Пригоди молодого лицаря

Теж митець!..

Січовик засміявся.

— Та, правду кажучи, — промовив він, наливаючи обидва ку­бки й торкаючи своїм Павлів, — я якраз до цього підійшов, та ти, бач, перебіг мені дорогу. Пий!..

Випили.

— Ну, ну, кажи, до чого ти йшов, — парубок йому.

— Річ, бач, ось у чім… Ти хочеш на Січ, а я — тут зостатися. Тобі потрібна козацька одежа, зброя, а головне — добрий кінь, а мені — гарна дівка, щоб оженитися з нею. Отже, й одежу, й зброю, й коня з сідлом я тобі дам, а за це ти — відкинься від своєї дівчини.

— Та ти що, — скипів Павло, — глузуєш, що міняєшся за лю­дину, як циган за кобилу?..

— Стривай, козаче, не кипи! — спокійно зупинив його Крига. — Сам же хотів коротше — ну, а коротше як же сказати?.. Та й кинь ти забобони всякі, а кажи просто — згоден чи ні? Коли моє не в лад, я із своїм назад, а дівчина нехай сама вибере.

— Нічого їй вибирати — вона й так моя.

— Та ви що — заручені з нею?

— Не заручені, та будемо заручені, а тобі зась.

— А Запорожжя як же? Чи й жінку туди візьмеш?

— То не твоя журба, — буркнув похмуро Павло й відвернувся.

— Іносе, — промовив Крига якось убік і ніби потемнів на тва­рі. — Що правда, те не гріх… Ну, що ж — ще питимемо чи кликати жида?..

— Як хочеш, а я вже йтиму.

Павло підвівся й узявся за бриля. Запорожець і собі, муркнув­ши:

— Ні вже: разом увійшли, разом і вийдемо.

Він гукнув Лейбу й розплатився з ним. Жид, видимо, був роз­чарований.

— Чого так швидко?.. Я думав… такі молоді, такі лепські коза­ки… Може, дівчат покликати… Уй, які слічні дівчата!.. Правдиві па­нєнки з…

— Пропади ти пропадом із своїми дівчатами! — визвірився на жида Крига, знайшовши нарешті, на кому зірвати невдоволення, що гризло його по нещасливій розмові. — Виведи нас краще цими дверима надвір, а то через корчму тепер і не протиснешся: ач, за­курили як, і аж земля стогне!..

— Що пан хоче — козацька вдача, — відповів Лейба й через жидівську світлицю вивів їх у сіни.

Крига й Павло, обережно пробираючись поміж п'яними, ви­йшли на вулицю.

— Тобі сюдою, либонь, — махнув управо рукою низовець, — а мені в цей бік. Добраніч! Може, надумаєшся все ж таки, то знай­деш мене тут, між братчиками. Вони вертаються на Січ позавтрьо­му вдосвіта. Бувай здоров!..

— Добраніч! — відповів Павло.

Вони розійшлися і за хвильку злилися з темрявою.

А в корчмі гуляли далі.

IV

Запорожці не вирушили з Канева так скоро, як заповів, роз­лучаючися з Павлом, Крига.

Старший козацький дістав повідомлення, що за кілька день до міста прибуде сам польний гетьман, і якраз для того, щоб зу­стрітися з січовим полковником у дуже важливій і нагальній справі.

Відвідини такого високого й рідкого гостя, природно, викли­кали велику силу всяких здогадів про ціль приїзду й безліч найріз­номанітніших чуток; але що й як — до пуття ніхто, опріч старшого хіба та ще січового полковника, нічого не міг сказати. Навіть брат­чики не могли як слід доглупатись, у чім річ, і, сидячи в Лейбиній коршмі за кухлем пива, глухо ремствували на свого полковника й писаря. Про одно вони тільки з певністю догадувались, а саме — що січове товариство раптом стало для чогось потрібне панам, хоч вони на Січ завжди чортом дихали; а це — сам бундючний поль­ний їде з ними на побачення. Лейба, дослухаючись до їхніх роз­мов, тільки в бороду посміхався, бо коли хто й знав усе докладно, то це лише він, а якими шляхами — хіба жид скаже?..

