Ябеда

Нестайко Всеволод

— Я більше не буду! Ну, чесне слово!

— Що ж, повірю. Тільки це вже востаннє. Зрозумів? Коли хоч щось — ти не поїдеш… Якийсь хуліган росте, а не хлопець. Більше панькатися з тобою не буду.

— Добре, мамусю. От побачиш, от побачиш.

Валько полегшено зітхнув. І в душі він заприсягся: "Годі! Все! Більше цього не буде!"

Не вперше Валько давав собі такі клятви, не вперше каявся — легковажна він був людина. Але тепер він вирішив остаточно: скільки можна! Тільки й чути: "Ваш Валько вдарив Борю", "Ваш Валько обірвав вірьовку з білизною!", "Ваш Валько заліз у собачу конуру й гавкав…" І просто нестерпно дивитися у вічі мамі, коли вона докоряє: "Знову? Ну чому ти не можеш поводитися, як Толя?"

Ох, оцей Толя — товстий губатий Только, двоюрідний Вальків брат! Чому всі вважають його таким хорошим? Авжеж, він відмінник і щодня чистить зуби. Авжеж, він не стріляє з рогатки і не їздить на трамвайній ковбасі… Але ж він не вміє плавати і не вміє кататися на ковзанах. І плаксій він — як найостанніша баба. Через четвірки ладен крокодилячі сльози лити. А коли вони були молодші і їм траплялось битися, Толя завжди лупцював Валька, бо був на півроку старший і дужчий. Причому побитий Валько мовчав, а Толя ревів. Б'є і плаче, б'є і плаче. І виходило, що винен, звичайно, Валько — він, мовляв, кривдник, він хуліган. І так усе життя…

Але Толі не треба виправлятися. Виправлятися треба Валькові.

Мама пішла. Дома — нікого. Поскучавши трохи в кімнаті, Валько йде у двір. На обличчі в нього сум і нудьга. Таке обличчя в нього буває тоді, коли вій хворий або коли пише у класі контрольну.

З майданчика лунають крики, свист, галас — хлопці грають у футбол. Хтось, вгледівши Валька, гукає:

— Валько, гайда сюди, нам нападника дуже треба.

Валько зітхає:

— Не хочу.

І власний голос здається чужим, незнайомим. Як хочеться Валькові пограти у футбола! Та ні, небезпечно. Хіба минулого разу він навмисне "костильнув" Ігоря? Зовсім випадково, в азарті. А скільки крику було: "Скалічив дитину!"

Скалічив… Он як ганяє м'яча "каліка"!

Підходить Алик, худенький щуплий хлопчина, він погано грає у футбола і тому майже ніколи участі в грі не бере.

— Пішли на трембулі покатаємось.

"Трембуль" — це трамвай, кататися на ньому "зайцем" — страшенна насолода.

Але Валько хитає головою.

— Пхи, — каже Алик і відходить.

"Тобі, звичайно, "пхи"! Тобі не треба виправлятися".

Яскраво сяє сонце, цвірінькають горобці, деренчать на вулиці трамваї, і весело галасують на майданчику футболісти. Життя, повне спокус і радощів, вирує навколо.

А тут виправляйся.

Це дуже нудно, та що поробиш…

Окрім щирого рішення взагалі виправитися, у Валька ще є для цього одна дуже конкретна причина. Сьогодні о четвертій має під'їхати дядько Володя і взяти його з собою на полювання. Дядько Володя, мамин брат, завзятий мисливець, має власну "Волгу" і, коли сезон, щосуботи їздить на полювання. То в Іванківський район, у ліси, то на річку Удай, то під Чернігів. Уже давно він обіцяє взяти з собою Валька і Толю. Але все якось не виходить: то погода непідходяща, мама не пускає, то (і це найчастіше) місця в машині не вистачає — стільки дорослих мисливців. А сьогодні обіцяв точно. І їдуть вони не куди-небудь, а в село Дейманівку, що на Удай-ріці.

"Місця, — каже дядько Володя, — Ельдорадо! Очерети — три метри заввишки. Зарості — просто джунглі. Дичини — як гною. І крижаки, і чирята, і лиски, і бекаси, і чого тільки нема!"

