Прощай, Америко!

Довженко Олександр

У травні тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року в Пенсільванії, недалеко від Пітсбурга, до фермера Марка Бедфорда несподівано приїхала молодша сестра Анна з своєю подругою з Вашінгтона.

— З Вашінгтона?

— Так, Марк! Не сподівався, еге ж?

— Анно, як це добре!.. Боже мій!

— А це Мері, Марк...

— Мері?.. Мері Купер?

— Так. Пригадуєш, я тобі писала,— моя подруга по університету. Тепер вона радіодиктор: голос Сполучених Штатів Америки!

— О! Так, так. Прошу вас.

— Мері, це Марк. Яка я щаслива, Марк!.. Наші дерева... Як усе повиростало!.. Квіти! Мамо! Мамо!

Побачивши маму, оточену онуками, вона кинулась до неї, обняла її і заплакала від радості й хвилірвання.

— Я дуже радий, міс Купер,— добродушно усміхався Марк,— для мами це свято. Ось уже кілька рокїв не минало й дня, щоб вона не згадувала про Анну.

— О, Анна чудова!..

— Вас мама теж знає.

— Дякую.

— Ну от. Поживете в нас.

— Дяку^о. Як тут гарно, дишеться! Легко! Пожити б тут хоч з місяць!

— Будь ласка, хоч ціле літо... Хіба ви?..

— Ми тільки на один день, Марк...

— Як на день?

— Анна приїхала прощатися. Вона завтра вилітає на роботу в посольство до Росії.

— До Росії?.. Що вона там може робити?

— Ну, стверджувати нашу демократію. Все, що звелять. Я достеменно не знаю.

У сусіда фермера Джона Брауна:

— Кажуть, Анна виїжджає до Москви.

— До Москви? В Росію?! Але ж там війна!

— Так. Кажуть, Трумен дав їй якесь важливе доручення.

— А що може доручити їй Трумен?

— Ну, я не знаю. Мало що. Все-таки вона дуже багато... вчилася: університет, потім ця школа,— треба мати голову... Онде вона пішла, дивіться...

— Хелло, Анно!

Анна йде полем сама. Вона оглядається, придивляється до всіх рідних куточків. Завтра вона вилітає. Прощайте, прощайте.

— Хелло, Анно!

— Хелло, Джоне! Як поживаєте? Як дома?

— Не нарікаю. Непогані ціни!

— Що?

— Непогані, кажу, ціни на пшеницю! Бекон іде непогано. Європа забирає! Кажуть, що ти їдеш до Росії, Анно?

В домі матері.

Наступного дня перед самим від'їздом. Зібралася вся сім'я. Мати дуже зажурена. Та вона ще й недужа. Материнське серце їй підказує: востаннє вона бачить свою любу донечку.

— Ти їдеш, Анно. Будь щаслива... Як це далеко!

— Я лечу, мамо.

— Хай тебе бог благословить. Це велика подія в твоєму житті. Бережи себе.

— Так, мамо. Звичайно. Нам казали в департаменті, що це дуже загадкова, незрозуміла країна.

— А ти зрозумій.

— Так. Там дуже багато, ну... нехороших, небезпечних людей.

— А ти не дуже вір департаментові. Сама придивись, як там і що.

— Що вони бачать там по кабінетах, ці вашінгтон-ські шахраї! — сказав Марк.— Папірці пишуть та гроші даром загрібають. Не смійтеся, хоч я університету й. не кінчав, але скажу тобі, сестро...

— Правда твоя, Марк,— усміхнулася мати.— Тільки хороші люди можуть перемагати зло.

— Так, так.

— А так проливати свою кров, як проливають росіяни, можуть тільки великі люди. Рузвельт казав, сама чула по радіо...

— Ну, Рузвельта немає, мамо. Немає. І все тепер набагато ускладнилося.

— Менше слухай політиканів, Анно, та більше придивляйся... до народу. Навчися зрозуміти його, полюбити. Боже, як це далеко...

— Це близько,— сказала Мері.— Тепер усе близько. Всі країни зблизилися, і все відомо одразу всім. Ніяких уже таємниць.

