Що він такий уже й противний.
Зовсім ні. Було в Агащкіні щось гарне й навіть привабливе. Наприклад, ота його моторна вигадливість. Агашкін був дуже швидкий на різні авантюри.
— Чілдрени!.. — Як почали вивчати англійську, Агашкін інакше як "чілдрени" до хлопців не звертався. — Чілдрени! Гайда на схили на дуб д'Артаньяна!
Хлопці перезираються — що за дуб д'Артаньяна? Агашкін робить таємничий вираз: всьому свій час, потім дізнаєтеся. Хлопцям, звичайно, цікаво.
І біжать хлопці з Агашкіним на дніпровські схили за Петрівську алею, за Аскольдову могилу. Підводить їх Агашкін до якогось дерева, товста гілляка якого вигиналася метра на півтора над землею і справді була чимось схожа на коня.
Агашкін швидко заліз на гілляку, сів верхи, звісив ноги, руку догори підняв, наче в ній була шпага:
— Вперед! — І загарцював, мов на коні. — Тремтіть, о підлі слуги кардинала!
Хлопцям сподобалося. Всі по черзі залізли на гілляку й трохи погарцювали.
— Значить, так, чілдрени, — сказав Агашкін. — Дуб д'Артаньяна — це наш секрет. Тут будемо урочисто вітати того, хто придумає шось цікаве.
Першим, звичайно, вітали самого Агашкіна. За те, що придумав дуб д'Артаньяна. Цю пропозицію вніс Ясик Гриценко. Завжди чистенький, акуратненький, гладенько зачесаний, Ясик був тишко, скромник і сам ніколи нічого не вигадував. Але, як усі тишки й скромники, дуже любив, коли щось веселе й цікаве вигадували інші.
Агашкіну сплели з листя вінок, наділи на голову, він осідлав гілляку і, урочисто сидячи иа ній, видудлив пляшку "пепси-коли", яку завбачливо захопив з собою (хлопці спершу не могли зрозуміти, нашо він по дорозі купив її, але й сам не пив, і не частував нікого).
Сидячи на дубі д'Артаньяна, Агашкін виголосив промову:
— Шановні чілдрени! Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти у куточку, чекаючи, поки прийде Стьопа Чичибабін і поведе на культрозвагу в Музей побуту чи в дитяче кіно. Треба самому бути творцем свого щастя.
Коли вони йшли додому, Жора сказав, хмикнувши:
— Тю! Дуб д'Артаньяна! Це несерйозно!.. Як у дитсадку…
Лесик з ним не погодився:
— Просто ти заздриш Агашкіну. Що не тебе, а його вітали на дубі.
Чесно кажучи, він сам заздрив Агашкіну.
Лесикові було досадно.
У Лесиковій голові ворушилися сотні різних вигадок. Але він не вмів обернути їх на якісь конкретні дії. Його вигадки були фантазіями. Їх можна було тільки розказувати.
Через два дні Агашкін знову сидів на дубі д'Артаньяна у вінку і пив "пепси-колу". Його славили за те, що він придумав кататися на дверях будинку, який зносили у сусідньому дворі. Двоповерховий старий будинок майже весь уже зруйнували. Лишилася тільки одна стіна з розбитими вікнами і дверима, шо ледь трималися на одній петлі. Бульдозер, який ламав будинок, чогось не приїхав (чи то бульдозерист занедужав, чи то його перекинули тимчасово на інший об'єкт). Кататися на тих рипучих дверях була сама насолода, хоча досить небезпечна, бо двері у будь-яку мить могли зірватися з тої єдиної петлі. Нарешті прийшов якийсь дядько і прогнав їх, але віншування на дубі д'Артаньяна Агашкін, безперечно, заслужив.
Агашкін сидів на дереві такий гордий і самовдоволений, що Лесик не міг на нього дивитися.
Мабуть, Агашкін помітив це. Ще через кілька днів на дубі д'Артаньяна вже славили Жору. І було за що.
Жора повів хлопців у школу, де вчився його приятель по станції юних техніків Володя Тарасуло.
Школа була новісінька, всього рік тому її відкрили, і хлопці ходили по ній, як по виставці.
