А втім, прізвища, здається, не було: свідчення рядової співробітниці посольства в Москві. Але я одразу зрозуміла, що це ти.
— Це жахливо. Я повинна це негайно спростувати.
— Ти збожеволіла! Ти не знаєш, куди ти приїхала. Підходить молодий шахраюватий журналіст:
— Хеллоу...
— Хелло, Анно, це Чарлі Мауз.
Перед мікрофоном подруга Мері з розмальованим обличчям, схожа на ляльку.
— Третя світова війна розпочалася! Початок третьої світової війни! Америка повинна оволодіти світом!
В Пенсільванії Анна не знайшла нічого, що було близьке її серцю, що примушувало її перелетіти через океан. Не побачила ні ферми, ні брата, ні могили матері.
Дув вітер. Небо потемніло від куряви. Вітер нишпорив по рівнині, підіймаючи розпорошений грунт і несучи його з полів сірими, схожими на дим, патлами.
Вона йшла посеред величезного пустирища, сумовито оглядаючись навкруги. Дома вона чи ні? Чому все так змінилося? Чому пусто кругом? Може, це помилка? Чи сон? Ні, вона дома. Ось сусід фермер Джон Браун з сім'єю. Ось його будиночок із слідами занедбання. Життя залишало будиночок: Джон Браун навантажив своє майно й сім'ю на убогу машину, яку можна ще зустріти в комедійних фільмах і в глухій провінції. Джон сердитий і пригнічений, і пригнічена сім'я його, що сиділа на вузлах у машині,— дружина його, мати і п'ятеро дітей. Кілька таких машин пропливають по шосе на південь.
— Ти спізнилася, Анно. Всі твої виїхали вчора. Туди.
— Куди?
— Не знаю,— сказав Джон.— Сам їду теж не знаю куди.
— А материна... могила де?.. Не знаєш, Джоне?
— Могила? Он там під деревом! — Джон показав на зовсім рівне місце без ознак рослинності. — Пам'ятаєш, дерева росли?..
— Так.
— Ну от. Два дні була могила. Все зрівняли дияволи вчора.
Рухались величезні дорожні трактори, руйнуючи на своєму шляху будівлі, сади, путівці, горби. За ними рухалися інші машини з гулом і скреготом, залишаючи за собою нівельовану закурену площу.
Тут минуло її дитинство... Все стерто... Це було щось більше, ніж горе. Анна була спустошена. З гнітючою тугою оглядалася вона кругом.
— Але де ж усе-таки мама?.. Допоможи мені, Джоне. Тут чи тут?.. Хоч жменьку землі візьму...
— Це вже не має значення, Анно. Візьми яку завгодно жменю. Все тут полите потом, все покинуте навіки.
Джон і його дружина Маргарита підійшли до Анни.
— Тепер, казали ці дияволи, тут буде військовий аеродром. Все йде прахом...— сказав Джон Браун і тяжко зітхнув.— Е-е, Анно! Була війна, була ціна на пшеницю. Немає війни, життя не стало. Вже ми нікому не потрібні...
Джон оглянувся:
— Ось диви: вишкрібають і нашу ферму.
Робітник. Хелло, Том! Як справи? Жуєш? Том. Краще не може бути... Коли ця профспілкова банда прибуде? Кажуть, сьогодні виступає Пейн.
Робітник. Уже прийшов. (Виглядає у вікно).
Голос .радіодиктора: "П'ятий день засідання комісії Томаса по розслідуванню діяльності комуністичного агента Хауорда. Сьогодні виступи прибулих з Москви свідків обвинувачення: лікаря Уїнчелла й Анни Бедфорд".
— Ее-е! Том! Чув?
— Том, ти чув? — сказав Марк, виходячи з буфету.— Анна приїхала. Виступає сьогодні в цьому проклятому спектаклі.
— Немає роботи! Це дуже неприємно, хлопці! — почувся здаля сповнений енергії голос. Всі обертаються до вікна.
Коло заводських воріт перед робітниками виступає Гарольд Пейн, .один з видатних лідерів американської федерації праці.
