Довелося поїти її молочком з пляшечки. Мальванов. Дивіться, чи не вином? Хламушка. По-четверте, Таня.
Мальванов. Як Таня! Так вона ж не чужа, а ваша.
Хламушка (махає рукою). "Ночевала тучка золотая" 29... Де вже мені таку валькірію... Як повернулась з Парижа чемпіонкою та взнала, що Серьожі ногу відірвало поїздом,— боже ти мій! Плакала, билась, телеграми посилала, сама зірвалась їхати. Спізнилась. Що тут сліз було, лементу.
Мальванов. Так, далеко нам всім до Серьожі. Ногу сердешному відтяло, а назад не вернувся, далі поїхав. Оце більшовик. Іменно Барса-Кельмес.
Хламушка. Ну, як він — нічого?
Мальванов. До своїх звертав, сьогодні, мабуть, приїде. Хламушка. Ну-с, а п'ята...
М.альванов (глухо). П'ята... Любуша. Ну, що? Як вона?
X л а м у ш к а. Те саме. Зараз, мабуть, уже шостий місяць.
Мальванов. Значить, це правда... Вагітна.
Хламушка. Так, небіжчик не даремно хвалився.
Мальванов. Так... його дитя. Ну, і що ж?
Хламушка. Працює. Великі успіхи робить. Окремого професора їй призначили — талант.
Мальванов. Та що ви! Я дуже радий. Хотілось би її побачити.
Хламушка. А вона частенько сюди їздить, на могилку до Саші, це ж тут майже поряд, в отому парку. (Показує рукою.) До стадіону автобусом, а потім оцією стежкою, бачите, отуди, вглибину. Напевно, й сьогодні буде.
Мальванов. Невже ж її задовольняє ця вузенька стежка — і куди ж — в страшне минуле, де вона стільки страждала... Коли тут же поряд, в двох кроках, буяє таке прекрасне життя, простяглися такі широкі дороги!
Хламушка. Ну, то чого ж! Покажіть їй шлях, зведіть її з цієї вузенької стежки.
.Мальванов. Ви думаєте, це так легка?
Хламушка. Вам? Переможцю пустині?
Мальванов (встає). Я знав, що ви це скажете. Ваш маршрут непридатний.
Хламушка. Цікаво, чому?
Мальванов. Вона сама обрала-свій шлях. (Показує на стежку.) Барса-Кельмес,— до старого нема вороття.
Хламушка (теж встає). Яка брехня! То його ж треба перебороти —— це старе, а не бігти від нього з гордим виглядом.
Мальванов. Перебороти болото — значить вибратись із нього, вийти.
Хламушка. Неправда, осушити! В цю мить жіночі голоси, сміх, і на сцену вбігає Таня. За нею Темі, трохи
далі Ніна.
Таня (підбігає до Хламушки). Чи ви бачили. Сидить тут і нікоторої уваги! Хто вам дозволив без калош виходити? Давно кашляли. Зараз же одягайте. (Викидає з. паперу калоші.)
Хламушка (покірно одягає). Адже ж сьогодні зовсім сухо. Тасенько!
Таня. Мало що сухо,— холодно.
Темі. Авжеж холодно. Ви напевно змерзли, ось я вам какао принесла гарячого, випийте.
Ніна (мовчки дає Хламушці маленький чемоданчик). Сніданок. (7 пакунок). Помаранчі.
Хламушка (з термосом, чемоданчиком і помаранчами). Та що це ви, діти мої... Куди це все!
Мальванов (сміється). Ну, й хитрець же ви, Арсенію Павловичу. А ще говорили,— клопітна посада.
Таня (допіру помітила Мальванова). Ігоре Миколайовичу! А я вас скрізь шукала? Ви давно вернулись? Де Серьо-жа? Хіба він не з вами приїхав?
Мальванов. Він заїхав на два дні до своїх в Одесу. Сьогодні мусить бути.
Таня. Як я намучилась, коли дізналась... про це. І головне — пізно. Я ж тоді в Парижі була. Кинулась навздогін, де там — і слід запав.
Маль в а нов. Так, не хотів лишатись. Ні на крок не відстав від експедиції. У вагоні і рану лікували.
Таня. Рану... (Затулила на мить обличчя руками.) Як проклинала я вас тоді. І вас... і себе.
