку один хтось рватиме, а другий буде на сторожі. Тоді…

— Навіщо? — не дав доказати Микола. — Бачиш — нікого не видно, ні Шморгуна, ні дідуся Артема. Мабуть, у курінь поховалися од спеки.

— Ну, нехай буде по-твоєму, — згодився Сашко.

Мить — і хлопці вже біля яблуні. Миколі добре: високий, довгорукий, дістає до яблук. Сашко ж низький, став навшпиньки, зірвав одне, друге і все. Але Микола не такий, щоб лише про себе дбати, він завжди допоможе й іншому. Ось і цього разу виручив свого друга. Нагнув гілку, покликав:

— Іди рви.

Обірвали її вдвох, Микола хотів іще одну нахилити, а вона — трісь! — і відчахнулась.

Гав, гав, гав!.. — залементував Кудлай.

— Цить! Цить! — утихомирювали його. — Чого ти?

Та було вже пізно. Сторож почув гавкіт і виглянув із куреня. Побачивши між стовбурами дерев хлоп’ячі ноги й собаку, підхопив дробовика і підтюпцем, підтюпцем до яру. Знав, добре знав, куди побіжать крадії. До саду найкраще підбиратися яром. Ближче й безпечніше. Там майже ніколи нікого не буває. А якщо й стрінеться хто, є де сховатися: на схилах росте високий полин, деревій, перекотиполе.

Микола з Сашком після того, як відчахнули гілку і загавкав Кудлай, уже більше не рвали яблук. Постояли трохи, прислухались і подалися із саду. Але тільки-но виткнулися з-за дерев, вгледіли Шморгуна, що біг їм навперейми.

— Наза-ад! — вигукнув Микола і кинувся тікати через сад у протилежний бік — до посадки.

Тоді й сторож звернув од яру. Гнався за ними й репетував:

— Держіть!.. Ловіть!.. — Мов батогом цьвохкав хлопців його крик. Бігти ж нелегко — повні пазухи яблук. Треба придержувати руками, щоб сорочка не висмикнулась із штанів і яблука не розсипались.

А ще Кудлай дурний заважав, стрибав то на Миколу, то на Сашка. Мабуть, думав, що вони затіяли якісь ігрища.

— Пішо-ов! — гримнув на нього Сашко, коли собака зовсім уже розійшовся — ухопив за холошу.

Микола озирнувся. Сашко відстав кроків на десять.

— Швидше, швидше! — підганяв друга. — Не чуєш — женеться!.. Як на коні мчить…

Сашко вкладав усі сили в ноги, та хіба за Миколою, лелекою цибатим, уженешся?!

Ху, врешті сад кінчився!

Ускочили у вузеньку, на чотири ряди, акацієву посадку, що пролягала понад колгоспним садом і дорогою до станції.

Сашко знесилено прихилився до дерева.

Микола покрався до дороги, щоб визирнути — не йде, не їде часом хто?

Порожньо. Лише ген на повороті до сушарні зупинилася однокінна підвода, на якій сидів старший Шморгунів син Сергій і ще якась жінка чи дівчина в білому.

"Куди ж його сховатися, — гарячково билася думка, — посадка наскрізь продивляється… хліба скошені., до кукурудзи не встигнуть — Шморгун вискочить із саду, впізнає, тоді тікай не тікай — не минути халепи. Досі він їх, мабуть, іще не розгледів, далеченько був, та й дерева заважали… І в буряках не приткнешся… Хе, таж буряки окопані…

— Сашко, за мною!

Добігли до плантації неподалік саду і впали у вузьку канавку.

— А Кудлай де? — спитав Микола стурбовано.

— В поса… посадці, — сопів Сашко.

— Та він же нас викаже! От іще… Кудлай! Кудлай! — погукав упівголоса, не підводячись.

Собака прибіг, але в канавку до хлопців не поліз. Стояв, висолопивши червоного язика, і дивувався: чого то їм заманулося ховатися?