— Дуже страшно, я знаю. Але, як кажуть, на нема й суду нема: завод перестав бути військовим, і цим усе сказано. Але! Є речі страшніші. Америка на краю загибелі. Якщо не буде доброї війни, Америка загинула, Америка і вся цивілізація! (Трагічний рух. Гамір). Але-е! Спокій, хлопці! Вже абсолютно відомо цілому світові, що він одібрав у росіян розум. Вони вже готують на нас напад!..— За допомогою кількох бурхливих рухів Гарольд Пейн зобразив напад.— Так, так! І нам не доведеться підтягувати пояси, жаліти своїх дітей і тремтіти при одному тільки слові — локаут. Війна! Ось, ось, ось, ось — факт! Будь ласка! Роботи? Будь ласка! Хоч шістдесят годин на тиждень, пліз!..
— Згадайте, як жили ми до цього миру! — Брукс патетично махнув^руками. — Який був робочий день, які надурочні — з подвійною оплатою! Який сервіс! Журнали! Які видовища в кіно: детектив! кримінал! сенсація* Чотириста п'ятдесят найновіших видів криміналу екстра-кволіте! Це треба було створити!.. А секс! Світ не бачив таких видатків на секс! Шістдесят процентів фільмів ми зняли для вас у спальнях найпікантніших красунь.
— Иес, сер,— сказав Том Бедфорд, жуючи гумку і з цікавістю слухаючи свого боса.— Проте я хотів... якщо вже роботи немає, і ми тепер вільні... е-е... деякі запитання...
— Ніяких запитань! Це шпигуни, слов'яни і негри вигадують питання. Вони хапаються за будь-яку нашу помилку і вселяють вам страх перед війною! Брехня! — випалив Гаррі Пейн вивіреною скоромовкою... Цю скоромовку підхоплює Гаррі Вууд, і далі йде вже праворуч і ліворуч спарована синхронна промова:
— Сорок два проценти з вас до війни не годяться за станом здоров'я, плюс вісім процентів психічновільних, всього — п'ятдесят процентів. Це статистика, хлопці, ви вже повірте, і нехай який-небудь комуніст спробує її спростувати!
— Ми хотіли б, крім сексу, кримініалу й цієї статистики, трохи думок, сер...
— Думок?
Том. Иес, сер! Недавно мені доводилося чути один дуже огидний жарт, сер: буцімто мій мозок з усім його вмістом дорівнює мозкові чотирнадцятилітнього хлопчика, сер. І от тепер, коли я про це думаю, я починаю почувати себе ніяково, сер.
— О, йес! — почулися голоси з натовпу.— Нам би хотілося справжніх думок!
— Як у росіян, наприклад...— підтримав Тома його брат Марк.
— Дозволите, дозвольте... Що-о?!
— Я хотів дати запитання...
— Я бачу, яке в тебе запитання... Тебе вже завербували в шпигуни?!
— Сері Але ж запитань самих ще не було, будь вони прокляті,— сказав Том і, звівши брови, почав оглядатися на товаришів.— Білл, про що ми говорили? Про ці надурочні, про детектив і красунь у спальнях!
— Ей! Дивись, що робиться!
Рух у натовпі, гамір. Поліція в протигазових масках. Свист, рев моторів. Бандит з американського легіону прямує на Тома.
Затемнення.
— О-о! Приїхав благородний свідок! — В голосі Тома Анна почула гіркий сарказм.— Чув по радіо! Хе! Марк! Іди привітай сестру! Вона вже дістала підвищення в банді. Я не знаю тепер, як з нею розмовляти. Боюсь, у нас теж не вистачає лояльності... Дай води, жінко. Пити хочу.
Появився Марк. Він жив у автопричепі, тут же, за два кроки. Він ще не вгамував у собі гніву і з вигляду був цілком протилежний Томові. Анна зрозуміла: злидні обох братів — халупа одного й причеп другого, і бідні діти, й зажурені, похилі дружини,— якої зустрічі вона могла сподіватися?
— Тату, хто це тебе вдарив? — спитав семирічний Сем, помітивши в батька синяки. Четверо дітей обступили Тома.