— У кожну парту вмонтовано мікрокалькулятор, — з гордістю пояснював Володя Тарасуло. — У кожному класі проекційний апарат, кіноапарат і "Лектор-600" — автоматичний діапроектор. Отут, у спеціальному приміщенні, — шкільна ЕВМ. Шефи школи (науково-дослідний інститут) ведуть факультативні заняття з програмування, вчать усіх бажаючих, навіть з молодших класів, допомагають оволодівати "другою комп'ютерною письменністю"…
— Між іншим, — докинув Жора, — є комп'ютер-педагог.
Якщо студент припустився помилки у розрахунках, заклав неправильну програму і машина помилилася, вона не прийме наступні цифрові дані, поки студент не скаже: "Вибачте, я помилився". Якщо не вибачиться, машина автоматично вимикається.
— Причому при роботі на комп'ютерах шпаргалки, списування виключені абсолютно. Підглядати у чужий дисплей немає жодного сенсу. У кожного ж своє завдання, — сказав Володя Тарасуло.
— Катастрофа! — жахнувся Агашкін.
Усі засміялися.
— До речі, — мовив Володя Тарасуло, — ми зараз теж працюємо над системою, що засвоює звукові сигнали.
— Ще трошки — і фантастика стане дійсністю. Буде створено штучний розум! — вигукнув Агашкін. — Штучний Жора, штучний Лесик, штучний Володя Тарасуло.
Але тепер ніхто навіть не усміхнувся.
— Ех, — зітхнув Лесик, — невже колись справді машина замінить людину? Щось не дуже хочеться.
— Не хвилюйся. Не замінить, — поблажливо сказав Жора. — Людина — це організм (раз!), спадковість (два!) і біографія (три!). А робот — це поки що тільки розумний механізм. Отже…
— Хто це сказав? — звів на нього очі Лесик.
— Мій тато, — опустив очі Жора.
Того ж дня збентежений Жора, червоніючи, сидів на дубі Д'Артаньяна і тримав у руці пляшку "пепси-коли", не наважуючись пити. А Вася Агашкіи вигукував знизу:
— Слава Жорі Комп'ютеру! Слава! Слава! Чілдрени, славте всі великого винахідника Жору! Хай живе наш видатний юний технік Жора, майбутній творець штучного розуму! Та пий уже! Скільки можна! Мусолиш у руці ту пляшку вже півгодини…
Але відчувалось, що все те говорилося не дуже щиро, що він, Агашкін, великодушно поступається сьогодні місцем на дубі д'Артаньяна Жорі, але по справедливості місце належить, звичайно, йому, Агашкіну.
І коли Жора, сидячи на дубі, раптом сунув руку в кишеню, витяг акуратно складений учетверо аркуш паперу (графік), зазирнув у нього і сказав винувато: "Вибачте, але мені треба вже бігти на підводне плавання", Агашкін був задоволений, що Жорине вшанування було таке коротке.
Любив Агашкін розказувати про різні унікуми, як він їх називав, що зустрічаються дуже рідко й чого ні в кого нема.
— От у мого родича, троюрідного дядька моєї мами, професора, члена-кореспондента, доктора медичних наук, така колекція картин, ікон — захитаєшся. Всі — оригінали. Унікуми. Дев'ятнадцяте століття, вісімнадцяте… Не квартира — музей. Ну, звісно, на сигналізації. По-моєму, таких речей нема навіть в Ермітажі…
І в усьому тому головне було, що унікуми належали не комусь, а його Агашкіна, родичеві, — отже, майже йому самому, Агашкіну.
Як хотілося Лесикові хоч чим-небудь втерти носа тому Агашкіну! Як хотілося!
І одного разу тато сказав йому:
— Я дістав дідові фарби, які йому дуже потрібні, але в мене сьогодні худрада на комбінаті. Занесеш?.. Дід у лаврі, у церкві Різдва Богородиці. Знайдеш?
— Знайду. Занесу! Про що мова? Давай!
Лавра від них недалеко, Лесик часто бував там, дивився, як дід реставрує.
Дід зустрів його радісно й гучноголосо:
— Приніс?! Ну, безумство, цінний чоловік! Давай!.. Татові привіт сердечний і подяка від душі. Вибачай, треба працювати, поки освітлення не помінялося. Поспішаю. — І дід подряпався на риштовання.
