Казка про жарт-птицю...

Нестайко Всеволод

Здрастуйте, любі друзі! Сідайте зручніше, будь ласка. Розкажу я вам зараз казку, Розкажу вам казкову билицю Про чарівну Жарт-Птицю.

Слухайте!..

Десь — не тут, колись — не тепер, за широкими морями, за високими горами, на казковій землі жили собі, були собі казковий дід Мудрило і казкова баба Лагода.

Своїх казкових дітей вони не мали. І взяли вони собі на виховання сімох звичайнісіньких неказкових хлопчиків.

Дуже любили дід Мудрило і баба Лагода своїх синів. Та й справді гарні були хлопці — кароокі, чорноброві, ставні, веселі й кмітливі. Любили й пестили їх дід та баба. Догоджали, як тільки могли. Особливо баба.

Ні за холодну воду не давала братися — все за них робила.

— Нехай! Вони ж діти! Вони ж маленькі! Їм же важко. Нехай!

Дід часом хмурився, але не сперечався з бабою — аби не подумала, що він їх менше любить.

Звикли брати, що їх люблять-голублять, що про них дбають, що їм усе кращеньке, що для них — хоч зірку з неба. Безтурботно їм жилося в казкового діда Мудрила і казкової баби Лагоди.

Та минав час. Повиростали хлопці. Стали парубками.

От покликали якось дід Мудрило й баба Лагода синів і кажуть:

— Сини наші, синочки, синочки-голубочки! Ми вже постаріли, знесиліли й посивіли. Хочемо йти на пенсію. Будемо жити собі на горі Спокою, читати книжки і дивитися чаривізор… Віднині ви самі мусите про себе дбати… Та напослідок виконаємо будь-яке ваше прохання. Просіть усе, що хочете. Але пам'ятайте — ми можемо виконати лише одне прохання кожного з вас. Тільки одне. Отож подумайте гарненько. Не поспішайте. Не легковажте. Глядіть, щоб того, що попросите, на все життя вистачило.

Перезирнулися хлопці, сіли — задумалися…

— О! — зробив рота бубликом перший. — Придумав! Хочу бути чарівником! Чарівником-Будівником! Казкові палаци будувати хочу. Щоб тільки махну рукою — і вмить казковий палац стоїть.

— О! — і собі зробив рота бубликом другий. — І я! Теж хочу чарівником. Чарівником-Садівником. Щоб тільки поведу бровою — і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.

— О! І я!.. О! І я!.. О! І я! О! І я!.. — наче ціла в'язка бубликів розсипалася — всі захотіли бути чарівниками.

— А чи добре ви подумали? — питає дід Мудрило.

— Добре! — відповідають сини.

— Чи не передумаєте потім? — вдруге питає лід Мудрило.

— Не передумаєм!

— Чи не будете жалкувати? — втретє питає дід Мудрило.

— Отаке! Чого ж жалкувати?! — відповідають сини. — Стати чарівниками і ще жалкувати! Ха!

— Ну нехай уже так буде, як вони хочуть! Нехай! — сказала баба Лагода.

— Що ж! Гаразд! — сказав дід Мудрило. — Хай буде по-вашому. Лягайте, синочки, спати. Вранці прокинетесь уже чарівниками. А тепер прощавайте. Здорові бувайте. Нас не забувайте.

Запрягли дід і баба воза, поклали на нього своє манаття і поїхали на гору Спокою.

А брати повечеряли, почистили зуби, помили вуха і повкладалися спати.

Вранці попрокидалися, вмилися, зарядку зробили, поснідали. Стали — дивляться один на одного: як воно там — чарівники вже чи ні. І кожному лячно першому починати — а що, як не вийде. Ніколи ж не чаклували ще у житті.

Нарешті старший одважився, повітря повні груди набрав, проказав чарівне заклинання:

Майна — віра!

Віра — майна!

Хай палац

Зросте негайно!

Потім рукою тільки — мах! — і присів, замружився… Гур-гуррр! — наче гора з неба звалилася. І постав перед братами новісінький казковий палац — тільки цемент од струсу куриться та шибки дзеленчать.

Здивовано-радісно перезираються брати, а тоді я-ак крикнуть хором:

— Уррра-а-а!..

