Пригоди молодого лицаря

РОМАН

З КОЗАЦЬКИХ

ЧАСІВ

Вельмишановним і дорогим Леонідові Тимофійовичу і На­дії Михайлівні БІЛЕЦЬКИМ з їх любими Калинкою та Ялинкою — в почутті глибокої приязні й відданості — цю книжку присвячую

АВТОР

Частина перша

І

Єдиною більшою вулицею міста Канева котився веселий регіт.

Удова Василиха, вертаючи з ринку з порожнім кошем на руці, гнала поперед себе свого єдинака Павла, ще молодого, але знано­го всім містом гультяя й гульвісу. Рясна, як раптовий град, лайка сипалася на високого, як дуб, красеня велета, але відскакувала геть, як горох від стіни.

Павло, не поспішаючи, посувався вперед і тільки лагідно по­сміхався, кидаючи скоса лукаві погляди вправо й уліво та киваючи іноді приятелям, що їх загледить, на добривечір.

Канівські міщани й міщанки з дітьми висипали з хат, хоч доб­ре знали, що це за гамір, бо не раз бачили й чули це: стояли спо­кійно й незлобно сміялися. Від яких-будь уваг утримувалися, зна­ючи здавна химерну вдачу старої Василихи. Тільки пси валували слідком, але на поважній відстані й ще більш баламутили звичай­ний спокій тихого весняного вечора.

— Та ти ж що це, лобуряко, ані обернешся, га?.. Мати аж за­хрипла, приказуючи та навчаючи на розум, а тобі й за вухом не свербить?.. Гарний, поштивий синок, нічого сказати… Може, ще й смієшся собі тишком-нишком та кпиш з неньки?.. А матері твоїй сто сот чортів під серце!.. Хоч огризнися, стерво прокляте! Чи тобі позакладало?..

Павло спокійно йшов далі, не озираючись.

— Ой людоньки! Ой сусідоньки! Згляньтеся, на Божу ласку! Укоротить мені, старій, останнього віку мій паливода — щоб я крізь землю запалася, коли не вкоротить! Вигнався, як той дуб, а глузду ані крихти! І в кого воно таке вродилося, осоружне? І за що мене Господь покарав, сердешну, вбогу вдову, таким, сином!..

Не втерпіла Супруниха.

— А що ж там сталося? — гукнула з порога. — Украв що чи побив кого?..

— Що?!. — зупинилася як стій Василиха. — Хто каже — вкрав?!. А бодай ти не діждала бачити мого сина злодієм! А бодай тобі, старій печериці, язик руба став, коли таке слово на мою ди­тину гавкнула…

— Тю на тебе, навіжена! — замахала на Василиху Супруниха. — Питаю ж тебе тільки, чого й за віщо лаєш парубка.

— Та як же мені не лаяти, голубонько сивенька! Таж він у ме­не один, як серце у грудях, таж тремчу над ним, як осика над во­дою, як той скнара над скринею з грошима, ночей недосипаю та пильную, щоб нічого не сталося хлопцеві… Аж гульк — під корш­мою в Лейби аж курява здіймається: запорожці гуляють… Хотіла вже пройти, сплюнувши, хвороба б їм у печінки, коли дивлюсь — аж і моє золото з ними!.. Я так і охолонула… Налетіла шулікою, надавала стусанів одному, другому, вхопила дитину за руку та на­силу виволокла… Смійся, смійся, дурню, з матері!.. Батько твій до­гулявся з ними, з отими харцизами, поки й сам подався безвісти, то вже буде з мене… Десь або вбито, або в турецькій неволі ко­нає… А тобі зась, — чуєш?..

Павло засміявся, повернувся й пішов далі вулицею.

На майдані, коло урядового козацького будинку, стояло п'я­теро осідланих коней, а біля них, тримаючи їх за поводдя, троє за­порожців. До них підійшло з урядової стайні кількоро лейстровиків і напівголосно розмовляли про щось.

