Після чого підвівся й спитав:
— А чи ніхто з вас не хоче нічого сказати?
Всі знову здивовано перезирнулися. Ніхто нічого сказати не хотів.
— Ну що ж! Тоді скажу я! — спохмурнів Бурмило Михайлович. — Я продиктував вам листа, якого хтось із вас написав сороці Скрекекулії. Писано лист лівою лапою, щоб не можна було встановити, хто писав. Але злочинця підвела грамотність. Він зробив у цьому єдиному реченні аж чотири помилки. Він написав: "Якщо ти не викрадеш з годиника (через одне "н") каліщатко (через "а"), залисишся (замість "ш" — "с") без фоста (через "ф"). Зараз, пишучи диктант, аж двоє учнів зробили ті ж самі помилки. Вони сидять поруч. Це Вовченко й Лисовенко. Встаньте!
Вовчик і Рудик затремтіли й підвелися з-за парти.
— Скажіть нам, для чого ви це зробили? — суворо спитав Бурмило Михайлович.
— Ми… ми… ми… хотіли… Ми… не хотіли… Ми… більше-е не-е бу-удемо-о!.. — І Вовчик та Рудик разом заревли вголос, розмазуючи сльози.
— Все ясно! — сказав директор. — Ви хотіли зірвати уроки. Ви ледарі й неуки. Ви не хочете вчитися. Ви хочете тільки гуляти. Але бачите, як неуцтво, безграмотність можуть підвести. Як граматичні помилки можуть навіть стати доказом у кримінальній справі. Сідайте! І один, і другий одержують одразу по дві одиниці. Одна — за мову. Друга — за поведінку! І хай ганьба на всю школу буде вам уроком!
РОЗДІЛ 7
У якому секрет Васі Кицина нарешті розкривається.
А через три дні у лісі пішла чутка, що до них їде знаменитий артист цирку дресирований лев Левко Львович Левченко.
Усіх ця чутка дуже схвилювала. Що не кажіть, а все-таки цар звірів. І хоч зараз царів нема, демократія, але все-таки… Лев — це лев! Та ще й знаменитий артист.
— О! Левко Львович — це сила! — в захопленні говорив Макак Макакович і показував: — Грива — во!.. Хвіст — во!.. З китицею! А як пащу роззявить, вірите, навіть у мене коліна підгиналися. Як той дресирувальник товариш Громовенко свою голову йому у рота клав, сам не розумію.
— А чого, чого він їде? — допитувались Пантера Ягуарівна, Жирафа Жирафіївна і Лисавета Патрикіївна, підмальовуючи брови та вії.
— Не знаю… Може, просто так, за лісом скучив, а може, й справа яка є…— знизував плечима Макак Макакович.
І тут всі згадали про секретну розмову Бровка Барбосовича з директором школи. Але Бурмило Михайлович на цю тему — ані звуку, ні пари з уст. Секрет є секрет.
Макак Макакович, який, окрім фізкультури, викладав ще й малювання, разом з учнями написав кілька гасел і транспарантів. Їх розвісили на галявині перед входом у школу.
"Ласкаво просимо!"
"Привіт дорогому гостю!"
"Слава дорогому Левкові Львовичу — знаменитому артисту!"
Бегемот Гіпопотамович спішно розучував зі школярами нову пісню, слова й музику до якої написав сам.
І учні виводили на різні голоси:
Наш улюблений артист
Має з китицею хвіст,
Дуже гарну гриву має,
В цирку добре виступає,
Бо до цирку має хист
Наш улюблений артист!
Браво! Браво!
Браво! Браво!
Нашому артисту!
Слава! Слава!
Слава! Слава!
Слава його хисту!
Готувалися й чекали три дні.
І от нарешті… На Великій Галявині у супроводі Бровка Барбосовича з’явився Левко Левченко. Здоровенницький, гривастий, з китицею на хвості, він справив на всіх величезне враження.
Та не встиг Бурмило Михайлович виголосити дві ночі писану вітальну промову, не встиг шкільний хор ушкварити пісню Бегемота Гіпопотамовича, як сталося непередбачене.
Левко Львович раптом широко розставив лапи і з криком: "Синку! Рідний!" — кинувся… до Васі Кицина. Обхопив його так, що той зовсім сховався у гриві, і… заплакав.
Усі — і вчителі, і учні — розгублено дивилися, як плакав, мов дитина, цар звірів, як рясно струменіли по лев’ячому писку неприховані сльози радості.
Левко Львович, звичайно, не міг говорити. І слово взяв Бровко Барбосович.
