"Відьма"

Дімаров Анатолій

Як не ховалася Рогозівка поміж болотами й лісами, війна все одно не обійшла її стороною: не було в ній хати, з якої хтось не пішов би на фронт: батько, син, чоловік. І надходили в її хати, як і в тисячі інших хат, похоронні, з такими скупими рядками, що підтинають не гірше коси, і так же сивіли за одну ніч жінки й матері, як і по інших селах сивіли, і малі діти росли без батьків, а дівчата не знаходили пари. Все це не минуло Рогозівки, і хоч убиті не лежали на її кладовищі, а були розкидані од Волги аж до Ельби, в пойменованих і безіменних могилах, я переконаний, що коли б їх зібрати докупи та поховати біля села, то виросло б іще одне кладовище, не менше од першого.

Тож горе не один рік гніздилося в оцих хатах, таких нині чепурних і веселих, та ще й зараз ви знайдете його пекучі сліди, бо й досі ходять по Рогозівці жінки,— адресати отих похоронних. І хай сльози давно вже виплакані, й зарубцювалися рани, і біль, гострий, як ніж під самісіньке серце, став спокійним та звичним, давнє горе оте тліє у кутиках вуст, скорботно опущених, у померклих очах — не згасне аж до могили.

Я не раз зустрічався з оцією старою вже жінкою,— чи йдучи з полювання, чи то повертаючись з лісу, чи просто прогулюючись,— і мені щоразу було аж незручно за власне здоров’я, за те, що мені хороше та весело відпочивається і жодні прикрощі не чіпляються безтурботної моєї голови: стільки горя було в оцій жінці. І не тільки ніби попелом притрушене волосся, не тільки болісні зморшки та вицвілі губи, й очі померклі,— вся згорблена постать її дихала таким устояним болем, що аж серце починало щеміти, коли дивишся на неї. Вона завжди проходила мимо, наче й не помічаючи стрічних,— згаслий погляд її був утуплений у далеке минуле, серед якого, мабуть, і досі жила, та й житиме, поки битиметься її зношене серце. Вона йшла собі мимо, і вуста її весь час ворушилися: із кимось весь час розмовляла, промовляла до когось, для сторонніх невидимого, а для неї такого реального, як оця ось хата, чи дерево, чи он той чоловік. Вона й справді гомонить увесь час, сказав мені дід Ілько, тільки на вулиці пошепки, а дома вже вголос. Гомонить до п’ятьох своїх привидів, що дивляться на неї зі стіни, з фотографій, побляклих од часу,— вони й досі живі, тільки й того, що живуть десь дуже далеко, так далеко, аж листи, які вони їй надсилають, губляться у сивій тій безвісті. І коли я одного разу зайшов до неї в хату, коли вона стала розповідати про чотирьох синів своїх і п’яту дочку, то говорила про них не в минулому, а в теперішньому часі: "А Василь, той у Львові служить, оно звідти й фотографію прислав... А Маруся вийшла заміж у Брест: усе кличе провідати, та я ніяк не зберуся..." — і я ніяк не міг позбутися враження, що вони таки й справді живі, а не мертві, що Василь досі служить у Львові, а Маруся живе зі своїм чоловіком у Бресті.

— Осьо, гляньте!

Тут вона подає мені конверт, геть потріпаний, з адресою настільки вицвілою, що вже й літери ледь проступають на пожовклому тлі. Я довго вдивлявся у збляклий штемпель, аж поки розгледів число: лист був відправлений у червні сорок першого року, напередодні війни.

— Почитайте, оо я ж неграмотна,— просить вона і вивільняє з-під хустки вухо, щоб краще було чути. Я обережно кладу на стіл весь потертий на згинах аркуш паперу, читаю, ледь розбираючи зблякле письмо. Вона слухає мене з такою напруженою увагою, наче лист тільки-но прийшов з далекого Бреста.

— Бачите: кличе в гості,— каже вонаі і обличчя її на мить займається втіхою.— Поїхати б, так боюся, що не втраплю. Це ж так далеко...

Я мовчу. Я не знаю, що їй відповісти. А зі стіни, з ви-цвілих отих фотографій, на мене дивляться пильно очі покійників.

Мені чомусь найбільше врізалась в пам’ять її дочка, може, тому, що стара найчастіше розповідала про неї. Стрічала коло свого двору, кивала привітно, як давньому знайомому, таємниче запрошувала:

— А зайдіть, я вам щось скажу!

Я заходив до хати, як до могильного склепу, де мертві висіли по стінах і стрічали мене пильними поглядами: вони були наче у змові з старою,— їм — не вмирати зовсім, їй — не жити повністю, і мені самому іноді починало здаватися, Що вони й досі живуть, застиглі у часові, і щось важке та бентежне заповзало щоразу в душу. Я слухав стару, її останні найсвіжіші новини, яким було, сливе, тридцять років, і роздивлявся небіжчиків, і найчастіше затримувався поглядом на Марусі, може, тому, що ті, четверо, мали всього по одній фотографії, Маруся ж фотографувалася найчастіше і всі її фото висіли тут же, на стіні.

Ось вона сфотографована одразу ж по закінченні середньої школи: вираз обличчя такий, наче вона от-от пирс-не сміхом, фотографові, мабуть, довелося попоморочитися, щоб примусити її хоч хвилину постояти спокійно. А що ж тоді казати про її вчителів?