Коли кому до цього всього було байдужісінько, то це хіба ті­льки Павлові.

Другого по зустрічі з Кригою дня він і з дому не виходив, хо­див як неприкаяний та все про щось думав.

Стара Василиха ще зранку, виходячи з дому на ринок із сві­жими пиріжками та печеною рибою, помітила, що з "хлопцем" щось коїться непевне. Аякже: то було спить удосвіта, як мертвий, і не добудишся парубка, а це — вернувся пізно вночі, а лежить на спині, голову поклавши на руки, й видно по всьому, що за цілісі­ньку ніч і очей не заплющив: встромив їх у стелю, ніби думаючи якусь важку думу, й навіть голови не повернув, як мати підійшла; хотіла була вилаяти, та подумала, що, може, в "дитини" голова болить, та ще, гляди, й на похмілля (не інакше, як із тими паливо­дами знов зійшовся й випив), то вже нехай вилежиться, Бог із ним, а то ще занедужає…

Але коли, вернувшись увечері з ринку, побачила, що Павло її сидить, як тума, на призьбі, уткнувши лікті в коліна й підперши похилу голову долонями, та не звертає на матір жодної уваги; ко­ли, метнувшись до хати й оглянувшись по ній, побачила, що він не їв нічого й не пив, стара не в жарт затривожилась і вибігла з хати.

— Що тобі, Павлусю? — нахилилася над ним.

— Нічого… — буркнув, не ворухнувшись.

— Як то нічого! — аж руками в поли вдарила, за кудкудакав­ши сполоханою квочкою, Василиха. — Таж у тебе, бачу, з самісі­нького ранку ріски в роті не було!.. Та підійми голову, чого похню­пився: дай подивитися на тебе — може, хворий ти, хай Господь милує, цариця небесна…

— Зовсім я не хворий, — промовив він, глянувши неньці в ві­чі, й якось криво усміхнувся. — Вигадають…

— Та як же не хворий! — аж руками сплеснула Василиха, пи­льно вдивившись в нього, — Та ти змарнів зовсім, і очі позапада­ли… Ой, лишенько ж мені!.. Чом ти не обідав, скажи мені?..

— Невже не обідав?.. — щиро здивувався парубок. — Хм… чу­дасія… Мабуть, їсти не хотілося.

— Та чого ж не хотілося?.. Ой Боже ж мій! Зурочили мені ди­тину, — щоб я з місця не зійшла, як не зурочили! А хто, хто?.. Не інакше, як оті харцизяки січові, оті характерники, бодай їм світа-сонця не діждатися більш! Ходи, синку, в хату та будемо хоч вече­ряти — може, воно минеться, а ні — то бабу Мацачку гукну пошеп­тати…

— Добре, добре, я зараз, — засміявся Павло, — обійдеться й без шептання.

Мати, зрадівши, що парубок трохи ніби повеселішав, замету­шилася коло вечері та все бурчала й сипала прокльони на чубаті голови запорозькі. Припинила їх тільки за столом, за хлібом свя­тим. Дивилася на сина, з якою охотою він їв, і потроху заспокою­валася. А все-таки цікаво було довідатися, що з ним.

— Десь учора ввечері був ізнову з отими гульвісами? — обе­режненько почала вона.

Він ласкаво подивився на неї, не відриваючись від їжі, й за­сміявся.

— Був і не був, мамо, — відповів.

— Водись, водися з ними, вони напутять… Аякже… на все до­бре напутять… Батько завіявся безвісті, а може, й на той світ, то й тебе напутять…

— Це правда, мамо, — помовчавши трохи, почав Павло. — Один уже казав мені, щоб кидав усе й їхав на Січ…

— На будячині верхи? — гримнула стара, знову дратуючись. — Сідало наколеш.

— Давав коня з сідлом, одежу, зброю й навіть грошей на до­рогу.

— Ов?!. Де це такий щедрий вирискався?.. Слухай їх, сину, — вони тобі й золоті зорі в небі подарують, тільки позбирати їх мусі­тимеш сам.

— Ні, мамо, цей навсправжки.

— Звідки це такий доброчинець узявся?.. А сам же як? Голим пішки побіжить на Січ чи коняці за хвоста вчепиться?