Аж захитався палац.

Стали брати чарівниками. Перший, як ви вже знаєте, Чарівник-Будівник. Махне рукою — і вмить казковий палац стоїть.

Другий — Чарівник-Садівник. Поведе бровою — і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.

Третій — Чарівник-Годівник. Цей мав скатерть-самобранку. Як розстеле скатерть зранку — їжте, пийте всі, хто хоче, до самісінької ночі.

Четвертий — Чаклун-Красотун. З будь-якої потвори гидкої міг прекрасну зробити принцесу.

П'ятий — Одівець-Кравець. У чудові модні шати міг він цілий світ убрати.

Шостий — Майстер-Видумляйстер. Цьому варто забажати і — негайно буде мати різні ловкі апарати, хитромудрі автомати, що робитимуть за тебе геть усе, що тільки треба.

Ну а сьомий — то Літун-Плавець-Ходило. Він завідував летючими кораблями, чоботами-скороходами, килимами-самольотами, горбокониками та іншим казковим транспортом.

Радіють брати-чарівники, захлинаються:

— От молодці батьки наші!

— От удружили!

— От догодили!

— Ну, тепер не пропадем повік-віки!

— Тепер житимемо!

— Побудуємо місто Непрацюй-Веселись.

— І будем жити, не тужити, цілий день радіти, нічого не робити.

— Правильно!

— Абсолютно!

Так і зробили. Побудували місто Непрацюй-Веселись. Кожному братові — окремий палац. З басейном. З садом золотих яблунь. З чаривізором. З чарифоном. З безліччю хитромудрих апаратів-автоматів, які все геть-чисто роблять. А посередині для всіх — здоровенницький Палац Розваг, де різні ігри, атракціони, кімнати сміху, штучний каток-ковзанка, бібліотека, тир і тому подібне.

Побудували брати-чарівники місто Непрацюй-Веселись. Влаштували новосілля. Раптом задзвонив чарифон. Узяли брати трубки, попритуляли до вух — слухають:

— Алло! Синочки-голубочки! Здрастуйте! Це ми, ваші мама й тато. Як ви там? Як поживаєте?

— Привіт! — радісно загукали брати-чарівники. — Драстуйте, мамашо! Драстуйте, папашо! Як живемо? Живемо здорово! Радіємо — не сумуємо! Любий татусю! Ненька рідненька, дякуємо красненько! Спасибі вам величезне! Цілуємо, обіймаємо, жодних претензій не маємо! Салют!

— От і добре! От і прекрасно! Дуже за вас раді! Бувайте здоровенькі! До побачення!

І поклали трубку.

Минуло новосілля.

Попрокидалися брати-чарівники, повмивалися, зарядку зробили, поснідали, посідали — один на одного дивляться:

— Ну, що будемо робити, хлопці!

Руками розводять — не знають. Нуднувато якось.

— То що, може, у Палац Розваг?

— Гайда!

Пішли у Палац Розваг. Ходили-ходили… З Майданчика Атракціонів у Кімнату Сміху. З Кімнати Сміху у Зал Веселих Ігор. Із Залу Веселих Ігор ще далі…

Тинялися-тинялися… Не хочеться… Не регочеться… Не грається… Не читається… Нудно.

І тут знову чарифон деренчить:

— Алло! Як настрій, синочки? Як здоров'ячко?

— Та нічого… Порядок… — стримано, але бадьоро відповідають брати: соромно їм признатися, що сум чогось напав.

— Ну, добре-добре. Гуляйте, розважайтесь. Аби все у вас було гаразд. До побачення, синочки!

— Привіт! — коротко відповіли брати.

…Минуло ще кілька днів.

…Тиждень минув.

…Минув місяць.

Наче чорна хмара насунула на місто Непрацюй-Веселись. Тиняються по ньому брати-чарівники, місця собі не знаходять.

Все у них є. Все, що тільки забажають. А радості — нема. Бо нема бажань. Варто тільки комусь щось побажати, ворухнув пальцем — і вже є.

Без жодних зусиль, без жодної затримки. А коли все так легко дається, коли все є — то й бажати нецікаво.

Зникли у братів-чарівників бажання. Порожньо в голові, порожньо в серці — аж гуде.

