А програна битва не значить іще, що війна програна. А програна війна не значить іще, що волость втрачена, княже! Але те, що випустиш з рук добровільно, не є вже у тебе, а коли випустиш ворогови, то втрату подвійно болючо чутимеш! А як се буде цінна річ, то втрати взагалі забути не мож. Ти слушно уважаєш Бужськ ключем свого Галича, але мусиш знати, що Шумськ, Тихомель, Виго-шів і Гнійниця — се зубці того ключа...! Без них тобі правити сею волостю так само, як мені меч держати без отсих трьох пальців, котрі я утратив при здобуванню Шумська..."
Старий воєвода витягнув і положив на стіл свою праву руку, що мала тільки два пальці.
Князь відповів: "Коли-б ти втратив їх був у молодшім віці, то остав-ші пальці так сильно розрослися би, що ними мігби ти держати меч не гірше, коли не ліпше, чим усіма. Молодий ще я і моя держава скріпляється, стає люднійша і богатша. Вона може переболіти таку частинну втрату і діждатися нагоди, щоб знов відзискати її тай ще нові землі придбати! Щож ти на се, воєводо?"
— "Я ніколи не сумнівався в розум Володимиркового сина. Не сумніваюся й тепер, що твої думки можуть бути слушні. Скажу тобі лиш те, що труднійше збільшити свою волость, коли її наперед зменшиться тай що коли зменшення мусіло-б уже наступити, то нехай відповідає ?а се і рада бояр, а не ти сам."
— "А коли вона постановить війну?"
— "То нехай і за неї відповідає перед Богом і народом Галича, а ти, княже, не бери на свою молоду голову ні крови, ні пятна утрати!"
— "Порозумійся з великим печатником і скличте за тиждень раду бояр і всіх полководців!"
* * *
На семий день рано, як сонце вихилилося зпоза темних лісів і за-блестіло на золотих копулах церков у Галичі та пригородах його, зароїлося на замковій горі від бояр і їх почотів. До радної гридниці у княжім теремі входили повагом галицькі бояри, воєводи, полководці і тисяцькі та начальники більших городів і кріпостей. В дорогих уборах, в золотих, широких поясах, у сафіянових чоботях зі срібними підковами входили на салю рослі, заживні достойники, переважно з сивим або шпакуватим волоссєм. Тільки тут і там видно було одного та другого начальника кріпости, вояка старої дати, що приїхав до свого князя в звичайній вояцькій одежі, в якій його застав княжий післанець. В мирних часах всі відкладали мечі й иншу збрую та входили на салю без ніякого оружя. Тільки княжі намісники з Перемишля, Звениго-рода, Теребовлі і Бужська мали звичаєвий привілей, вступати до радної гридниці з короткими мечами при боці. Кромі них входили з оружем тільки князь та свояки князя і чужі суверени. Тепер було інакше.
Гордість і почуттє сили пробивалися в тих блискучих постатях, що з шумом входили до палати і радної салі.
Князя ще не було, але мав уже невдовзі появитися, бо по обох боках його престол а стояла вже почесна сторожа: дванайцять молодих отроків з найліпших боярських родів, що держали перед собою червоні щити і нагі мечі. А на столі, при котрім засідав найвисший заступник князя в судейських справах, лежала вже отворена "Руська Правда" в трьох ріжних примірниках і в ріжних редакціях. На першій, оправленій в золото і призначеній до ужитку князя, була напись: "Правда, установлена Руской земли, єгда ся сувокупиль Изяслав, Всеволод, Святослав, сьіньї Ярослава Мудрого и Росняко, Печениги, Мики-дор Киянин, Чюдин, Микула, воєводи тиуни и боярьі ихь." На другій, оправленій у срібло і призначеній до ужитку княжого заступника в судейських справах була напись: "Устав Великого Князя Ярослава Владимерича о судьях". На третій книзі призначеній до ужитку кож-дого з учасників ради й оправленій у червонии сафіян, була напись: "Суд Ярославль Володимирица". Перед столом, при котрім засідав єпископ, лежало замкнене ще Святе Письмо в дорогій оправі зі слоневої кости.
Коли бояри й инші члени ради позанимали вже місця, відчинилися рівночасно двері численного ряду кімнат, крізь котрі мав переходити князь і загреміли роги з чотирох башт замкових. Попереджений галицьким єпископом і окружений найвизначнійшими воєводами й пут-ними боярами, вступив до престольної салі молоденький князь Ярослав з русявим, гарним волоссєм і сталево-синявими очима, стрункий і легкий, як дівчина, в дорогій одежі, з княжим колпаком на голові і батьківським мечем при боці. Між поважними й суворими лицями бояр робив вражіннє ще молодшого, як в дійсности був. Виглядав немов казочний цвіт папороті-щастя серед старого ліса. Всі бояри повстали: їх очі мимохіть звернулися на молоденького князя і горді боярські голови похилилися більше перед красою його розумних очий і молодости, чим перед княжим колпаком, що заступав корону.
Ярослав поважно перейшов салю, відклонюючися приязно на обі сторони. Чув по атмосфері, що тут нема для нього ворожого настрою.
І дійсно: могутні галицькі бояри любили Ярослава, передовсім як сина покійного князя Володимирка, що віддав у їх руки великі впливи.
Легким але певним кроком вступив молодий син Володимирка на застелені византійськими килимами степені престола, сів на золотоко-ванім батьківськім столі, не знимаючи княжого клобука по старому звичаю і повним достоїнства рухом дав знак, що члени ради можуть заняти свої місця. Повагом усіли бояри.