— Це містер Трумен, Сем,— усміхнувся Том, витираючи обличчя.
— А хто він, цей містер, тату?
— Це головний боббі, Сем.
— Він дуже сильний, тату?
— Но. Не особливо сильний. Тільки він дуже боязкий.
— Він боїться тебе?
— О, та ще як боїться. Як тільки побачить мене, він місця собі не знаходить.
— Так боїться?
— По-моєму, повинен боятися.
— А за що він тебе побив?
— Ну, за багато чого,— сказав Том, беручи на руки найменшу дитину.— Мене треба годувати, роботу давати. Я не можу сидіти без роботи, Сем. Вже нічого купити не можна,— чим я вас годуватиму?
— Сьогодні я дещо зрозумів. Ми можемо мріяти про виробництво знарядь винищування.— Марк показує сестрі свій автопричеп з таким виглядом, наче він був прикутий до нього. — Війна — єдиний хліб наш насущний... будь вона проклята.
— Звичайно, вони дограються до того, що в нас тут вибухатимуть бомби, як у Гітлера.— Том обернувся в бік Марка й Анни.
— Я теж хочу кидати бомби, тату,— сказав Сем, що любив військові ігри.
— Ну, це тому, що ти нежонатий і в тебе немає дітей.
— Я можу оженитися потім.
— Так, але коли це буде. А в мене вже є жінка й діти. Крім того, в мене є совість, я дорослий, і в мене є держава й сором, я не можу хотіти такої війни, як Трумен і тьотя Анна.
— Але тьотя Анна теж не хоче війни. Вона боїться.
— От бачиш,— сказав Том і подивився в бік своєї любої сестри. Звичайно, вона не може хотіти війни, ця розумниця, славна Анна, і на суді, про який так багато трублять по радіо, вона не може стати на боці банди. Він прочитав у її очах одразу велику тривогу й клопіт. Як багато вона, мабуть, знає щонайцікавіших речей про життя: вона жила в Москві, бачила зовсім інший світ.
— Анно,— сказав він, усміхаючись до сестри, що підійшла, — скажи нам, ти завжди була розумніша за нас усіх... Я звертаюся до тебе за порадою...
— Том, я теж прийшла до тебе за порадою, і пораду я вже дістала...
— Так, Анно. Все, видно, правда, весь спосіб життя... Ти поспішаєш на цей суд?
— Так.
— Візьми мене з собою, Анно. Я не признаюся, що я брат. Я сховаюся ззаду в натовпі... Анно, я тебе прошу...
Зал, де відбувався суд над Армандом Хауордом і Сті-дом, звинувачених в антиамериканській діяльності, переповнений людьми до краю, і це не подобається суддям. Це нервує їх з кожним днем усе більше й більше. На довершення всього їм доповіли, що серед публіки присутні видатні учені й письменники, члени прогресивної асоціації. Дуже неприємно. Голова судової комісії Парнелл Томас ось уже п'ятий день не може впоратися з підсудними. Смішки й шепоти серед кореспондентів. Величезна більшість аудиторії явно на боці підсудних, котрі весь час тримаються з визивним спокоєм. Серед свідків — лікар Уїнчелл, кілька журналістів, що побували в Москві, й Анна Бедфорд.
На лаві підсудних Арманд Хауорд. Він схуд. Щось нове з'явилося в ньому. Він наче виріс за ці кілька днів. Гамір. Томас стукає судейським молотком.
— Перестаньте стукати. Ви можете не стукати молотком?— Хауорд дивиться на Томаса з неприхованим презирством.— Ви цілий тиждень чорните мене перед народом. Ви відмовляєтесь дозволити мені зробити заяву про мої права американського громадянина...
Т о м а с. Містер Хауорд, у ваших словах я весь час чую виклик: вам відомо, що буває з кожним, хто виявляє зневагу до комісії?
Хауорд. Так. Тільки даремно ви загрожуєте. Я не з лякливих.
Мітчелл (серед публіки). Містер голова. Я вимагаю!..
Т о м а с.