Шепотить м'ягко й сумно, немов дивуючись, як легко забуваєтся племенем людським ясна минувшина, але ж стара ворожнеча все слід свій лишає.
Замислився князь Мстислав. Згадав про попередника Аскольда-Миколая. А коли знову звів свій зір на дуба кучерявого, блиснуло йому якесь світло у темній листві. Ніби лампада засвітилась. Приглянувся князь: аж при стовбурі "княж-дуба" вся в ясному промінні сяє-виблискує золотими шатами ікона Святого Миколая.
Спішився князь, впав навколюшки, як годиться, святій іконі вклонився.
— Ще від сьогодня приправляти камінь на відбудову церкви, — озвався до дружинників. — Най буде нова, міцна, кам'яна тут церква. А щоб слуп поганський вже більш тут не відновлювався, бути їй у вигляді стовпа. Ім'я ж їй — Свято-Миколаївська. Скачи, Славе, до замку: приведи почесну варту іконі святій. Поки ж прибудете, — першу варту вартуємо ми…
Сталось це року Божого 1113-го…
ПУТЬ СПАСІННЯ
—Лк дорогоцінну перлу, хоч би й з глибин моря, дістану тебе!.. Дістану! Як пташку, тебе в золоту клітку замкну, — і моєю будеш! Не сховаєшся ти від мене й не втечеш від кохання мого! Чуєш, Анастасіє?..
Голос базилевсового сестрича, Юстиніана, заломився. Гарячий віддих аж палив зблідлу щічку молоденької "зос-ти" — придворної дами, Анастасії.
Дівчина мовчки розпачливо боронилась. Нарешті, рвонулась прудкіш і таки вирвалась з юнацьких обіймів. Забувши на непорушні приписи двірського етикету, що наказував при візантійському дворі все помалі, плавкі рухи, Анастасія підхопила обома руками важкі фалди своїх срібноглавових-грезетових шат і щосили гайнула порожньою галереєю. Бігла, мов лань. Нараз вчула, що близько відчинились двері, залунали відміряні, важкі кроки: йшла палацова варта на зміну сторожі, що вже відвартувала свій час.
Анастасія стримала біг. Таки ж в присутності палацової варти сестрич "найбоголюбивого" базилевса не стане ловити царицину зосту! Й, надавши собі якнайспокійнішого вигляду, Анастасія увійшла до своїх покоїв. Лише ледве помітно тремтіли її схолоділі пальчики. Спокійно відпустила служниць, що чекали свою пані на переодягання до сну, коли вона повернеться по виконанні своєї служби при цариці. Чекали довго, бо сьогодні Анастасії припало читати базилі-сі Святе Письмо, аж поки сон не стулив повіків "порфиро-носної". Те спізнення й дало можливість Юстиніанові пристигнути дівчину сам на сам в порожніх під цю пору галереях палацу.
Перейшовши по своїй одрині, Анастасія двічі повернула ключа в замку, пристояла, неначе міркуючи: можна відімкнути замка зокола чи ні, й засунула двері на важкий, кований засув зсередини. Тоді обома руками стисла скроні.
— Далі вже не можна перебувати в цих палатах! Одна дорога: тікати звідси! Тікати, якнайшвидше і якнайдалі… Тікати… — хруснула тонкими пальчиками й тягосно зітхнула. — Легко це вимовити, тяжко вчинити! Аж до межі світу сягає базилевсова влада. А Юстиніанова пристрасть, а ще більше його образа, з погорди зостиної, не заспокоються на тім, що от Анастасія зникла. Він знайде, бо ж де б вона могла скритись? До батьків, у Александрію, нема й думки втікати… А куди інде Анастасія і уявити собі не може…
Не віддаючи собі справи, чого шукає, дівчина перебирала тремтячими руками так званий "жіночий світ" — "Мипсіш шиІіеЬгіз" — на своєму туалетному столику. Переставляла різні флакончики, пуделка, слоїки з жіночою хімією, що її вживали дами для своєї туалети.
