Далі виправдовуватися було безглуздо.
А тим часом у родині Чичириндів відбулася радісна подія. Після багаторічного чекання дідусеві Максиму Панасовичу як ветеранові швейна фабрика нарешті покращила житлові умови – надала нову трикімнатну квартиру. До цього вони (дідусь, бабуся, тато, мама, Сергійко і його молодша сестричка Тетянка) тулилися у двох маленьких суміжних прохідних кімнатах комунальної квартири старого напів-аварійного будинку, який давно мали реставрувати, але за браком коштів все відкладали і відкладали. Правда, нова квартира була не в центрі, а на околиці, на Харківському масиві, де Київ закінчувався і починалося Бориспільське шосе. Але тільки той, хто все життя проживу комуналці, де щоранку й щовечора вишнуровується черга до ванної і туалету, може по-справжньому оцінити всі принади окремої трикімнатної квартири на сьомому поверсі, з балконом, звідки відкривається прекрасний краєвид на безкінечні лісові далі…
Нарешті вони переїхали. Питання про нову школу постало в перший же день. Возити Сергійка на машині, як возили Борю Бородавка, було нікому. У Чичиринд машини не було, Чичиринди належали до гордого племені пішоходів.
"От і добре! – думав Сергійко. – От і прекрасно!.. З Наталочкою все вирішиться само собою. Досить! У новій школі знайду собі нову принцесу".
Хоча в уяві раз-у-раз виникав каштановий кучерик над рожевим вушком і звучали щемкі звуки полонезу Огінського…
Ще кілька днів Сергійко, мужньо недосипаючи, їздив до ліцею.
На це витрачалося майже півтори години. До останнього дня у класі ніхто нічого не знав. У той останній день Сергіико так хвилювався, що в нього аж випіки були на щоках.
І коли він після уроків наздогнав Наталочку, яка йшла знайомою дорогою, і торкнув її за плече, вона здригнулася:
– Що? Що таке?
– Я… я хочу тобі сказати, що… – Сергіико затнувся. – Що ми, мабуть, більше не побачимося…
– Що? – вона іронічно усміхнулася. – Емігруєш? В Америку їдеш?
– Ні! На Харківський масив. Ми одержали там квартиру. Окрему. І я переходжу в іншу школу…
– Що?! – вона зблідла.
– Не буду тобі більше набридати…
Вона мов задихнулася:
– Дурень! Який же ти дурень!.. Зрадник!
Вигукнувши це, вона раптом заплакала і побігла…
А він розпачливо стояв, не в змозі отямитися від її слів. Чому вона назвала його зрадником? Чому?…
Може, не завжди перше кохання буває нерозділеним?… Хоча нещасливим воно буває, мабуть, завжди…
Пригода восьма
Дві таємниці графа Монте-Крісто
Крім Васі Цюцюрського, є у Супер "Б" ще один Вася – Болобан. Оно він сидить на останній парті разом зі своїм другом Ігорьком Голубенком. Такі друзі – нерозлийвода! І хто б подумав, що був час, коли Вася ненавидів того Ігорька страшенно… Але стривайте, не будемо поспішати, все по порядку.
Було це три роки тому. Вася жив тоді не в Києві, а в селі у бабусі. І вчився, певна річ, у тамтешній школі. Тато й мама Васі працювали на залізниці. Тато – у поїзній бригаді, а мама – диспетчером на сортувальній станції. Квартирне питання вирішувалось у них погано. Жили вони в гуртожитку, було тісно, доглядати хлопця нікому, от вони й підкинули сина бабусі у рідні Завалійки. Та й жити у селі зараз значно легше, як господарювати вмієш. А бабуся була хазяйновита.
Вася дуже любив таємниці. Але таємниці обминали Васю. Справжні таємниці були тільки у пригодницьких книжках та у фільмах по телевізору. А в житті – хоч ти лусни… Лише якісь нудні невідомості, які потім стають відомостями. А захопливої таємниці, від якої холоне в животі й тремтить під горлом – жодної!.. І Вася змушений був вигадувати собі таємниці сам.
З однокласниками стосунки у Васі якось не склалися. Жили вони з бабусею край села над річкою, на відшибі. Ніхто з однокласників на цей куток не заходив. Та й характер у Васі був важкуватий, некомунікабельний, як тепер кажуть, некомпанійський характер. Серед людей Вася, як їжачок, завжди згортався у клубок, виставляв голочки – не займай! Йому весь час здавалося, що його хтось хоче образити. Підстави для цього у Васі були. Якось він чув, як одна сусідка сказала іншій:
– Ти диви! Батько такий гарний. І мати нічогенька, а дитя – як опеньок засушений!
Вася й справді непоказний – капловухий, сутулуватий, і носик кнопочкою… Та хіба в цьому людські достоїнства?… Ондо граф Монте-Крісто у телесеріалі теж страшнуватий, обличчя – наче корова пожувала, а який герой!.. Власне, отой граф Монте-Крісто і став для Васі взірцем, прикладом для наслідування. Саме графом Монте-Крісто уявляв себе Вася у своїх безкінечних іграх-фантазіях…
Був у графа і свій замок – справжній казковий замок, сповнений загадок і таємниць. Через дорогу від бабиної хати стояла скособочена розвалюха, у якій уже років десять ніхто не жив. Сусідку бабу Христю Вася навіть не пам'ятав. Город бабин Христин із дозволу голови сільради бабуся засівала пшеницею. А вишневий садок навколо хати так густо заріс акацією, бузиною, кропивою, будяками, лопухами та всяким іншим бур'янищем, що до ґанку треба було прорубуватися сапкою.