Мальванов (кладе їй руку на плече). Що робити, Таня. Вашим Серпиком вся країна пишається.
Таня (палко). Моїм! (Тихо) Моїм... Не зуміла я його "моїм" зробити. Упустила.
Мальванов. Не сумуйте, Таня, ще нічого не втрачено.
Таня. Він дуже мучиться? Йому дуже важко... ходити?
Мальванов. Ні, не дуже. Тепер у нього протез. В Ленінграді зробили. Майже непомітно.
Таня. Тільки він і потерпів, сердега, тоді.
Мальванов. Не тільки, кілька чоловік поранило,
правда, легше. Один лише Спичаковський виграв на цьому
ділі, від судорог вилікувався. < '
Вбігають два розпорядники кросу.
— Тетяно Василівно! Ви тут! А ми вас скрізь шукаємо. Всі зібрались, скоро старт.
Таня. Добре, добре. Я зараз. (Мальванову.) Так ви
думаєте, Серьожа буде? (Товаришам.) Та зараз, зараз!
Правда, що він склав на пілота? Зараз! От кара божа іду!
Скажіть йому, що я тут. Ходім. — І
Біжить з товаришами. 3 лівого боку вертається Спичаковський і репортери. Обидва зпеможені, ледве пересувають ноги і витирають хустками піт.
Спичаковський. Здебільшого вважають за верхо річчя Амудар'ї річку Аксу, що значить по-киргизькому Біла Вода. Ця річка витікає...
■ Тим часом перший репортер, не витримавши, чкурнув у кущі і зник.
Ця ріка витікає... ця ріка витікає (Озирається.) Стривайте, де ж це ваш товариш? Це вже виходить не "витікає", а втікає.
Другий репортер. Боже мій! Друга година! Пробачте, пора.
Спичаковський. Стривайте, куди ж це ви? Я ще не торкнувся головного питання.
Другий репортер. Другим разом. Спасибі. (Тікає, не озираючись.)
Мальванов. Я вам казав. Заговорив-таки до нестями. Втекли.
Спичаковський. Дивні суб'єкти. Самі ж просили і раптом пішли. І куди це всі поспішають, не розумію. їх би в Барса-Кельмес на тиждень-другий.
Хламушка. Ну, ходім і ми, товариші.
Спичаковський. Мчать немов на пожежу. А чого, власне кажучи, бігтви? Я, наприклад, об'їхав три пустині і два моря, але об'їдь я ще десять,— я все одно не випереджу дитини, яка мандрує дев'ять місяців, щоб попасти на білий світ. І зовсім не поспішає.
Хламушка. Бачили філософа!
Маль в а н о в. Дх ти, каналія! А чи давно ти сам за поїздом біг?
Спичаковський. Це питання діалектичне. Якби я не потрапив на поїзд, я б не зазнав аварії. Якби я не зазнав аварії, я б не вилікувався від судорог. Якби я не вилікувався від судорог, я б по-старому скрізь поспішав і всіх доганяв. Значить, мені треба було наздогнати один раз самого себе, щоб перестати спішити. Ясно? Діалектика.
Хламушка. А що ви думаєте? Це ідея.
Спичаковський. Авжеж ідея. Спичаковський такий.
Хламушка, Ніна і Спичаковський виходять. Тим часом двоє фізкультурників вносять маленький столик і стілець і ладнають їх біля брами, прикріпивши поряд держалко з прапором,— що тріпоче на вітрі. Влаштовуються, оглядають в біноклі поле. Тут же розташувалася дівчина в білому, з червоним хрестом на брезентовій торбинці.
Мальванов (в роздумі). Невже ж. і мені треба догнати, нарешті, самого себе, як Спичаковський, щоб розв'язати цю задачу?.. Або... того мандрівця, що не поспішає... які дурниці! Невже ж я загубив секстант і компас і не знаю, куди іти? Не в Любушині ж двері справді...
Темі (обережно торкається його руки). Ігоре Миколайовичу...
Мальванов (здригнувши). А, це ти, Темі. Де б тут води роздобути, не знаєш?
Темі. О, я знаю! Я зараз принесу. Мальванов. Та постривай, куди ти! Побігла.
Темі побігла праворуч.
Мальванов. Темі!