Ночуватимуть тут же на березі, у наметі. Звечора риби наловлять, юшки на багатті зварять. Дядько Володя з своїми товаришами-мисливцями історії різні розповідатимуть до самісінької ночі, поки не погаснуть у вогнищі останні вуглинки. Немає нічого кращого на світі, як ото лежати на сіні біля багаття, дивитися у вогонь і слухати розповіді дорослих про всякі цікаві випадки… Іскри з вогнища летять у небо і стають зірками, в річці скидається риба, десь в очереті зрідка скрикує якийсь птах…

А вдосвіта — на човен і в очерет. Обережно, без звуку веслує дядько Володя, з тихим шурхотом розсуває човен зарості. Клубочиться, стелеться по воді туман. Сидячи на кормі, щулишся Від ранкової прохолоди. Ось поволі випливає з-за очерету сонце — велике тьмяно-біле коло. Зараз на нього ще можна дивитися, і не боляче очам. А за кілька хвилин воно розжене туман і засяє так, що мимохіть замружишся.

І враз — плюсь-плюсь-плюсь! Лоп-лоп-лоп! Фш-шш… — з плюскотом зривається з води і злітає крижень.

Дядько Володя хапає рушницю:

Бах! Бах!

Та летить, витягнувши довгу шию і часто-часто махаючи крилами, красень крижак.

— Ех, пропуделяв! — зніяковіло каже дядько Володя, переламуючи рушницю і виймаючи гільзи, що димляться і гостро пахнуть порохом.

А серце в тебе б'ється так сильно, як у того самого крижака, що ген-ген полетів над очеретами.

Але все це Валько поки що знає лише з оповідань дядька Володі. Валько ще ніколи не був на полюванні, ані разу в житті.

Тиняється Валько по подвір'ю, місця собі не знаходить.

І Враз думка майнула в нього: а чого це він має весь час отак пасивно виправлятися, тільки берегтися, аби чогось не накоїти. Адже можна й активно виправлятися, — вчинити щось благородне і хороше.

Це навіть цікаво.

Цікаво то Цікаво, але й нелегко.

Найблагородніше це врятувати потопаючого або винести з пожежі немовля. Але ж де ти візьмеш пожежу, як її нема! А втопитися в них у дворі можна, хіба що встромивши голову у відро з водою…

Заступитися за малюка? Або допомогти якій-небудь бабусі нести кошика?

Ет! Як не хочеш робити ніяких благородних вчинків, то ці бабусі з важкими кошиками просто юрбами ходять! А тут — хоч би тобі одна!

І малюків, як на зло, ніхто не ображає…

Раптом Валько побачив на паркані кота Фімку. Це був здоровенний смугастий котяра, мерзотник, яких світ не бачив. Це він з'їв Вальчиного чижа. І золотих рибок з акваріума лапою повиловлював і теж схрумав, злодюга нещасний.

А тепер, звиваючись змією, він повзе по паркану до пташеняти, що, мабуть, тільки вчилося літати і сиділо на паркані, стріпуючи крильцями. Ач що задумав, мармиза смугаста. Ану, дзусь! — щосили закричав Валько.

Та Фімка навіть оком не моргнув. Цей негідник не боявся крику. Він давно звик до криків і не звертав на них уваги.

— Ну стривай! — розсердився Валько, схопив камінь, прицілився і жбурнув. Камінь чиркнув Фімку по хвосту, Фімка сторчака полетів на землю і… дзень! — у ту ж мить почулося за парканом.

Валько так і присів.

Цей знайомий звук міг означати лише одне — Валько розбив вікно.

Не одне вікно розбив на своєму віку Валько. І завжди бувало неприємно. Але такого противного страху він не відчував ніколи.

На якусь мить він заціпенів. Потім крутнув головою праворуч, ліворуч — чи не бачив хто? Здається, ніхто.

І за кілька секунд він уже був у себе на третьому поверсі. Так швидко, мабуть, не бігав жоден чемпіон у світі.

Тільки б не довідалась мама! Все що завгодно, але тільки б не довідалась мама! Потім він їй сам усе розкаже! Сам, чесне слово! Але тільки не зараз, тільки не сьогодні!

