Високі гості всілись за столом. А на столі пусто. Ні тарілки, ні виделки, ні келиха, ні чарки. Перед кожним тільки олівець і клаптик паперу.
— Він нас зібрав на званий обід чи на прес-конференцію? — шепнув професор Кадило академікові Валуйченку.
Той стенув плечима:
— Досі мої учні не підводили навіть на банкетах… Але минуло стільки років…
Стривайте, думаю. Похвилюйтесь ще трохи. Зараз я вас приголомшу.
До гостей вийшла моя дружина:
— Шановне товариство! Перед кожним олівець і папір. Прошу написати, хто що бажав би з'їсти й випити. І скільки.
Гості перезирнулися.
У дружини доктора хімічних наук Затовченка злетіло з язика:
— Збожеволіти можна…
Та доктор Затовченко сіпнув дружину за рукав.
Дружина професора Кадила шептала дружині академіка Валуйченка:
— Скнари! Бояться, щоб не витратитись…
Дружина академіка Валуйченка хихикнула:
— Тепер ще з годину чекайте, поки зготують… Навіщо було до столу запрошувати?
Згодом руки потягнулись до олівців.
Дружина зібрала замовлення… Коли вона поставила перед кожним наїдки, я сказав:
— Дорогі гості! Перед вами хліб, виготовлений хімічним способом із відходів лісопильних заводів…
Гості скоса позирали одне на одного.
— …М'ясо з природного газу, — вів я далі.— Калорійністю не поступається перед пташиним. Смакові якості дуже високі. Штучно відтворений аромат…
У гостей почали рухатися вола.
— …А ось паштет, — не вгавав я, — 3 парафінових фракцій нафти. В'язкий і приємний на смак… Решта все з дріжджів…
Професор Кадило несміливо взяв шматочок хліба, поклав на нього паштету. Академік Валуйченко потягнувся до ікри. Його дружина довго розглядала й нюхала шматочок м'яса. На зуб узяти не зважувалася.
На столі з'явилися пляшка й чарки.
Всі полегшено зітхнули. Налили. Випили. Крекнули.
Я повідомив:
— Напій, що не поступається перед натуральним коньяком. Добуто з молекул сірчаної кислоти в сполученні з молекулами каустичної соди. .
Доктор хімічних наук Затовченко гикнув і відсунув од себе чарку.
Я припросив:
— Запийте водою, — й палив йому кухоль води.
Затовченко відпив кілька ковтків. Я сказав:
— Це очищена від нечистот і опріснена морська вода…
Тепер уже гикнув академік Валуйченко. І, ледве проковтнувши шматочок штучного хліба, помащеного штучним маслом та вкритого штучною ікрою, видавив:
— Колос-сально!
— Геніально! — підтакнув професор Кадило, ледве запихаючи в рот шматочок штучної шинки.
— Епохально! — дивлячись на штучну картоплю, підтакнув доктор хімічних наук Затовченко.— Уявляєте, нарешті ми покінчимо з колорадським жуком!
— Вивільнимо грандіозні площі землі з-під картоплі, пшениці та інших культур, — сказав академік Валуйченко.— Набудуємо хімічних заводів…
— Вивільнимо мільйони робочих рук, що працюють у тваринництві. Частину з них можна буде кинути на видобування нафти, а частину — на видобування з нафти білків. Тваринництво, що знищує мільйони тонн чарівної зелені, кане в забуття. Люди забудуть, що таке свиня…— розійшовся професор Кадило.
— А що буде з коровою? — поцікавилася дружина академіка Валуйченка.— Корови шкода. Вона має такі гарні очі.
— Корова відіграватиме для людини не більшу роль, ніж відіграє сьогодні кицька,— пояснив доктор наук Затовченко.
— Невже? — здивувалася дружина професора Кадила.— А коли хтось живе на п'ятому поверсі?.. Не у всіх є ліфт…
— Вчені виведуть до того часу мініатюрну корову, — пояснив дружині професор Кадило.— Наука на місці не стоїть. Наука шукає, дерзає…
— Нарешті людина, яка відірвалась од природи, віддячить природі,—зауважив академік Валуйченко.— Нарешті місто віддячить селу.
Нараз усі вмовкли. Поглядами втупились у куточок їдальні. В тих поглядах було стільки жадоби й заздрості, що мені стало моторошно.
Я глянув у куток. Там мій кіт Беньо наминав підсмажену курячу ніжку, що зосталася від вчорашнього обіду.
Професор Кадило затарабанив пальцями по столу, його дружина вже поглядала на натюрморт. Доктор хімічних наук Затовченко ліпив з паштету якогось чортика і вставляв йому з зерняток чорної ікри очі.
А Валуйченко сказав:
— Друзі! Я від душі радий за великі успіхи свого учня кандидата хімічних наук Микитки. Думаю, що мої колеги і їхні жінки, присутні тут, поділяють зі мною цю радість. Тому пропоную зараз же всім піти в ресторан…
Всі почали зводитися з-за столу.
І ми подались до ресторану.
Джерело: Євген Дудар. Профілактика совісті. Київ, "Дніпро", 1981.