Павло не чув, про що саме, але зупинився на вулиці, чекаючи матері, й з великою цікавістю розглядав пишне, кольористе вбран­ня січових гостей та дорогую збрую на конях. Думи вихором за­крутилися в палкій юнацькій голові, й на їх легких крилах полинув молодик далеко-далеко, куди сам хотів і звідки прилетіли до Кане­ва на своїх татарських огирах оці й ті, що він балакав а ними коло Лейбиної коршми, цяцьковані степові гості. І за неньчину лайку забув.

Та вона сама про себе нагадала борзо.

— Так і знала! Так і знала, що ні на кого, як на них, ізнову рот роззявив — на отих харцизяк із Низу!..

Павло пробудився з дум і ласкаво озирнувся на неньку, знов розпромінивши уста під молодим кучерявим усом у ясну усмішку.

— Коні які чудові, — додав.

— Ось гляньте, людоньки! — вдарила об поли руками Васили­ха. — Йому не неньчина гризота — йому коні на мислі та оті леда­цюги січові, вигинули б до ноги, прокляті!.. Зараз мені йди додо­му, стерво собаче!

Павло стояв як зачарований і не рухався з місця.

— Не дивись, кажу, на них!.. Не слухаєш — то маєш, маєш!..

Рясні удари кошиком посипалися Павлові на спину. Тільки по­лоскотали юнака, бо він, стенувши плечима, весело зареготався, а козаки перед ґанком залишили розмову й, сміючись, із цікавістю стежили за сценою. Горобцями позліталася дітвора з вулиці.

На ґанок вийшов козацький старший, полковник, а за ним полковник і писар, січові гості. Павло звичайненько вклонився старшині.

— Чого ти репетуєш тут, бабо, на всю вулицю? — гримнув старший на Василиху. — Іншого місця не знайшла, хрін тобі в ніс?..

— Та як же не репетувати мені, прошу вельможного пана полковника, — вклонилася низенько Василиха, — коли ледащо оце моє ні за що мене, свою неньку, має й слухати не хоче? Кажу йому йти додому, а він…

— Як?! — визвірився на Павла старший вояка, й вуси та бро­ви йому настовбурчились, а в очах мигнуло блискавкою. — Нень­ки не слухати?! А хрін тобі в ніс! Та ще де! В моїм полку? Га?.. Та­ке беззаконня й гріх у моїм полку?!..

— Ой Боженьку! — злякано перехрестилася Василиха. — Що ж це воно буде?..

— Ах ти ж шмаркачу жовтодзьобий! Я тебе повчу, як почиту­вати отця-неньку!..

Павло стояв і, погідно посміхаючись, дивився на грізного пол­ковника.

— Та він у тебе що — блазень, що сміється, мов дурень на по­дзвіння?.. Хлопці! — гукнув полковник на лейстровиків. — А візь­міть-но пресучого сина на стайню та всипте йому десятків зо два гарячих, щоб знав, як матір шанувати, та щоб перед старшими зу­би не шкірив!..

Помітивши, що біля уряду на майдані щось коїться цікаве, з поблизьких дворів збігалися люди й цікавим півколом оточили Ва­силиху та її неслухняного сина. Мовчали.

Зайшло сонечко за дніпрову гору й прибрало довгі передве­чірні тіні, кинувши натомість на весь майдан і на всеньке місто то­нкий до незримості та ніжний серпанок смутку. Полковникова пос­тава на ґанку стала ще грізнішою.

Троє лейстровиків одрізнилося від гурту й простували до Пав­ла.

Шепотіли жінки:

— Ой лелечко!.. Тікай, Павлусю, чимдуж додому — гнатись не будуть.

Павло затявся. Він з-під лоба позирав мовчки то на полковни­ка старого, то на лейстровиків, що, не поспішаючи дуже й ніби да­ючи тим йому змогу втекти, наближалися до нього. Усмішки на ус­тах не гасив. Чекав не знати чого.

І всі чекали й мовчали, й чи від цього чекання, чи від мовча­ння було душно, як у спеку в хаті з зачиненими вікнами.

— Ой батечку! — нарешті очутилася Василиха й, як стояла, так і впала навколішки перед ґанком. — Ой пане полковнику! Не карайте його так тяжко! Воно ж мале… воно ж дитина, немовля сливе… воно ж помре під канчуками!..