Руки Анастасії затримались на оправленому в золото й прикрашеному баревною емаллю записнику, де було палацовим церемоніарієм розложено щотижневий церемоніал для кожної придворної патриціанки.
— Так, тікати! Коли ж ось тут, день при дневі неупростне зазначено кожен її крок, кожне місце й кожну годину, де, як та коли повинна бути Анастасія.
— Мати Божа, змилуйся! — піднесла очі дівчина на оправлений у перлові шати образ-горорізьбу Теотокос.
Світло фіалкової лампади освітлювало зісподу вузьке, довгасте обличчя Богоматері. Було задумане й журливе. Спущені додолу очі, повні безмежного суму, ніби проглядали аж в глибінь Анастасіїного серця. Цей погляд беззвучним словом озвався в душі дівчини і повернув її скам'янілій думці пружність. Перестала враз бути такою осамітненою на світі, а від того стихло почуття страху й зникла схвильованість. Анастасія перевела погляд з ікони на поличку, що була під образом. Ясні, злотисті палітурки Святого Письма притягли до себе її увагу. Розгорнула товсту книгу й прочитала:
"Помоливсь я — й обережність була дана мені. Закликав я — й дух мудрості зійшов на мене".
Зоста широко перехрестилась, поцілувала прочитані слова и, поклякнувши, схилилась долілиць та занурилась у молитву. Коли підвелась, немов сам собою, готовий до дрібниць, стояв перед очима план втечі: неначе — справді — прочитала його готовий з написаного, а не зложила в своїй голові. Заглянула ще раз до записника, щоб перевірити. Так: саме назавтра припадає дев'яте вересня8 і… "в четвертій годині" — повела кінцем пальчика по рядках, — "відбувається зустріч та привітання з нагоди приїзду ігемона та архонтиси Русі, княгині Ельги".
Анастасія вже бачила архонтису, й незвичайна, горда краса володарки русів здивувала зосту. Сподівалась-бо побачити старшу матрону, нарум'янену й набілену, як те наказував візантійський етикет та "приписи доброго тону". Тим часом з корабля вийшла величного вигляду зовсім інша жінка.
Щоправда, весна її життя була вже давно за нею, навіть можна було сказати, що для неї вже починався серпень жіночого віку, однак та осінь була така погожа, золота й принадна, що перед нею блідли й весняні чари дівочої вроди. Ствердив це і сам базилевс, Константин Порфирогенет, знайшовши Ельгу "красною з лиця й вельми мудрою". Може, це вражіння незабутньої спокійно-зрілої краси мало за своє коріння ту вславлену мудрість руської княгині, що була прихована в ній: "Як у криниці замкненій, Софія-Пансо-фос"! — зауважив мудрий та вчений хронікар Теофан.
Анастасії припало з пристані повертати в товаристві ар-хонтисиної придворної матрони — Малуші. Вона володіла грецькою мовою, як правдива грекиня-візантійка. І Анастасія зауважила, що "руська зоста" називала свою княгиню Ельгу — Ольгою. Це наймення видалось Анастасії таким милим і граціозно дівочим, що стурбовані думки несподівано прошило іскрою-пустункою:
— Такої красуні Ольги не посмів би вхопити в свої обійми ані сам базилевс, як щойно спробував був затримати її, Анастасію, Юстиніан.
Бо ж здавалось: лише зсуне Ельга свої широкі брови, то враз загримить грім, як за часів давновікого Зевса. А як гляне обурено, то блисками сипнуть її сталеві, сірі, як у мисливського сокола, очі. А довгі, темні, не сивиною, а перлами пересипані коси напружаться гадами та стануть в оборону княгині.