Сей перший виступ молоденького князя всім присутним очевидно припав до вподоби ізза свободи й природности його поведення та несподіваного достоїнства в такого молодика. Гордим, галицьким боярам було приємно мати такого князя. По великій салі тут і там понісся легкий шепіт признання. Опісля стало тихо як у церкві. Всі з напруженням очікували перших слів нового князя. Видно було, що ті старі, в боях і коромолах посивілі люди з розбитими голосами хотіли почути звінкий, чистий голосок свого молоденького князя, котрому з очий і лиця била інтелігенція. І дійсно: князь Ярослав заговорив звінко, плавно, поточисто, якби сріблом сипав.
Заслухалися на його мову зібрані бояри так, що аж коли князь скінчив її, побачили, що говорив до них, стоячи. Батько його Володимирко, говорив до них, сидячи, і сю новину взяли бояри за признаку поважання їх зі сторони молодого князя. Се ще більше приязно настроїло їх до нього. І зміст промови молодого князя був так дібраний кож-дим її словом, що не дразнив непотрібно похвалами Володимирка тих зпоміж бояр, що їх в останнім часі позасуджував старий князь на зворот загарбаних ним смердів, тай не мав у собі нічого немилого боярству. Молодий князь говорив:
— "Сподобалося Богу, взяти зі світа покійного батька мого та вло-жити тяжкий колпак галицького князя на мою за молоду ще голову. І все те сталося в дуже прикрій хвилі, коли над Галичем зависла війна. На вістку про смерть мого батька завернув з дороги київський посол, що виповів вже війну, щоби предложити ще й мені мир за ціну городів Погорини. Щоб розвязати сю трудну справу, скликав я тут всесвітлу раду бояр і воєводів і прошу вас о пораду мені молодому — в тій надії, що заша прихильність до мене рівно велика, як досвід і розум сивих голов ваших, що багато передумали для добра нашої землі. А що всяку справу слід зачинати з Богом, прошу єпископа, уділити нам благословенія свого!"
Молодий князь усів, обкинув очима раду й набрав переконання, що не звернули уваги на те, як спритно він уділив голосу прихиль-никови мира.
Владика Косьма піднявся з місця і, звернувши золотий хрест до князя, промовив:
— "Благословлю нового князя й господина волости сеї від щирої душі і щирого серця і молю Бога, щоб утревалив панування його як великого князя мира, що противиться братовбивчій війні! Благословлю молодого сина князя Володимирка, що хоче додержати присяги батька свого! Благословлю побожного князя сего, що противиться проливу крови христіянської"!
Серед боярської ради піднявся легкий, ледви замітний шум. Присутні групами стали порозуміватися між собою. Всі очима шукали за поглядом старого воєводи Халдієвича. Але він уперто розмовляв з печатником, вижидаючи розвитку нарад. По хвилі виступив один з найпо-важнійших, боярин Іван Микулич з Надвірної, сивий, заживний мужчина. Він разом з молодшим братом своїм Мирославом колись часто послував до заграничних дворів і пізнав багато світа. На старість осів на місці і займався господаркою. Знаний був як спритний і розумний хоч скупий чоловік. Його свояк був княжим намісником у Бужську і через те Микулич належав до противників тих, що хотіли сповнити хресну грамоту. Він за дозволом князя повагом став говорити:
— "Тут напевно не знайдеться такий, що не годився-б на частину промови владики, а саме на його благословенство, уділене новому князеви (тут боярин уклонився Ярославу), котрого ми всі високо цінимо й шануємо. Але тут позволив собі галицький владика, вдатися ще в державну справу, котра вимагає довшої розваги, нім взагалі щонебудь буде можна рішити про неї. Покійного князя ми все підпирали як слід і тішився він у нас великим признаннєм за свій розум. По першім виступі князя Ярослава бачимо всі, що він дійсно син Володимирка. Новий князь поступив так, як не соромйвся-б поступити і найдосвіднійший муж, він здержався від вислову своєї думки, щоб почути думку ради, яку задля того скликав. І для того я не розумію, яким способом галицький владика побачив у словах князя те, чого в них не було, а саме: охоту до видачі городів Погорини, чи пак до замирення з Київом. Щодо братовбийчої війни, то не ми її починали, а вже певно не молодий князь наш! Ми маємо надію, що він не схоче розпочати княжен-ня свого розтрачуваннєм батьківської спадщини, яку ми кровю і трудом своїм здобували!"
Старий боярин почервонів з досади і тяжко сів на тисове крісло, а з членів ради піднявся суперник владики о вплив на Володимирка, княжий заступник у судейських ділах, Гражданцем званий і попросив князя о голос. Князь знаючи, що він своїм звичаєм спробує завдати владиці якесь круте питаннє, сказав:
— "Нім почую вашу думку, мої достойні дорадники, прошу воєводу Халдієвича, представити скількість і силу війська нашого та висказати свою думку про те, чи, як довго і з яким успіхом моглиб ми видержати напір Київа й усіх союзників його!"
Се рішеннє князя припало до вподоби і прихильникам і противникам мира. Перші чули, що князь в той спосіб старається впровадити нараду на спокійні тори тай сподівалися, що вже зі звіту воєводи покажеться, що нема потрібної сили на веденнє нової війни бо всі знали, що покійний Володимирко надшарпав свої полки і думали, що княжий скарб пішов на веденнє війни та на перекупства сусідських полководців.