Було три години дня. О пів на четверту прийде мама. О четвертій приїде дядько Володя.

Валькова доля має вирішитися за півгодини. Довідається чи не довідається?

Адже він не хотів. Він хотів, щоб було благородно… Смугастого Фімку… Злодюгу…

* * *

Ляля вчилася в першому класі. У неї біляві кіски з бантиками і великі сіро-зелені очі. На щічках ямочки — дуже навіть симпатичні. Таких дівчаток малюють на зубному порошку і на цукерках "Щасливе дитинство".

Вона ходить навшпиньках, пальчики відставляє вбік і губоньки закопилює по-особливому. Це тому, що вона хоче стати балериною. Взагалі вона дуже хороша дівчинка. Так вважають дорослі. А діти у дворі знають одне: Ляля — ябеда. "Ябеда-донощиця, свиняча помошниця!"

— Тьотю, а ваш хлопчик штани порвав.

— Дядю, ваша Томочка сніг їла.

— Софіє Павлівно, а Володя на поручнях катався.

І хлопчика тягли додому за вухо, а Томочка діставала по губах, а Володя — по тому місцю, на якому катався.

Не любили діти Лялю.

Ходила вона по подвір'ю чистенька, акуратненька, з презирливо закопиленими губками. Сама ніколи на поручнях не каталась, не їла снігу і не рвала штанів. Але ніхто їй не заздрив.

І ніхто не хотів з нею гратися. Крім однієї шестирічної Томочки, яка була дуже доброю і не вміла ні сердитися, ні тим паче сваритися.

Сьогодні Томочки у дворі не було, і Ляля нудьгувала. Вона намагалася не показувати цього, але важко стояти осторонь, бачити веселі ігри дітей і знати, що тебе в ці ігри не приймають!

Подвір'я було велике, з багатьма затишними куточками, де можна сховатися так, що тебе ніхто не побачить. В один з таких куточків, під кущами бузку біля паркану, і залізла від нудьги Ляля. Причаїлася у напівтемряві, дивиться, як гусінь по гілочці повзе. Коли нудно, і це розвага.

Аж чує:

— Ану, дзусь! — Вальків голос.

Глядь — стоїть перед парканом Валько і свариться кулаком, а на кого — з-за кущів не видно.

Потім камінь схопив, розмахнувся… І коли почула Ляля, як дзенькнуло за парканом скло, і побачила, як дременув переляканий Валько, — від нудьги Лялиної й сліду не лишилося.

Валько розбив вікно, і ніхто, крім неї, цього не бачив!

Ляля вилізла з кущів.

Як приємно повідомляти що-небудь таке, чого ще ніхто не знає!

Першим Лялі зустрівся Алик, який все ще шукав собі напарника для катання на "трембулі".

— Твій друг Валечка тільки що розбив шибку, — удавано байдуже мовила вона, проходячи повз Алика.

— У-у, ябеда, — похмуро промимрив він їй услід. Потім Ляля ходила по всьому подвір'ю і говорила:

— Знаєте, Валько розбив вікно!

— Ви не чули, Валько вікно розбив тільки що.

— От жах — Валько вікно в сусідньому дворі розбив.

Та особливого враження ні на кого це не справило. Не вперше було чути про Валька таке. І ніхто ж не знав, що сьогодні він цілий день виправляється.

Тоді Ляля стала вартувати біля воріт. Вона знала, на кого її слова справлять враження — на Валькову маму. Тепер Ляля тільки боялась, щоб хто-небудь не сказав Вальковій мамі раніше, ніж вона. Ляля вже шкодувала, що роздзвонила про це на весь двір. Їй навіть здавалося, що декотрі діти спеціально граються неподалік від воріт.

І коли з'явилася Валькова мама, Ляля одразу кинулася до неї.

— Тьотю, тьотю, а ваш хлопчик вікно розбив!

Валькова мама зітхнула, і обличчя її стало сумне-сумне.

— Де? — спитала вона тихо.

— У сусідньому дворі… Через паркан… Каменюкою… — Ляля хотіла було розказати всі подробиці, але Валькова мама вже не слухала її.

1 2