Мати обняла свою Анну і з слізьми на очах сказала, звертаючись до Мері:

— Так? Це все ваше радіо. Я дуже рада, що побачила вас, Мері. Тепер, як слухатиму радіо, я знатиму, що то говорите ви...

Радіостанція "Голос США". Перед мікрофоном Мері:

— ...П'ятнадцять цілих і шість десятих метра і вісімнадцять цілих і сорок вісім сотих метра. Передаємо останні вісті: сьогодні радянські війська вирушили на штурм Берліна...

В літаку, над океанськими просторами, на схід летять посольські працівники, журналісти, офіцери, "ділові" люди. Чути музику.

Анна Бедфорд у літаку біля вікна. Вона схвильована новим баченням світу і вся в потоці складних почуттів. Трохи страшно й дивовижно. Очі широко розплющені, неначе в передчуванні незвичайної долі.

З вікна не видно нічого, тільки неосяжність шляху та велич холодного всесвіту й безмежність хмар унизу, і незрима драма там, під хмарами, хвилює її, як ще ніколи й ніщо в житті не хвилювало. Росія!.. Сплять пасажири, напівлежачи в довгому, томливому мовчанні.

Раптом звідкись знизу, крізь міжхмарний темний розрив, у кабіну літака на могутній російській радіохвилі влітає пісня:

Пусть ярость благородная Вскипает, как волна. Идет война народная, Священная война...

Пісня справила на американців приголомшуюче враження. Всі здригнулись й підвели голови. Не відчув'нічого тільки один "діловий" чоловік, якийсь Арчібальд Брукс.

Під Берліном.

Іде війна народная, та вже не на нашій радянській землі. Багатонаціональна радянська армія штурмує Берлін. Довжелезні валки п'ятитонок. Рухаються цілі армії в бій, в бій.

Над океаном сходить сонце. Вся неозора океанська гладінь і фантастичні стовпища весняних хмар, пронизаних віялом променів, і літак — все залите урочистим рожевим сяйвом з багатьма найскладнішими миготливими відтінками.

— Доре, дивіться! Ілюстрації Доре до Дантового Пекла!

— На які величезні жертви пішли ці росіяни! Нічого не пошкодували! — каже Анна Бедфорд, у захваті дивлячись на музику кольорів.

— Еге ж,— процідив крізь зуби помічник військового аташе Ріллард.— Та поки я особисто всього не розвідаю, міс Бедфорд...

— Але ж це питання війни, а не розвідки! І страждань...

— Ну, звичайно. На те ви жінки. Ви думаєте, головне в війні—це взяти в руки гвинтівку і йти вмирати за якісь принципи. У війні головне — забути всі принципи і йти.

— Ви говорите жахливі речі. Це ж не взагалі війна. Це війна з фашизмом, який ми всі ненавидимо.

— У вас занадто драматичне світовідчування, міс Бедфорд,— сказав Ріллард, виймаючи табакерку.— Я говорю реальні речі. Ми повинні думати про війну в двох планах. Перший — це війна, що провадиться зараз. Другий — війна, яку ми, можливо, проведем у майбутньому, війна вирішальна для нашого світу.

— З ким?

— З тим, хто переможе в цій,— відповів Ріллард з цілковитою байдужістю.— Це одверті слова, але я не беру їх назад.

— Як це жорстоко!

— Війна взагалі жорстока.

— Це жахливо.

— Це жахливо в аспекті емоціональному і нежахливо в історичному. А нас посилають у Росію робити історію.

— Але вони теж роблять свою історію,— сказала Анна Бедфорд.

— Хоч вони, звичайно, як комуністи, жахливі люди, я розумію, але як вони воюють!

— Вони збираються робити історію Європи й Азії.

— Ви думаєте?

— Мінімум!

— О! Нам про це читали в Вашінгтоні, звичайно! — сказав Френсіс Дарлінгтон.— Мені здається, тепер це головне питання.

— І це дуже погано,— вів далі помічник аташе.— Не забувайте, що внаслідок війни... Ну, це я вам колись іншим разом розповім. Це все дуже непросто.