Увіходить Любуша. Вона вдягнена дуже скромно, в береті і широкому пальті, що майже укриває її поповнілий стан. В руках у неї ворох квітів. Так іде вона до знайомої стежки. Але раптом спинилася, здивована і вражена, побачивши афішу на стіні. Настільки вражена, що не помітила, як посипалися з рук квіти. Схаменулась, провела рукою по чолу, озирнулась нетямущим поглядом. Тоді підняла розсипані квіти і, похиливши голову,
пішла своєю стежкою. Мальванов мовчки дивився на неї, стоячи оддаль з правого боку. Знімає капелюх, витирає лоба. Робить крок до Любуші, але по хвилі вагання повертається назад.
Увіходить Темі, обережно тримаючи в руках склянку води.
Темі. Єсть вода, Ігоре Миколайовичу, нарзан! Мальванов. Яка вода? На якого біса мені вода? Темі. Адже ж ви просили.
Мальванов (опам'ятавшись). Так... вода... Добре. (Несвідомо бере склянку і п'є.) Так, так, все пройшло, Темі, уплило, як вода, Барса-Кельмес.
Темі (злякано). Що з вами; Ігоре Миколайовичу? Хто тут був? Любуша? Ви її бачили?
Мальванов хитає головою.
Т е м і. То ось вона, дивіться! Ідіть мерщій, ви її доженете. Мальванов. Ні, Темі, це надто далеко. Далі, ніж Барса-Кельмес.
Темі. Нехай. І все ж таки треба дійти. Мальванов. Для чого?
Темі. Як для чого? Ви ж її любите, любили...
Мальванов. Любив... Але що дала ця любов і мені, і їй? Коли той безумець повернув її назад — до своєї могили,— я зрозумів, якою помилкою була ця любов для нас обох.
Темі. Помилкою! Але ж він вмер, то невже ж ви віддасте її мерцям самотню, покинуту, сумну? Помилка!.. Неправда. Ви відхитнулись тому, що в неї дитя під серцем, і це дитя не ваше, а його.
Мальванов (бере її руки). Яка ти дурненька, Темі! Невже ти думаєш, що це б мене спинило? О, з якою б радістю я взяв на руки цю маленьку, безсилу істоту, це рідне, а не чуже дитя. Кумедний народ ви, жінки, професійний у вас погляд на речі — жіночий.
Темі (спантеличено). Ну, то в чом^ ж тоді справа?
Мальванов. В чому? (Проводить рукою по лобі.) Так. Я мушу подати їй руку. Спасибі, Темі, спасибі. Що б там не було, а її не можна залишати мерцям. (Швидко йде в глибину дерев.)
Темі повільно іде в галерею. Увіходить Вернидуб. Він засмаг, змарнів. Права нога погано згинається, ходить повільно, спираючись на ціпок. Проходить стежкою, зникає за першим поворотом. Через хвилю по цьому вбігає
Таня. Тепер вона в своєму спортивному вбранні, в шовковій майці з золотою зіркою на грудях, з голими руками й ногами. Вона видимо схвильована.
Таня. Він тут! (Прикладає руки до серця.) Він тут... Серьожа! (Біжить стежкою вглибину. Зникає.)
Постать Вернидуба майнула між дерев. Він з'являється з другого боку і виходить накульгуючи на площадку, спиняється перед афішею. Читає, знімає кепку, надягає і повертається, щоб піти,— і прямо на нього майже
налітає Таня.
Таня. Серьожа! Серьожа!.. (Припадає йому на груди і плаче.)
Далека музика — почався перший забіг.
Вернидуб (упускає свій ціпок і гладить невміло Танину голову). Ну, ну, ну, чого ти, дурненька... годі.
Таня. Серьожа... Рідний... черепаха моя ненаглядна.
Вернидуб. Так... бачиш... тепер я й справді черепаха. (Пробує дістати ціпка з землі, але даремно.)
Таня (швидко підіймає ціпок). Сердешний, біднятко. (Знову плаче.)
Вернидуб. Ну, годі, Тасенько. А все-таки ти мене не догнала.
Таня. Ні, ні, тепер я тебе дожену, і вже нікому, нікому не віддам.
Вернидуб. Ну, біжи, мишка, тобі пора. Таня. Нічого, це поки малеча. Ти коли приїхав? Увечері нікуди не підеш?
Вернидуб.