Зупиняються передихнути. Може, запалюють вогнище.
ЛУКАШ. Каріно, скажіть, а чому ви тут, у зоні?
КАРІНА. Не прижилась я в місті. Ми втікачі з Таджикистану. Мамину квартиру ми втратили – вона не встигла її приватизувати. І що мені було робить? Ні житла, ні громадянства… Рідня далека і з купою своїх проблем… А потім у мене ще гроші й документи вкрали… А тут нічийна ніхто не забере. Ми маємо дім, сад, город і друзів…
ЛУКАШ. Ви, може, й маєте, а от Арсен не має друзів. Може, тому і вовченя підібрав…
КАРІНА. Я знаю… Але не знаю, що мені робити, як жити, де… Там страшно, а тепер і тут… Господи, тільки б він знайшовся, живий… Хоч би він його не забрав…
ЛУКАШ. Хто, вовк?
КАРІНА. Та ні, мій чоловік…
ЛУКАШ. А що, ваш чоловік… не з вами живе?
КАРІНА. Не з нами… І не живе. Вдова я.
ЛУКАШ. Тоді як же він… забере?
КАРІНА. Так, як і меншого – на той світ… Думаєш, я ненормальна?
ЛУКАШ. Та ні… У мене мама теж удова. І з померлим чоловіком, ніби з живим розмовляла… Він із тих пожежників, ліквідаторів.
КАРІНА. Прости, а я на тебе тоді накинулась… То твій батько – герой?
ЛУКАШ. Мене вже тим героїзмом так дістали… І то був не мій батько. Просто мама розповідала. Я народився пізніше, не від нього… Я – дитя катастрофи.
КАРІНА. Не зрозуміла…
ЛУКАШ. Тобто, якби не аварія, то мама жила б із першим чоловіком, і мене б не було.
КАРІНА. А-а… твій батько де?
ЛУКАШ. Не знаю. І знати не хочу. Я йому не потрібен. Він мені – теж.
КАРІНА. Буває… Я он теж безбатченко. І нічого… А в Арсена був добрий батько… Він за ним сумує… Я так боюсь, що і батько за ним – теж… Що він його забере…
ЛУКАШ. Як він добрий батько, то навпаки – має оберігати.
КАРІНА. Меншого ж не вберіг… А, ти ж нічого не знаєш… Мій чоловік – таджик. Він тут учився, тут ми познайомились, я медсестра, а він лікар. А потім поїхали до них. А коли почалась та клята бійня: памірці та кулябці, він ні до кого не приставав, ні на чий бік. Хотів просто жити… Як раніше, без зброї, він навіть мисливства не любив, навіть рибалки. А мені було страшно... особливо коли я знову завагітніла… Мене поклали на збереження у пологовий. І там жінка одна народила – так важко йшло, так намучилась бідна. І так тішилась дитині... А тут ці ввірвались, в масках з автоматами – наркотики, спирт… А ця жінка якраз і закричала, і ті схопились: чия дитина? Не хлопчик чи дівчинка, а кулябка чи памірка? А всі мовчать – від гріха подалі. А один у масці схопив маля – і у вікно, з 4-го поверху. Раз мовчите, то батько – їхній. Як вона заголосила, та бідна породілля – хотіла за ним стрибнути, ледь утримали. А мені як по животу різануло! Господи, це ж скільки зусиль, скільки болю та мук щоб тільки виносити та народити те дитя! А потім? Та що ті мужики знають? Якби вони спробували, якби знали ціну тому всьому, то не вбивали б…
ЛУКАШ. Жінки теж убивають…
КАРІНА. Як захист чи помста, але не просто так, за нізащо! Оцих падлюк – я б сама з автомата… Оце я після того прийшла додому і кажу чоловіку: все, їдьмо звідси. Боюсь я тут лишатися, за дітей боюсь. І він погодився та ходив як у воду опущений — як відчував. Ми зібралися і поїхали автобусом. Коли на півдорозі зупинили його бандити. А там в основному жінки, діти, старі. Троє чоловіків. Вивели мого на дорогу і давай бити – що той зрадник, тікає… А чоловік почав їх благати – у мене дитина і жінка вагітна. А я вже на 7-му місяці була. А ті тільки сміються – на коліна станеш? І він став. Черевики цілуй – і той… А вони його прикладами по голові – ти не мужик, ганчірка, боягуз, за спідницю ховаєшся. А він же заради мене, заради дітей! І з автомата… У нас на очах. Я Арсену очі, вуха закривала, а він виривався – до тата… Я тоді знепритомніла — люди підхопили. Як від'їхали – не знаю… Ту дитину я втратила – думаю, він забрав його з собою… Щоб у кожного по дитині – у мене і у нього… А тепер думаю, раптом він і Арсена хоче?