— Це жах! — сказав "діловий" чоловік.

У квітучому саду на околиці Берліна.

— Останній поранений, сестро!

— Ура-а! — кричать усі перев'язані, лікарі, санітари.

Поранений мінними осколками в бік і груди, роздягнутий по пояс, піднявши руки на голову, лейтенант поволі повертається перед сестрою, намотуючись таким чином на широкий бинт.

Сходить сонце, і він видається позолоченим. Він прекрасний. У нього досконалий торс і незабутній вираз обличчя. Проливши кров, він не схилився, не занепав. Він ніби виріс у стражданні, в боротьбі, в перемозі. Сестра плаче, дивлячись на нього, як на щось найбільш незабутнє в світі. Це сльози захвату. Не стихає ура. Гримлять переможні марші. Мчать машини, гармати й люди, що творили велике історичне діло.

— Останній залп по ворогах людства, за Батьківщину! За людство!

— Ура! Вогонь!

— Ура-а!!! — блиснули гармати, прогримів останній залп, і стало раптом тихо на землі.

З темних люків з'являються танкісти, молоді автоматники озираються на всі чотири сторони. Літні герої двох великих вітчизняних війн витирають піт на посивілих головах і оглядаються на рідний схід, у руську сторону, звідки прийшли вони з неймовірними труднощами. Деякі сидять, заплющивши очі, деякі напівлежать у машинах, спітнілі, закурені й величні після трудів, деякі сплять, і нікому іншому, як не їм, підходить пісня:

Соловьи, соловьи,

Не тревожьте солдат.

Пусть солдаты немного поспят.

В літаку.

— Мир?! — радіє Анна Бедфорд.

— Так! Мир! — сяє помічник пілота-радиста.— Цілковита капітуляція фашистів! Гітлер згорів! Ура!

— Ура-а! — підхоплює добра половина присутніх у літаку.

— Мир! Хто зайняв Берлін?

— Ну, совєти, звичайно. Мир!

— Як? Уже мир? Чому мир?.. Слухайте, не вірю! Ви можете це перевірити?.. Ах! — метушиться Арчібальд Брукс, кидаючись до вікна, бажаючи переконатися на власні очі.— Ох, ти боже мій!..

Співрозмовник Анни Бедфорд мовчить. Але він теж схвильований.

Гримить музика в літаку і пісні народів. Урочисте й радісне звучання всього світу стрясає ефір.

На дорогах війни. Німеччина.

Ідуть тисячі визволених з німецько-фашистських концтаборів військовополонених американців, англійців, французів, чехів, болгар, поляків. Ідуть військові й цивільні, чоловіки, жінки, підлітки. Проїжджають машини. Ідуть з прапорами, з почуттям вдячності Радянській Армії, що ^принесла народам Європи визволення од фашистського поневолення. Обійми, пісні всіма мовами, музика, сльози радості і всенародного захвату. Незабутні зустрічі батьків з дітьми, братів з сестрами.

Дружба народів. Яка велика річ — дружба народів! Ціною яких жертв і трудів дісталося радянському народові це свято!

Вранці 9 травня літак приземлився на Внуковському аеродромі. Коли машини в'їхали в Москву, всі вулиці були заповнені радісними людьми. Анна побачила Кремль, Василія Блаженного, Красну площу, Великий Мавзолей, і червоні зорі на баштах, і вселюдський потік радості.

Помічаючи на машині американський прапор, люди стовплюються навколо неї. Привіти американському народові і його представникам і представниці, маленькій-співробітниці посольства, нікому не відомій пенсільванській дівчині Анні Бедфорд, привіти з усіх боків. Незабаром машина змушена була спинитися, і американці пішли пішки. їм потискували руки. Молоді хлопці й дівчата дарували Анні Бедфорд квіти й підносили келихи з вином, багато хто обіймав і цілував її.

Вона чула імена Рузвельта, Лінкольна, Драйзера, Марка Твена, Уїтмена.

1 2 3 4 5 6 7