Протокол педради, яка відбулася 28-го вересня 1939 року в середній школі, де навчалася Маруся. Він потрапив мені до рук, коли я перебирав довоєнні шкільні архіви, чудом уцілілі, з ласкавої згоди директора школи. Архіви ж уціліли тільки тому, що колишній, ще з довоєнних років, директор був великим педантом і всі документи, які стосувалися шкільного життя, акуратно складав до великої, залізом окутої скрині. Коли почалася війна та треба було евакуюватися, він сам припильнував, щоб скриню віднесли в підвал, а оскільки приміщення школи вціліло, то скриня й простояла аж до 1950-го року, і новий директор, коли її виявили, наказав не чіпати нічого, бо в душі плекав план написати історію школи. Тож із його ласкавого дозволу я й переглянув шкільний той архів і натрапив на протокол, який стосувався Марусі.

На педраді обговорювалася негідна поведінка учениці дев’ятого Б класу Марії Баглай. Піонеірвожата, яка доповідала, повідомила, що вона бачила Марію з цигаркою в руках. На запитання, що вона робить, Марія швидко викинула цигарку і нахабно відповіла, що нічого. Коли ж піо-нервожата запропонувала їй пройти до директора школи, непокірна учениця відмовилася, ще й показала їй язика.

Не буду наводити виступи всіх педагогів — всі вони зводилися до одного: учителі засуджували поведінку Марії й вимагали суворо її покарати. Тільки викладач фізкультури, Лучко Петро Михайлович, спробував заступитися за ученицю, але йому, мабуть, за це добре дісталося, бо він під кінець погодився з думкою інших.

Ухвала була одностайна: провести класні вибори, на яких за участю директора й завуча обговорити негідну поведінку Марії Баглай.

На жаль, протоколу цих зборів я не знайшов. Хоч мене дуже цікавило, як оцінили поведінку Марії її товариші. Не пам’ятала нічого і її мати, хоч та ж педрада доручила класному керівникові запросити на збори й батьків.

Другий документ стосується вже її заміжжя, в березні сорок першого року. Це, власне, й не документ, а розповідь сусіда Баглаїв, Яреська Похватного, який був на тому весіллі і так упився, що й не пам’ятає, як і вибрався з хати. Хтось його, мабуть, одтягнув до клуні та й уклав на солому, де Яресько й проспав до пізньої ночі. Прочунявся ж од того, що дуже змерз, та ще од якихось голосів, які лунали над самісіньким вухом. Хто то був, Яресько спершу не второпав,— дуже ж бо шуміло в голові, а потім упізнав голос Маріїного батька, який промовляв не до кого іншого, як до свого зятя, Степана. Батько, видать, добре підпив, бо верз таке, що аби був тверезий, то тричі одкусив би собі язика.

Наведу слова Маріїного батька, пригадані Яреськом Похватним через тридцять років.

"Слухай, синашу, сюди: діло, канешно, твоє, та я не хочу, щоб ти на мене каменюку носив... Ото береш чорта з рогами, то я тобі його не накидав — сам собі вибрав... То вже як надумався, то з обротьки, гляди, не спускай і волі їй не давай... Це я тобі, як рідному синові..."

Що відповів Степан тестеві, Яресько не розібрав: дуже шуміло в голові. Він тільки подивувався на Марусиного батька, який, хоч і п’яний, задумав отаке намовляти на рідну дочку.

Степана, однак, та розмова не примусила задуматись, бо, кажуть, так протягом отого місяця, що був у відпустці, вклепався в Марусю, що світу білого через неї не бачив. "І ночував і днював у неї під хатою,— це знову Яресько.— Бувало, вертаюся з ферми... Я на фермі тоді сторожував... Еге, вертаюсь додому раненько і ще здалеку бачу: Степан. У формі командирській, при повному, сказати, параді, та все мимо Марусьчиної хати, все мимо неї... Підійду, поздороваюсь, то він мені козирне, ще й попиросою вгостить... Хо-о-роший був чоловік!.. А батька Марусьчин найбільше, видать, на неї сердився, що вона вчитися далі не схотіла... Еге... Кажуть, і віжками пробував її вмовляти, й добром просив — як на пень наїхав..."

— А що, вона й справді була така вредна?

— Та як вам сказати... Жили ж по-сусідському, то все було на очах... Воно хоть і дівчина, а поміж хлопців росла. А Баглаї всі до одного такі були розбитні, що земля під ними горіла... А з другого ж боку, попросиш що по-доброму, то охочішої дитини мов і в селі не знайти... От і судіть, якою вона була.

Отже, Степан, лейтенант-прикордонник, не роздумав після розмови з тестем, та й роздумувати, власне, було вже пізно: після сільради й такого бучного весілля, на якому побувала мало не вся Рогозівка. А невдовзі скінчилася Степанова відпустка і він повіз свою юну дружину аж на край світу — в Брестську фортецю...

І, нарешті, з третім документом я познайомився знову ж у Марусиної матері. Якось вона перестріла мене біля свого двору (видно, спеціально виглядала), та й позвала до хати, та й подала мені ще один конверт:

— А почитайте, що тут написано!— і на мить воскреслі очі її замерехтіли такою втіхою, що я одразу ж подумав: це знов од Марусі.

Це був документ, і він справді стосувався Марусі. Був це знову ж таки витяг із протоколу, але тепер уже стрілецьких змагань дружин червоних командирів, що відбулися далекого сорок першого року в Бресті. Як свідчив той протокол, Маруся зайняла перше місце, за що командування преміювало її дрібнокаліберною гвинтівкою.

Стрілецькі змагання відбулися восьмого червня сорок першого року, в передостанню мирну неділю.

Марусю, мабуть, трохи мучило сумління, що вона не пішла далі вчитися, бо, надсилаючи оцей протокол, ніби казала батькам: читайте та знайте, що не така я вже пропаща, як вам здається.

1 2 3 4 5 6 7