Сузір'я лебедя

Юрій Косач

Сторінка 14 з 47

1 аж шуміли як як криця. Ця людина ставала проти всіх, самотня до одчаю. Мабуть його тут і не любили.

— Хто це, власне такий? — спитала тітка Лара, коли Немирич пішов геть. Він мабуть і приходив в Зібрання, щоб тільки зустрінутись з Рославцями. "Мабуть якийсь повітовий світоч?"

В її голові було очевидне бажання знецінити, злегковажити Немирича. Вона, непереливки, добре знала, хто він.

Не повітовий, в кожному випадку, — сердито озвався Василь Михайлович, — не тобі, однак, його оцінювати. Це найбистріший ум, який я знаю на Україні. Ми знайомі поверховно ще з Києва, з Української громади, хоч він на декілька років молодший. Він скінчив агрономічний інститут, а після того в Парижі історичний факультет. Як історик і вчений це вже відома величина в науковому світі.

Поляк?..

Не зовсім, він із старого українського роду. Його предок був аріянином, сенатором, мав величезні посілості на Волині, залишався патріотом і за Хмельницького перейшов на бік повстанців. А згодом, десь у 18 сторіччі Немиричі помаленьку споль-щилися і оце тільки Богдан знов повернувся до своєї правітчизни.

Черговий Ржевуський — Ревуха? Мабуть захоплюється українськими піснями, козацькою старовиною, бандурами, і тим подібними аксесуарами хло-поманства, балагульства, козакоманії, українофільства...

Ані в гадці, — з притиском сказав Василь Михайлович, — Немирич не українофіл, а українець. Але він і не з тих, що засновують "просвіти", кооперативи, видають сльозливі брошурки, носять вишиті сорочки.

Це справжній джентельмен, — вкинула Ольга Антонівна, — тут такого із свічкою не знайдеш. Всій цій гербовій знаті, що осьде товчеться, гріш ціна — в порівнянні з Немиричем...

Гватемалята, як ти сказала Ларо? — засміялась Катря, — чи Коллеоне...

А його Затурці — сказав батько, — до речі зразковий маєток. Навіть не заложений (— він зітхнув, — ) все за пляном: плодозмін, нові машини... Побачите що він із Вщижом зробить. Там по Крехо-вецьких йому достались самі бур'яни та кропива...

І раптом різонув оркестр полкових сурмачів, і клярнетистів, що змінили жидівських скрипалів і цимбалістів.

— Mazourka générale! Mes dames et messieurs!..

Звихрилось усе. В люстрах заюрмились мармизи, лисини, зжовтілі обличчя гульвіс і п'яничок, бичі потилиці мочиморд, посоловілі пики військових. Офі-ціянти понесли до губернаторського стола поросят і фазанів. З ігорних заль виходили картярі з позеленілими обличчями. Панії за польськими столами, із струсячими і павиними перами у зачісках, перемовлялися по французьки. Було нудно і Олелько позіхнув. Але вмить взметнулось усе до рубаного ритму мазурки. Польські панянки злетіли як метелики, легкі як пелюстки руж, полохкі як лісові мавки. Драгунські офіцери, засмоктані магнатські синки в білих рукавичках, у фраках і високих туго накрохмалених комірцях, графенята і княжата, петербурзькі і варшавські денді, підлітаючи, упадаючи на колінця до дівиць — поміщицьких одиначок, благали про хочби один тур. Паркет лискотів. До рославицьких панянок підлетіли мов на крилах офіцери, золотіючи еполетами і аксельбантами. Вони перлися спочатку до тітки Лари, але вона мов крига відповідала, що не танцює. Тоді поручник Вільга-Вилєжинський, мочиморда і серцехват, вихопив з голубиної імли тітку Катрю і острогами викресав іскри. Ротмістр Станішевський підхопив соромливу тітку Фламінго. 1 аж шуміли як ліс атласні сукні, задріботіли панянські срібні панто-фельки, притоптували офіцерські закаблуки, на коліна ставали офіцери і обводили і підіймали вгору панянок на дужих раменах і звихрений хоровід на чолі з тіткою Катрею, табунно тупотів, шаленів, видзвонював острогами і зеркалився на паркеті як стадо степових, ошалілих тарпанів. "Віват наша україночка! Віват наша гетьманівна!" — Гукали українофіли із-за польських столів. А тітка Катря плила як пава, як маків цвіт, серед цієї галайстри, що розбещено жбурляла келихи в дзеркала і навипередки перехоплювала її з рамен в рамена — від Вільги — Вилєжин-ського, кремезного, червонопикого кавалериста, що глушив оркестр своїм приспівуванням: "Єще єден мазур дзісяй, хоць поранек сьвіта..."