Микола схопив Кудлая за лапу, втяг і його в канавку.

З Сашка ручаями стікав піт. Заливав очі, капав великими краплинами з носа, підборіддя. І втома налягала така, що важко було й поворухнутися. Навіть коли собака лизнув по обличчю мокрим язиком, і тоді він не знайшов сили одштовхнути його, а тільки відвернув голову.

Микола не дуже вморився, міг би ще бігти та бігти. В нього лише у вухах дзвеніло, наче після лункого пострілу: "Держіть!.. Ловіть!.."

Спершу чулося, як гупають по землі важкі сторожеві чоботища (він не знімав їх і влітку, казав, що ноги крутить), потім затріщали сухі падалі піні гіллячки в посадці. Шморгун, видно, вибіг на дорогу. Стояв, лаявся, обіцяв почастувати "злодюг" сіллю з дробовика.

Далі трохи вгамувався, почав скаржитись комусь.

— Одбою нема… Як саранча лізуть… З листям обносять, а ти одвічай тоді за них. Ач, як уже розперезалися, сортове дерево обпанахали та ще й гілку відчахнули!.. І чиї то вони, анциболи?.. Чого їх тільки в тій школі вчать?..

"От добре, що не впізнав! — раділи хлопці. — Знав би хто — було б…"

— Гляди, Сашко, не проговорись нікому, що ми в саду були, — пошепки застерігав Микола. — Спитає Олег, чого на річку не прийшов, скажеш — не зміг, батькові щось там помагав.

— Угу, я так і скажу: татові помагав на ставку.

Хлопці знову прислухалися.

— Звісно, негарно це, — обізвався незнайомий дівчачий голос, коли Шморгун наговорився вволю. — Але в школі напевно цього не знають. Зверніться до вчителів, нехай їх приструнчать.

— А-а, дуже те поможе! — сердито відповів сторож, і хлопці добре уявили собі, як він при цьому зморщив свого гульчастого носа. — Тепер таке лобуряччя росте, що їх чортом не залякаєш!

Миколі кортіло поглянути, з ким розмовляє Шморгун, але визирнути з канавки боявся — ще помітять. Коли ж голоси вмовкли, зважився. Обережно висунув голову, та одразу й сховав. Просто на них ішла якась незнайома дівчина в білому светрі, синіх вузеньких джинсах, з чемоданчиком у руці. Чи не вона ото сиділа з Сергієм на возі?

Думали, пройде мимо, аж ні — зупинилася біля їхньої схованки.

— Вставайте, садівник уже пішов, — сказала.

Микола, притримуючи однією рукою пазуху з яблуками, підвівся і буркнув до дівчини:

— То не садівник, а сторож.

Слідом за Миколою з канавки виплигнув Кудлай і, недовірливо позираючи на незнайомку, притиснувся до його ніг.

— Ну й собака! — здивовано промовила дівчина. — Такого ще ніколи не бачила. Як вівця. Обстрижіть, йому жарко в тім кожусі.

— Не жарко, — відказав Микола.

Сашко вставав повільно — спочатку сперся на одне коліно, потім на друге, аж тоді випростався на весь зріст. Повагом витер рукавом піт, прискалив око й задивився на дівчину, схиливши набік голову, як це роблять зовсім малі діти. Сорочка на животі в нього віддималася од яблук, сам кругленький, низенький, точнісінько як пташеня-пуцьвірінок. Микола, навпаки, гінкий, довгоногий і довгорукий.

— Ой які ж бо ви кумедні! — весело розсміялася незнайомка. — Як Дон-Кіхот і Санчо Панса… Читали про них?

Микола відразу спохмурнів.

— Не читали й читати не хочемо, — відповів грубо.

— Та ти не сердься, — ласкаво до нього дівчина. — То є така книга іспанського письменника Сервантеса. Мігеля де Сервантеса. Так у ній виведені герої: один худий-худющий, довгий, як жердина, а другий опецькуватий.