На ґанку посміхалися кляті січовики, а полковник грізніш гу­кав:

— Не заважай, стара! Сама потім дякуватимеш… Ану, боржій, хлопці. Дайте йолопові добру хлосту!..

Козаки підступили до Павла:

— Ходімо!

Аніруш.

— Ти чуєш чи тобі позакладало?..

Павло й бачив, і чув, але не йшов.

— Та чого ви з ним панькаєтесь! — нетерпеливився старший. — Не хоче доброхіть, несіть на руках!..

Козаки ззирнулися й раптово, як на розках, ухопили парубка попід руки, а третій пхав іззаду.

Василиха зойкнула й трохи не зомліла, та жінки підтримали, щоб не впала.

А Павло ніби в землю вріс: стояв, як укопаний слуп, та сміяв­ся, немов не тягли, а лоскотали його.

— Оце дак немовля! — реготав на ґанку старий довговусий січовий полковник. — Таких немовлят і в матері Січі небагато — нехай мені дідько плюне межи очі, коли брешу!

— Авжеж небагато! — підтакнув, регочучи, січовий писар.

— То це в тебе така дитина, хрін тобі в ніс! — скрикнув стар­ший, та до тих, що стояли коло коней, лейстровиків: — А ви чого гав ловите? Поможіть узяти ведмедя та всипте йому добрих півсот­ні!..

На поміч товаришам кинулося ще троє.

— Та що ж це, люди добрі, — отямилася врешті Василиха, — на бідну дитину цілим військом?!.

Розлюченою шулікою налетіла на напасників і товкла їх по чому попало порожнім кошиком.

Було і страшно, й весело, й люди аж за боки хапалися.

Сміявся й Павло, а далі до неньки:

— А відступіть-но, мамо, щоб не зачепило ненароком!

Він стиснув кулаки, випнув лікті й бистро повернув плечима. Лейстровики, як груші, розкотилися від нього людям під ноги. А один докотився перевертом аж до ґанку під ноги старшому та так і не підводився відразу, а тільки сидів та від несподіванки лупав очима: чи мені сниться, мовляв, чи це увіч.

Сміх ущух.

— Лепсько! Нехай мені дідько межи очі начхає, коли я брешу! — гукнув січовий полковник.

— Далебі, лепсько! — підтакнув писар.

Та лейстровий старший був іншої думки. Отямившись від не­сподіванки, він так оскаженів, що аж запінився й тупав ногами та зіпав на всю горлянку несамовито:

— Щоб моїм лейстровикам та якийсь паршивий міщук завдав такого сорому й ганьби?!. Рубайте його, проклятого! Шаблями йо­го!.. Чого ж ви огинаєтесь?..

Василиха скам'яніла. Павло прогнав усміх з уст і тривожно озирнувся довкола, угледів біля ґанку стовпа з великим залізним кільцем, у два кроки стрибнув до нього, — де й вайлуватість поді­лася! — вхопився за вершок обома руками і, впершись ногами в землю, з усієї сили потяг до себе й вивергнув із землею, та так і став, не випускаючи його з рук і позираючи з-під лоба на козаків. Скоїлося це в одну мить, і навіть ошелешений старший не знайшо­вся з лайкою або якимсь наказом.

До нього підійшов полковник із Січі, вдарив легенько по плечі й промовив:

— Не йде, пане-брате, так, не йде… Еге ж — не по-лицарсь­кому це… на беззбройного молодика з шаблями.

— Та й шаблями, як бачу, його не візьмеш, — додав пан пи­сар. — Хіба з гаківниці звелиш палити в цього тура, полковнику.

Старший ще вагався якусь хвалю, далі махнув рукою козакам своїм: дайте йому спокій, мовляв. Сам звернувся до старої:

— Ну, не іродів він у тебе син: якої шкоди накоїв!

— Ще б пак! — стара Василиха йому. — Навіщо так розтриво­жили дитину, що себе не пам'ятає!..

— Кинь мені зараз стовпа, хрін тобі в ніс! — гукнув до Павла.