Нічого не хочеться. Ні-чо-гі-сінь-ко.

А раз нічого не хочеться — звідки ж радість візьметься?…

Нема радості. Нема щастя.

Розучилися сміятися брати. Втратили здатність радіти. Забули, як сміх звучить. Весь час плакати хочеться.

І тут знову задзвонив чарифон:

— Алло! Синочки-голубочки! Як ви там? Чи здорові, чи веселі у своїй новій оселі, в місті Непрацюй-Веселись?

Не витримали брати. Застогнали-заплакали в чарифон:

— Ой, мамочко! Ой, таточку! Ой, кепсько!! Ой, що ж ми наробили! Не живемо, а мучимось. Забули, як сміх звучить. Рятуйте! Поможіть!

— Ех, синочки-голубочки! Бідолайчики! Та ми ж вас попереджали — думайте гарненько! А тепер не можемо вже нічого зробити. На пенсії ми.

— Ой, що ж воно буде?! — заплакали брати. — Невже все життя сумувати, від нудьги вмирати?! Хоч порадьте щось. Ви ж мудрі, ви ж розумні. Підкажіть хоч, що робить.

— Підказати можна. Живе на світі Чарівник-Жартівник Нежурись. Їдьте до нього. Може, він вам допоможе.

— А де ж, де він живе, той Нежурись?

— За трьома морями — Синім, Зеленим і Червоним.

— То ми зараз! Негайно!

— Стривайте! Не поспішайте. Зараз уже вечір. А дорога далека. Лягайте спати. Завтра вранці вирушите. На добраніч, діти!

Клацнуло у чарифоні — поклали дід Мудрило й баба Лагода трубку.

А брати-чарівники повечеряли, почистили зуби, помили вуха й повкладалися спати.

Вранці прокинулися, вмилися, зарядку зробили, поснідали. Перезирнулися.

— Ну що?

— В дорогу! — рішуче сказав Чарівник-Будівник. — Давай сюди, Ходило, летючого корабля швиденько.

— Правильно, — сказав Чарівник-Садівник.

— Абсолютно, — сказав Чарівник-Годівник.

І всі інші брати сказали: "Абсолютно правильно".

Ляснув тричі у долоні Літун-Плавець-Ходило. З'явився летючий корабель. Полізли на корабель брати. Посідали. Став Літун-Плавець-Ходило біля керма. Завів казково-реактивного двигуна. Бадьорим голосом чарівне заклинання виголосив:

Тири-дири-нашатири!

Двадцять дев'ять на чотири,

Дев'яносто п'ять на три.

Корабель, розгін бери!

І злітай у синє небо,

І лети, куди нам треба!

Гурр!

Загудів реактивний двигун.

Затремтіла-застогнала земля навкруги.

Хиляться до землі дерева. Падають з них золоті яблука. Вихорем закручується в небо пил-порохнява.

А корабель не злітає. Не може одірватися від землі.

— Що сталося? Чому не летимо?! — перекрикуючи ревіння двигуна, загукали брати.

Вимкнув Літун-Плавець-Ходило мотор, зітхнув:

— Корабель перевантажений… Не розрахований на таку кількість пасажирів. Або хай хтось злізе, або…

Виявляється, навіть казковий транспорт іноді підводить.

Спохмурніли брати. Мовчки спідлоба дивляться. Ніхто не хоче вилазити. Ніхто не хоче залишатися вдома. Всі хочуть їхати до Чарівника-Жартівника Нежурися.

— Хлопці! — вигукнув раптом Майстер-Видумляйстер. — Раз не може летіти, хай хоч по морю пливе!

— Правильно! — сказав Чарівник-Садівник.

— Абсолютно! — сказав Чарівник-Годівник.

І всі інші брати сказали: "Абсолютно правильно".

Повеселішав Літун-Плавець-Ходило:

— Це зовсім інша справа! Це будь ласка! Ану, братця, спустимо його на воду!

Злізли брати-чарівники з корабля. Взялися — троє з одного боку, троє з другого, Літун-Плавець-Ходило іззаду.

— Рраз-два! Нумо! Раз-два! Нумо! — Попхнули летючого корабля до моря. Спустили на воду.

1 2 3 4 5