— Ні, — насміявся Павло, — сам він тут зостається в лейстро­виках.

— Отакої! Міняємо шило на швайку! — мовила Василиха й раптом гостро вдивилася в сина, діткнута якимсь тривожним пе­редчуттям. — А власне… чого це в нього до тебе саме така велика ласка?

Павло помовчав хвильку, спаленівши, як варений рак, а далі несміливо:

— Та… не знаю, як вам і казати…

— Кажи, кажи вже, коли почав: чого раки печеш?

Павло рвійним рухом відсунув від себе маску й насупився.

— Він побачив Орисю й закохався в неї… от!

Василиха отетеріла. Вона нічого не зрозуміла.

— Яку Орисю?.. Що ти мелеш півтора людського?

— Орисю… вдови Обеременчихи Орисю — не знаєш, чи що?..

Стара й ще не второпала.

— Гаразд… А тобі яке діло?

Павло спалахнув:

— Як то яке діло?.. Та ж то моя дівчина, а він: відкаснися, ка­же, від дівчини, а за це матимеш від мене й коня, й зброю, й оде­жу.

Василиха аж підскочила на місці.

— На якого дідька — не при хаті згадуючи — воно тобі… оде­жа тая харцизяцька та зброя?.. З жидами канівськими герці справ­ляти, чи що?.. Чом ти не послав його під три вітри?.. Чи, може…

Страшна думка блискавкою протяла їй мізок, і вона з гострим підозрінням ловила його блукаючий у замішанні погляд.

— Та… бачте… — почав він, то опускаючи, то підіймаючи очі, — він питав… той… чи до мислі мені січове товариство…

— Ага-а, ось воно що!.. І ти сказав, що до мислі?.. Кажи ж, чого замовк?..

В серці в неї кипіло, й вона, на превелику силу, здержувала­ся, поки випитає все.

— Авжеж, що до мислі мені, бо… кому ж воно не до вподоби! — зважився нарешті вимовити Павло й уперто глянув матері в вічі. — Але я не поїду з ними, бо… хочу одружитися з Орисею.

Мати ще трималася й удавано спокійно розпитувала далі:

— Так, так… А ти ж її… Орисю тую свою, питав: піде вона за тебе?

— Ні, ще не питав. Сьогодні хочу оце піти дізнатись…

— Ну, а як дівчина, що ви із своїм гонивітром низовим менжу­єте нею, як цигани кобилою, піднесе тобі гарбуза?

Зір у парубка став ще впертіший, немовби аж скам'янів.

— Не піднесе… А як піднесе, то все одно життя мені тут нема.

— На Січ майнеш тобто? — промовила вона глухо й підвелась.

— Подамся, бо що маю тут робити?

Мати підійшла до печі, вхопила макогона.

— А оце бачив? — показала йому.

Павло засміявся.

— Облиште, мамо… Я не маленький. Самі добре знаєте, що це пусте…

— Та знаю ж, знаю… які тепер поставали… великорозумні діт­ки…

Зовсім несподівано для Павла вона кинула макогона під піч, піднесла полу хвартуха до очей і запхикала.

— Вигодувала… вилюляла синочка… нічого сказати… Гарна поміч… ста… старій неньці… Одного лиха година та нещаслива за­віяла безвісти… Та ти що собі, ледащо, думаєш? — раптом визвіри­лася Василиха на сина, й сльози їй миттю висохли на розлючених очах. — Ти на Січ, а мати ж як? Попідвіконню?..

— Е, мамо, — спокійно підводячись і хрестячись у куток з об­разами, мовив Павло, — чого ж там — на кого?.. Адже ж не ви досі в мене, а я у вас на шиї був. Не буде мене, то вам ще легше буде…

— Легше, — відповіла, прибираючи зо столу. — А вмиратиму — хто очі закриє?.. Розумний який зробився… Коли це? Сьогодні, мабуть, сидячи під хатою натщесерце?..

— А таки й правда, що сьогодні, — обізвався, посміхаючись, парубок. Він безмірно радий був: розмова, що її він сподівався з прикрим почуванням у серці, навіть трохи з острахом, розрядила­ся лише тихим дощем докорів та жалів.