Лесик провів його поглядом і рушив до виходу.
І тут при виході побачив на долівці кілька шматків штукатурки, прихилених до стіни. На них були якісь бліді кольорові смуги — жовті, рожеві, голубі.
"Мабуть, частина фрески — настінного живопису", — подумав Лесик.
Коли він ще заходив у храм, то звернув увагу на темиу бронзову дошку на стіні праворуч з викарбуваними словами: "Церква Різдва Богородиці (1696 рік). Охороняється державою".
1696 рік. Сімнадцяте сторіччя.
"Унікум", — наче хто сторонній проказав це слово.
В уяві виник Агашкін.
Лесикові перехопило подих. Він озирнувся.
Ніде нікого.
Лесик рвучко нахилився, схопив найменший уламок фрески, сунув під сорочку й кинувся геть.
Йому здавалося, що всі зустрічні підозріливо дивляться на нього. І та бабуся з кошиком, яка, мабуть, живе на території лаври. І той солдат з дівчиною, що йшли, жваво розмовляючи, і раптом замовкли, побачивши його. І іноземні туристи, котрі галасливою юрбою висипали з червоного "Ікаруса"…
Уламок штукатурки неприємно холодив груди.
"Я тільки покажу… Тільки покажу й відразу однесу назад. Тільки покажу".
Дома Лесик поклав "унікум" у портфель, попередньо загорнувши його в газету, і весь вечір відчував себе державним злочинцем. Там же на дошці написано: "Охороняється державою", а він…
Коли пізно увечері задзвонив телефон і тато взяв трубку й сказав: "А-а, батя… Здрастуй… та нема за що…" — Лесик завмер.
Але тато, трохи поговоривши з дідом, поклав трубку і нічого не сказав. Видно, дід чи не помітив, чи… хто його зна.
Який довгий був той вечір!.. Жори не було. Жора з батьками на три дні поїхав до Запоріжжя на ювілей бабусі — шістдесятиріччя.
Другого дня під час першої ж перерви Лесик поманив пальцем Агашкіна і, коли той підійшов, прошепотів:
— Тс!.. Я тобі зараз щось покажу, тільки ти… дивись… обережно… — Лесик справді хвилювався, і те хвилювання передалося Агашкіну.
— Що таке?
Лесик дістав "унікум" з портфеля і розгорнув газету:
— Фреска. З храму Різдва Богородиці. Мій дід реставрує. Сімнадцяте сторіччя. Охороняється державою.
Агашкін розкрив рота:
— Ну-у?!
"Втер-таки носа!" — радісно подумав Лесик. Але радість його була недовгою.
— Ану дай! — Агашкін вихопив уламок фрески з Лесикових рук. — Ух ти! Справді! Унікум!.. Та почекай. Що я — з'їм?.. Дай роздивитися.
Підійшов Ясик Гриценко:
— А що це у вас?
— Унікум! Фреска. Сімнадцяте сторіччя. З храму Різдва Богородиці, — Агашкій говорив так, наче то був його "унікум" і Лесик до нього не має аніякісінького відношення.
— Дай! — ображено мовив Лесик.
— Та почекай! Ти все одно в унікумах нічого не тямиш.
Лесикова парта стояла біля вікна. Вікно було відчинене.
— Дай! — повторив Лесик і хотів вирвати "унікум" з рук Агашкіна, але той не пускав:
— Та чого ти? Ну! От…
— Дай! — Лесик з усієї сили рвонув, вирвав, але не втримав у руках, "унікум" описав дугу (параболу, як сказала б учителька фізики Фаїна Панасівна) і бебехнувся на залізний водостік по той бік вікна, посунувся-посунувся по ньому та й…
— Ой! — тільки й вихопилося в Лесика.
Вони перехилилися, глянули вниз.
У дворі на асфальті сіріла пляма й валялися дрібні крихти штукатурки.
— Ох ти!.. — схопив себе рукою за рота Ясик Гриценко. — Сімнадцяте сторіччя…
Агашкін перелякано забігав очима і раптом криво усміхнувся:
— Та яке там сімнадцяте!..