Рославці, що не танцювали, дивились на це ша-ління і Олелько не пізнавав тітки Катрі. Вона була тут русявою зорею, вона була як пісня на розкрил-лях голубиного очадіння. "Як мало треба жінкам до щастя, — думав Олелько, — яка це все безглузда омана..."

— Катрусю, — торкнув сестру Василь Михайлович, коли вона майнула повз нього в рожево-трояндному крутіжі, — я гадаю, що вже час додому...

Ольга Антонівна стиснула уста.

Рішучо вже час, залишатись далі — непристойно...

Ось вам і кінець епохи блаженної королеви Вікторії, — підійшла, накидаючи на плечі шаль тітка Лара і приглядаючись з неприхованим глумом усьому видовищу, — пан Немирич має рацію. Епоха загибає...

Чому загибає, — озвалась Ольга Антонівна, — люди просто забавляються і добре, що в них стільки елану...

Тітка Фламінго спинилась, знічена і стомлена. Але й вона сяяла. Ротмістр Вільга-Вилєжинський прикладав руку до серця. Він був п'яний. Тільки підпоручник Туган-Тугачевський не танцював, а в позі генерала Бонапарте глумливо споглядав на балювання.

Невдовзі після півночі їхали додому. Під оборонною замковою вежею прогримотіли екіпажі. Олелькові здалось, що це гримотять підкови коней закованих у крицю лицарів Гедиміна. Тітки куняли, тітка Лара проказувала в голос сонет Ередіа. За ними залишилось Дворянське зібрання, його вікна, високі і осяяні, акорди стомленої оркестри, хриплаві вигуки розбавленого натовпу. "Так, — думав Олелько, — тітка Лара таки збагнула символіку цього вертепу. Це — загибель епохи..."

Дорога стелилась, зелена в місячному відсвіті, а потім вибилась на широкий тракт. Олелько сидів з матір'ю і дрімав.

... Повз нього бігли штукарі, що ковтали вогонь, зазивали ворожки — циганки із світючими очима, ба-лагули бігли в балахонах, лицарі, закуті в сталь в'їздили під гулке склепіння Замкової башти з палаючими оріфламами на списах.

В гурті богомільців з'являвся мних Тріадо в зая-лозеному і полатаному підряснику, якийсь каправий, сльозоточивий.

А потім їхав пан Богдан Немирич на коні, литому з бронзи, в гостроносих чоботях міланського кондотьєра з величезними, зірчастими острогами. Коли на вибоїнах екіпаж підкидало, Олелько прокидався. Було прохолодно: над шляхом шуміли липи, на небі мигтіли сузір'я Великого Воза, Лебедя. Ззаду торохтіла бричка з тітками. Про що думала тепер тітка Лара? На кізлах екіпажу сидів батько в незвичному чорному одягу й у білому комірці. Коні його слухалися. З лугів несло духмяну вологу, кричали болотяні птахи.

1 тоді знов Олелько западався у медвяну дрімотність. Далекі зорениці кроїли небосхил блідим мечем.