Але саме оці хащі й робили розвалюху таємничим замком. Вася, обдряпуючись, продирався до дверей, переступав гнилий збитий поріг і потрапляв у сиру темряву сіней. Тут серце його завмирало, а тоді гучно калатало, бо здавалося, що з темного кутка хтось дивиться. І він поспішав зайти в хату. Там теж був присмерк, але все-таки просторіше і видніше. Біля вікна стояло іржаве ліжко без матраца, з порваною сіткою, а у кутку – дерев'яна скриня з проламаним віком – усе, що лишилося від хатнього скарбу. Проте графу Васі Монте-Крісто цього було цілком досить. Сітку він сяк-так підв'язав, накидав сіна-соломи, і вийшло чудове графське ложе. А у скрині він зберігав незліченні графські скарби і зброю.
О! Скільки героїчного і благородного вчинив граф Вася Монте-Крісто, лежачи на сіні-соломі у своєму замку! Скільком бідним і немічним він допоміг! Скількох урятував від неминучої смерті, ризикуючи власним життям!.. Зі скількома поділився незліченними скарбами!..
Він собі уявляв, як здивуються вражені однокласники… А кирпата красуня Надька Пилипчук, яка тільки зверхньо пхикає, дивлячись на нього, жалюгідно й підлесливо заусмі-халася б: "Ах, пробачте, графе, пробачте!.. Я ж не знала, я ж не знала, що ви такий герой!.. Я згодна сидіти з вами за однією партою! Ви ж хотіли".
А він тільки: "Ха! Ха! Ха!.. Я тепер сидітиму за однією партою з баронесою Волькенштейн!"
Які то були прекрасні мрії-фантазії!
І от раптом…
Якось Вася поїхав у райцентр по батарейки для ліхтарика. Графу Монте-Крісто без ліхтарика аж ніяк не можна!.. Купив батарейки. Назад довго чекав автобуса. І коли приїхав додому, десь аж по обіді, вони вже хазяйнували в його "замку"…
їх було троє – літній дядечко в окулярах, молода жінка і хлопець років десятьох – такий як Вася. Всі вони були у спортивних костюмах і завзято працювали: вирубували, розчищали зарості, згрібали вирубане докупи. Ліжко графа Монте-Крісто було розібране, винесене і складене попід сараєм. Незліченні графські скарби (тобто дорогоцінності – коштовне каміння з уламків цегли, золоті прикраси з шурупів, гайок і залізячок), а також графська зброя (шпаги з ліщини і дерев'яні пістолі) були безжально викинуті під ліжко.
У Васі тьохнуло серце і похололи ноги, як він усе те побачив – таку наругу! Кров ударила в голову. Він одсахнувся за кущ, щоб його не зауважили. А тоді позадкував і в обхід, городами, подався додому.
– А у нас нові сусіди, – сказала бабуся. – Продав таки Тато, голова наш, бабину Христину розвалюху. Не продавав, не продавав, та врешті-решт продав.
– Отже, їй-Богу! – прохопився Вася.
Баба Христя спадкоємців не мала, і вся її маєтність перейшла на баланс колгоспу й сільради, голова сільради Григорій Савович Боровий, якого люди ще з тих часів називали Тато, десять років уперто усім охочим купити розвалюху відмовляв. Подейкували, буцімто притримував для якогось районного чи навіть обласного начальства, під дачу (гарна була місцина). Та часи змінилися, начальство перекочувало у різні спільні підприємства, брокерські контори, приватні фірми, розвалюхи їх не цікавили. Вони будували собі палацо-котеджі на великих ділянках, а обійстя баби Христі було невелике – десять соток.
– На начальство ці начебто не схожі, – сказала бабуся. – Хоча й городські. Під дачу таки купили. Пшениченьку сіяти тепер зась.
Весь день Вася спостерігав за новими сусідами. Здаля, з-за паркана… Хлопчик був чорнявий, голубоокий і стрункий. Гарненький хлопчик. Надька Пилипчук на такого би пхикнути не посміла. І це ще пекучішою робило образу.
"Ну, я тобі покажу, опудало городське! – шепотів Вася. – От пожди-пожди!"
Все аж кипіло у Васі всередині. Він одразу зненавидів того Ігорька.
Нові сусіди провозилися аж до вечора. І поїхали, як уже смеркло.
Прощаючись, сказали бабусі, що приїдуть за кілька днів, у суботу. Привезуть розкладачки, постіль і тоді, може, вже й переночують.
Уранці Вася пішов на чужу тепер територію замка графа Монте-Крісто. Серце стискалося щемко й боляче. Вася довго й неприкаяно ходив по стерні. І наче вперше побачив, який гарний краєвид одкривається звідси, з бабиного Христиного городу. Обійстя було на пагорбі. Унизу звивалася у долині річка, а на тому боці знову здіймалися мальовничі пагорби з гаями й перелісками. Недарма накидало оком на цю місцину колишнє начальство.
І тепер уся ця краса належить не графу Монте-Крісто, а чужим людям, якимсь дачникам міським, отому красючкові Ігорьку, який безжально викинув на смітник графські скарби і зброю. Ні! Терпіти це неможливо! Треба щось зробити. Помститися треба!.. Найпростіше, звичайно, підстерегти Ігорька десь у кущах і надавати по пиці. Ви не дивіться, що Вася такий щуплявий і непоказний. Він жилавий, верткий. У бійці може дати фору і на півголови вищому за себе. Це у класі всі знають. Здоровило Гриць Заремба й досі носить на підборідді шрам від Васиного удару пеналом. Здумав, бач, покозакувати над Васею. І Володьки Очеретного Вася не злякався, хоч той і на півроку старший. Примусив свою шапку, яку Володька закинув у калюжу, при всіх діставати і сушити.