Всюди, позираю:
Стрінеться оселя —
Я її минаю.
Їхатимуть люди —
Й те мені байдуже;
Бо й з людьми стріватись
Я люблю не дуже.
Як же що могила
Де забовваніє,
Зараз в мене серце
Так і звеселіє.
Лину я до неї,
Наче до дружини;
Сяду, уклонюся
Близько до вершини.
Степ і синє небо
Поглядом окину:
Бачу ж тебе, бачу
Пишну Україну!
Небо, наче море,
Землю обхопило:
Сонце плине й гріє,
Як одвіку гріло;
Степ іде за степом
І кінця немає;
Вітер над травою
Вітра доганяє…
Так мені й здається,
Що он-он стрілою
Козаки майнули
Слідом за ордою.
Ось вони настигли,
Ось вони зчепились;
Шаблі забряжчали,
Списи поломились.
Б'ються, порубались,
Знову полетіли,
І шапки червоні
Десь геть-геть замріли!..
Вітром колихнуло,
Марево звелося:
Ні орди, ні пліка, —
То воно здалося!
Як і спершу, небо
Землю обхопило;
Сонце плине й гріє,
Як одвіку гріло;
Степ іде за степом
І кінця немає;
Вітер над травою
Вітра доганяє…
Джерело: Яків Щоголів. Поезії.— К., Радянський письменник, 1958.