його здоганяли вершники, власне їхні силуети в нічній осяяній сузір'ями синяві — вершники, припавши до кінських грив, із шликами, що звивались у вітрі зміями, тисячі вершників, що дудоніли шляхом, розмаюючи бунчуки й корогви. А попереду усіх мчав Богдан Зіновій Хмельницький, пригнувшись у сідлі; за ним вів свою кінноту полковник Іван Федорович-Богун, вбрід переходив срібний Горинь Максим Кривоніс. 1 Олелько роздобарював з ними як із своїми, жартував, і стояла заграва над костелом у Восьминогах, а козацькі полковники посміхалися до нього з-під чорного вуса, біліли своїми хижими як у Неми-рича зубами і сузір'я Лебідь лилось діямантовим потоком по руків'ях їх шабель.

Так було, поки вже на перших зорях, що світ заповідали, екіпаж звернув праворуч, проїхав сонне село і по німовній, осяяній місяцем — молодиком алеї, підкотився під старий дім Рославців, сторожкий серед каштанів і акацій.

X

Отак п'янка линула весна і завершувалась грозами. Спочатку, над Рославичами і ген-далі, куди не глянеш, нависали і наступали важенні олов'яні хмари, ставало аж темно задня, під каштаном було зовсім темно, а до того вітряно. Кораблі хмар гнали вітри і вони плили над садом зовсім низько, дерева знітились, гнулися, накривалися тремтливою листвою. Дядько Сила хрестився, притримував картуза на голові і ліз прихапцем у курінь, його собака тривожно дивився на нього, скиглив і, підобгавши хвоста, ліз у самий куток куреня, під рогіжку. Люди бігали, мов потратили голови; на тому дворі ревіла худоба, гегали гуси, іржали коні, жінки підіймали спідниці аж на голову, боячись зливи, вікна жалісливо зачинялись, хмари з пересердям аж стугоніли налиті передгроззям. А тоді небо розверзлось, розкололось білими як розпечене залізо блискавками, шо розчахувались зовсім близько, біля самого дому, гахкали десь по всій садибі, влучали може в старий в'яз на лугу або в порябіле плесо ставка. Дощова хмара обривалась і по дахах дудоніла злива, струмені дощу пли-ли по шибках.

В домі було глітно як ніколи. Всі втікали із саду і з двору, тиснулися у кімнати, всі, якби змовившись, прагнули до гурту і в гурті перечікували грозу. Тітка Лара говорила, що в цій стихійній згазі бути не самим, а в гурті, у громаді, нехай і враженій тривогою і жахом, було дещо первинне, праісторичне: на людях і смерть не страшна, єдність громади долає гнів незримих прасил. Мабуть і вона боялася так як і Мотрина мати, огрядна пані Ангеліна, що пройнята тваринним жахом заривалася від громів і блискавиць у подушки і перини, як і Олелькова мати, що блідла і затуляла вуха перед кожним громовим ударом. Навіть Олелькові ставало моторошно, коли після увесь будинок зловісного синьокрицевого розчаху блискавиці, нишкнув безпорадно і німовно чекаючи громового рокоту. Тільки тітка Ганна в пустельній вітальні сідала біля роялю і грала, Оксана Василівна мовчки розкладала пас'янс, а доктор Крученюк, Мирослав, Петрусь і Бріф сиділи немов закляті при столику і, ні шиширхнувши, зосереджено грали в карти, либонь щоб швидше минав цей лиховісний час. Знітився навіть завжди гомінкий дідусь Василь Дмитрович, що мелянхолійно пахкав люлькою, проходжуючись по кімнаті; від громовиці здрігалась і тітка Ка-тря, замислено стоючи біля вікна, засотаного струмками дощу. Автім гроза, що прогуркотіла з громами, що ламала дерева і пригинала очерет на ставку і тополі над шляхами, обривала хмари і роздавалася зливою-потопом, миналася так швидко, як і прийшла. Гроза бо була весняна.

1 Олелькові чомусь захотілось розгорнути і вголос читати "Кобзаря".

11 12 13 14 15 16 17