Він розповів печальну й трагічну історію. Про те, як минулої зими на шосе попід лісом через ожеледицю сталася автомобільна катастрофа. Розбився великий автофургон, що перевозив левицю і двох новонароджених левенят з ветеринарної лікарні додому у цирк. Думали, що загинули всі. Але виявилося, що одне левеня залишилося живим, бо впало в глибокий пухкий сніг. Кицька Мура знайшла його, відігріла й укошенячила. Так левеня стало Васею Кициним. Усі були дуже зворушені.
Пантера Ягуарівна, Лисавета Патрикіївна та Жирафа Жирафіївна змахували з нафарбованих очей сльози. Бегемот Гіпопотамович одвертався і часто-часто моргав.
А дівчатка Зіна Бебешко, Соня Лось, Раїска Мняу, Вірочка Вивірчук та Хрюша Кабанюк плакали, не витираючи сліз.
Кося Вухань і Колько Колючка як роззявили роти, так із роззявленими ротами й стояли.
Боря Сук і Михайлик Ведмеденко завмерли мов неживі.
А Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко від подиву гепнулися на землю.
Оце новина!
Вася Кицин, до якого всі ставилися поблажливо і зверхньо, а дехто мало ноги об нього не витирав (Вовчик і Рудик, наприклад!), новачок Вася Кицин, тишко і скромняга, який мухи ніколи не скривдив, виявляється, не котик, а — лев!
Оце так так!
— А… а… а я давно догадався! — раптом сказав Вовчик Вовченко.
— І… і я! — луною одізвався Рудик Лисовенко.
— Мовчіть уже, догадальщики! — скривилася Раїска Мняу.
— Бе-бе-безсовісні! — сказала Зіна Бебешко.
— А я кажу — догадалися! — вигукнув Вовчик. — Кошеня б нас ніколи не змогло врятувати. А левеня, звичайно, — запросто!
— Заплосто! — повторив Рудик.
— Врятувати?.. А він вас що — врятував? — вигукнули Кося Вухань та Колько Колючка.
— Авжеж! Без нього ми б у тій норі й досі сиділи! — сказав Вовчик.
— У якій норі? Чого ж ви мовчали?
І тоді Вовчик і Рудик розповіли, що з ними трапилося того вечора, як вони грали у війну.
Виявляється, вони вирішили сховатися у старій глибокій норі, де давно вже ніхто не жив. Залізли, а їх там присипало, ще й пень трухлявий вхід завалив. Кричали вони, кричали, вже й надію на порятунок втратили. Це ж який слух треба мати, щоб глухі крики з-під землі почути!.. Але Вася почув.
— Бо він, крім слуху, ще й серце чутливе має,— зауважила Раїска Мняу.
Ніхто не заперечував.
Вася почув і став визволяти хлопців. По допомогу не побіг, бо вони ж могли задихнутися (а що можна було заверещати, як домовлялися, розгубившись, забув). Вася виявив дивовижну наполегливість і відвагу. Сам-один відтяг од входу здоровенний пень і завал розгріб. Вони вже й справді ледь дихали. Ще б трохи і…
— От як скромний хороший хлопець, то так і знай — лев! — сказала Раїска Мняу. — А як базікало, хвалько, торохтій — то обов’язково або вовк, або лисиця.
І ніхто їй не заперечував. Навіть Вовчик і Рудик не наважилися озватися.
На той час Левко Львович уже виплакався, витер китицею хвоста сльози і сказав:
— Яке щастя, що ти, синку, врятувався і що потрапив до таких гарних порядних звірів. Спасибі вам, дорогі! — І він низько-низько вклонився на всі чотири боки. — І тобі, друже, красненько дякую! Якби не твоє гостре око і чуйне серце, так би я, може, й не дізнався про долю рідного сина.
І Левко Львович пригорнув до грудей Бровка Барбосовича, та так міцно, що той аж хекнув.
— А головне — мамі Мурі низький доземний уклін! — сказав Левко Львович і знову вклонився так низько, що головою торкнувся трави.
І тільки тепер усі побачили, що за деревом стоїть заплакана кицька Мура. Спершу ніхто й не помітив її.
— Жаль, — зітхнув раптом Бурмило Михайлович. — Такий здібний учень. Окраса, можна сказати, школи…
— А чого жаль? — спитав Левко Львович.
— Ну, ви ж його, напевне, у місто заберете… — зітхнув директор.