Але ж лише по подвійному прийому княгині Ольги — базилевсом у парадній залі Магнаврі9 та базилісою в "залі Юстиніановій" — припадало Анастасії привести до внутрішніх покоїв базиліси "порфирородних дітей" Константиновою сина. Тож ранком зоста мусить перевезтись човном на другий берег затоки, де перебувають "порфирородні" в невеликому приморському палаці…
"Ельго, архонтисо далекого краю! — зіп'яла Анастасія руки, притискуючи їх до грудей, — якщо мені пощастить вчинити все, що надумала, — молитвою всього мого життя, як серпанком, сповиті будуть всі твої дні. Це ж Теотокос посилає мені твій приїзд".
Цілу ніч гарячково приправлялась Анастасія до втечі. Коли ж вранішнє світло щойно всміхнулось до ще сонних морських хвиль, молоденька зоста розказала службі приправити малий човничок.
— Гребців жодних. Перевезе Елевтерія, — назвала сліпо їй віддану молоду служницю-бранку з Херсонеса, кремезну й дужу, як гладіатор, відважну, як воїн.
Море тихе, як дитячий сон. Елевтерія призвичаєна до весла, як правдивий мореплавець. По дорозі, "біля вітрових скель" Анастасія зійде на берег, щоб поклонитись святому старчикові, пустинникові Хрисантові.
Вся Візантія знала пустинника Хрисанта. Під гостроверхими скелями, що "розбивали хуртовину" в печері, над морськими хвилями повислій, спасався той праведний бо-гочтець і чудотворець. Вбогі й багаті, немічні й дужі по молитви в потребах своїх ходили на прощу до Хрисанта. Й не було нікому дивно, що зоста Анастасія хоче заїхати до нього. Хоч не відали, що саме вчора приходив до Анастасії вісник від праведного старчика: чабанчук, в святім хрещенню названий Львом. Таж що кроткий і кучерявий був хлопчина, ще й виглядав на богодухого, бо звали його "Божим баранчиком". Юродивому "баранчикові" було вільно ходити до його знайомих у палаці базилевса. І от вчора приніс малий чабанчук Анастасії, що все його жаліла, семилатну рясу Хрисантову. А з нею на словах:
— Тобі,— сказав муж праведний, — буде вона більш потрібна, бо ж перед тобою — життя, передо мною — смерть.
Не зовсім зрозуміла була, що саме побожний старець їй тим дарунком провіщав. Спочатку гадала, що тим способом давав їй знати про свою близьку кінчину. Аж коли вирішила тікати, тоді лише зрозуміла, що посилає їй праведник свою одежу, щоб у ній її ніхто не впізнав при втечі…
Вже високо над Візантією піднеслось лагідне вересневе сонце. Вже почалося й "по звичаю" прийняття в Магнаврі ігемона Русі, архонтиси Ельги. Сяє блиском парадна зала, а на повищенню в пишній далматиці, всипаній самоцвітами, сидить цар Константан на сутозолотому "троні Соломоновому", прикрашеному золотими зображеннями птахів та звірів. По боках трону стоять царські кревняки — анепсії. Серед них і молодий Юстиніан, сестрич царів.
Байдужа юнакові архонтиса зі "Скитської землі". Ще буйдужіший за неї ритуал славетного прийняття, розрахований на уяву півварварських ісаврійців, даків, іллірів та інших далеких підвладних гордої Візантії, що з дариною приходять до володаревого трону і падають перед базилевсом на обличчя, ниць. Осоружні Юстиніанові й патриції та комеси, що стоять нижче за його. І очі б не дивились на них, рабів ницих і низькоклонних! І таки й не дивиться на все те Юстиніан: втупив погляд в жилки зеленого мармору сходів, що до трону провадять, рахує їх і намагається з числа та напрямку бодай одно слово прочитати, що підказало б йому: чи вже сьогодні має "умкнути" Анастасію, чи почекати, аж сама з волі власної йому скориться?
Юстиніан знає, що сьогодні його очі не милуватимуться красою Анастасії, бо ж буде вона цілий вечір у цариці.