— "Жерди-на"… "опе-ецькуватий"… — перекривив дівчину Микола. Прив’язла чогось, ішла б, куди зібралася. Дон-Кіхота й Санчо

Пансу якихось придумала, ліпить до них.

Незнайомка зовсім не образилась на Миколині грубощі.

— Ну, ви ж і ховаєтесь, — усміхнулася. — Як той страус: усуне голову в пісок і думає, що його не видно… Стою, розмовляю з сторожем, бачу — з канавки собачий хвіст метляється. Як дядько не помітив?!

"Чортів Кудлай таки підвів. Зажди, пришелепо, більше ніколи не візьму з собою. Прив’яжу дома, сиди, скавучи, хоч лусни!" — картав у думці Микола свого собаку, наче той міг знати, що з канавки не слід висовувати хвоста.

— Сашко, ходімо! — владно скомандував Микола.

Та Сашко ступнув раз, другий і зупинився. Щось боляче шпигало в п’яту, мовби аж до потилиці діставало.

— Колючку, мабуть, загнав, — скривився.

— А ти витягни, — порадила дівчина.

Він присів на горбку, послинив п’яту, пошкріб нігтем.

— Аби це голка…

— Ось на брошку, — відстебнула на светрі червону маківку.

Сашко довго водив по п’яті шпилькою від брошки, але колючки так і не знайшов. Йому було незручно, заважали яблука в пазусі.

— Давай я вийму, — взяла в нього брошку.

Та тільки доторкнулася до п’яти, Сашко ойкнув і смикнув ногу.

— Ти не дивись, тоді не болітиме.

Він одвернувся, і дівчина виколупала довгу жовту колючку.

— З акації, — визначив Сашко. — Дякую.

— Чому ви босоніж бігаєте? Ще й пальці позбиваєте.

— Так легше, ніхто не дожене.

Засунув руку за пазуху, дістав велике червонобоке яблуко, подумав трохи, витяг ще одне, менше.

— На! — простягнув дівчині. Та, повагавшись трохи, взяла.

— Запашні, — похвалила.

— Їж, — сказав Сашко.

Витерла менше яблуко хусточкою, вкусила.

— Ох і кисле! — скривилася.

Покуштувала й друге.

— Таке саме… Навіщо їх рвете? Це зимові, зелені ще!

— Хоч таких попробуємо, бо спілих нам не перепаде, — відповів Микола.

Хлопці витягли й собі по яблуку і, неквапливо простуючи дорогою до села разом із дівчиною, так заходилися їх трощити, наче ніколи в житті нічого смачнішого не їли. А щоб скривитися — ні разу, лише прицмокували від задоволення.

— У вас дома немає садків? — спитала незнайомка.

— Чого б це не було? Є!

— Чому ж тоді в колгоспному крадете?

— А хай він не буде таким.

— Хто це "він"?

— Та хто ж — Шморгун! Весною, коли гусінь треба було оббирати, запрошували в сад. Усією школою ходили. А тепер і близько нікого не підпускає. Садівник дідусь Артем кличе, а цей — жене. Ще й дробовиком погрожує.

— Він тільки Олега пускає, — докинув Сашко.

— Якого Олега?

— Та сина свого меншого… А той хвастає, що все перепробував у саду. Вчора приніс і цих ось яблук, нового сорту, що дідусь Артем вивів. Відрізав ножиком нам по малесенькій скибочці.

— І старший його, Сергій, отой, що ти з ним їхала, теж пасеться на колгоспних яблуках та грушках… — обурювався Микола. — Як почав сторожувати, то викорчував дома весь садок і засадив помідорами та огірками для базару. Везе Сергій здавати колгоспні фрукти, то й матір з корзинами бере з собою на станцію, щоб спекулювала.

— Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите, — осудливо мовила дівчина.

1 2 3 4 5 6 7