— Ні! Поки що не заберу, — сказав Левко Львович. — По-перше, як я його можу забрати від матері, яка його врятувала і, можна сказати, вдруге дала йому життя… А потім — хіба можна переривати навчання? Тим більше, коли він, як ви кажете, вдатний до наук. Це було б нерозумно. Отже, він залишиться, якщо не заперечуєте, у вашій школі, а як закінчить її, тоді вже будемо вирішувати разом із мамою Мурою, що робити далі. Чи поїде він до міста, в цирк, або в зоопарк працювати, чи, може, у лісі залишиться. Буде видно.
— Прекрасно! Чудове рішення! — радісно всміхнувся Бурмило Михайлович.
І всі вчителі, і всі учні радісно засміялися. Бо всі встигли полюбити Васю Кицина, який мав тепер подвійне прізвище Кицин-Левченко.
— Головне — шануй, синку, маму! — сказав Левко Львович.
— А я її шаную і дуже-дуже люблю! — Вася обняв кицьку Муру і ніжно-ніжно її поцілував.
Довелося жіночому родові знову виймати носовички.
А сорока Скрекекулія, сидячи на дубі поряд із тітонькою Зозулею, сказала, шморгаючи носом:
— А це, до речі, все через мене. Якби я не вкрала коліщатко, не приїхав би до нас Бровко Барбосович, не побачив би Васю, не сказав би Левкові Львовичу… І був би Вася й досі Кицин, а не Кицин-Левченко. Отаке! Скреке-ке!
— І все-таки який же він гарний! Який же він розумний! Який же він благородний, наш Левко Львович! — не слухаючи її, розчулено зітхнула тітонька Зозуля. — Недарма кажуть на нього — цар звірів! Хоч зараз царів і нема, демократія…
І тут Бегемот Гіпопотамович змахнув диригентською паличкою, і шкільний хор на весь ліс ушкварив пісню:
Наш улюблений артист
Має з китицею хвіст,
Дуже гарну гриву має,
В цирку добре виступає,
Бо до цирку має хист
Наш улюблений артист!
Браво! Браво!
Браво! Браво!
Нашому артисту!
Слава! Слава!
Слава! Слава!
Слава його хисту!
А Левко Львович стояв, обнімаючи однією лапою сина Васю, другою кицьку Муру, і скромно одмахувався хвостом з китицею:
— Ну, що ви, їй-право! Що ви!..
А потім трусонув гривою, широко роззявив рота і сам заспівав:
Всім вам, друзі,
Всім вам, друзі,
Слава і хвала-а!
Слава і хвала
За ваші діла-а!..
Отакий-то виявився секрет новачка Васі Кицина…
ЕНЕЛОЛИК, УФА І ЖАХОБ’ЯК
Розділ 1
НЛО на уроці математики
Пантера Ягуарівна саме пояснювала новий матеріал — віднімання. Вона стояла біля дошки й писала крейдою умову задачі: "У зайчика було п’ять морквин, дві він з’їв. Скільки лишилося?".
— Віднімання — це я люблю! — потираючи лапи, вищирився Вовчик Вовченко.
— І я! — клацнув зубами Рудик Лисовенко.
— Щось у когось віднімати — це… — Вовчик не доказав, бо у цю мить Раїска Мняу несподівано вереснула:
— Ой! Дивіться! Диві-іться! Летить!
Усі глянули на небо і завмерли, пороззявлявши роти.
Над лісовою школою летіло щось незвичайне.
— НЛО! — вигукнув зайчик Кося Вухань.
— Летюча тарілка! — вигукнув їжачок Колько Колючка.
— Точніше, чайник, а не тарілка! — розважливо мовив Михайлик Ведмеденко.
Справді, НЛО було схоже на чайник — з носиком, кришкою, але без ручки.
Пантера Ягуарівна теж глянула на небо і від розпачу випустила з лапи крейду.
Тим часом "летючий чайник" зробив над Великою Галявиною коло і зник за верховіттям дерев.
— Увага! Увага! Продовжуємо урок! — опам’яталася нарешті Пантера Ягуарівна.
Але звірята були такі збуджені, так галасували, що оволодіти їхньою увагою виявилося просто неможливо.
Урок був зірваний.
А наступного дня…
Розділ 2
Трагічна несподіванка
Наступного дня зранку пішов до школи, але не дійшов, безслідно зник Михайлик Ведмеденко.
Це було наче грім серед ясного неба.
Про прогул чи якусь хлоп’ячу витівку годі було й думати!
Михайлик Ведмеденко був, по-перше, близьким родичем директора лісової школи Бурмила Михайловича Ведмедя, по-друге, зразковим учнем і круглим відмінником.