ЛУКАШ. Та з чого ви раптом взяли, що хоче забрать?
КАРІНА. Вовк... Знаєш, після смерті, коли душа ще на землі блукає, люди в образах тварин приходять… От моя мама прийшла до мене білкою – я ще не знала про смерть, іду просто вулицею, а вона ледь не в ноги – бух… Я аж завмерла… А чоловік мій вовком приходив. Ми вже сюди, в Україну доїхали, заходжу у двір, а на мене вовк зирка. І я раптом зрозуміла – він. Сусіди кажуть: та ні, звідки в місті вовк? Собака. А ні. Потім і в газетах писали – жив в одного чоловіка вовк і втік. Через усе місто йшов – до нас із Арсеном… От і зараз – вовченя просто до сина прийшло. Мо, то його братик, його душа?
ЛУКАШ. Та чому саме зараз? А не тоді?
КАРІНА. Через Василя. Він йому, як батько став. Може, чоловік ревнує? До Арсена. Василь свою дитину втратив, до чужої горнеться… А може, чоловік мене ревнує і хоче покарати, забравши сина? Бо я ж про нього думала, про Василя… А це недобре…
ЛУКАШ. Знаєте, я думаю, якщо він любив і вас, і сина, то бажає вам щастя й добра.
КАРІНА. Він через мене загинув, якби я не казала: поїхали…
ЛУКАШ. То що він має і на тому світі про вас піклуватися? Та дайте йому спокій. Він тільки зрадіє, як ви знайдете собі пару.
КАРІНА. Ти гадаєш, йому так спокійніше буде?
ЛУКАШ. Я думаю, це не в його силі – таке вирішувать: кому йти з цього світу.
КАРІНА. Може й так. А я до церкви не ходжу, не молюся, як їх утратила – то й віра пропала… Бо як нема справедливості, то навіщо мені віра?
ЛУКАШ. У Бога не вірите, а в потойбіччя вірите? Як Його нема, то й того світу теж.
КАРІНА. Може, ти й правий. То не в його владі – смерть і життя.
ЛУКАШ. А я думаю, живим треба про живе думати. А то це вже виходить не життя, а вічний спомин про майбутнє.
КАРІНА. Про живих… Я й так думаю… А як ти гадаєш – Василь до мене… небайдужий?
ЛУКАШ. Як на мене – дуже небайдужий… Але нам час іти далі…
КАРІНА. Господи, про я думаю! І нащо він пішов до лісу? Там же вовки, я ж казала…
ЛУКАШ. Чекайте, а може, він і пішов шукати вовків? Вовченя шукало маму… Розумієте? Нам потрібно знайти їхнє логово…
КАРІНА. Але як?
ЛУКАШ. Є ідея…
Виймає рушницю, стріляє. Чути виття вовка. Обоє схоплюються.
ЛУКАШ (підвівши рушницю). Чекайте мене тут, я зараз погляну…(Іде у темряву).
КАРІНА (дослухається, гукає). Арсен!
Чути постріл, скавчання, крики, Каріна біжить углиб лісу – за сцену. Затемнення.
СЦЕНА 14
Видіння-марення Василя, що повісився – між життям і смертю. Ця сцена може бути розірвана на фрагменти і йти в паралель до наступної – його оживлення.
Душа Василя блукає у лісі і зустрічає людей в образах бджіл (зображення на розсуд режисера – костюми, маски, тіні…). Його оточують "бджоли", зав'язують йому очі, розкручують і ведуть до Матки, яка сидить на "троні" (якесь узвишшя). В образах бджіл – ті самі герої. Маткою може бути Марія, але говорить вона інакше, з дивним ритмом, непобутовим. Його підводять (знизу до трону) "бджоли" і розв'язують очі. Шепіт бджіл: "Королева, королева-Матка, королева…".
МАТКА. Ну, кажи, навіщо ти це зробив? Хіба ти не знав, що це гріх?
ВАСИЛЬ. І хто тут вирішує, що гріх, а що ні, кого карати, а кого милувати?
МАТКА. Не я, ти знаєш, що не я… (Робить невиразний жест угору).
ВАСИЛЬ. А де він ховається? Де його справедливість? Де? Я у цей світ не просився і жити в ньому не хочу. Немає в ньому ні правди, ні здорового глузду, ні хріна путнього!
МАТКА. А що, по-твоєму, справедливість?
КАРІНА. Може, ви мудрі і живете в злагоді. А люди — ні… Я не розумію, як жити...
МАТКА (всміхнулася). Як гадаєш, що я краще розуміюся на людських справах — питай.
ВАСИЛЬ. Завіщо мене покарано? Що я зробив не так? Чому за те, що я служив людям, така розплата? Кохану жінку, дитину – все забрали! Завіщо? Чим я винен?
МАТКА. Ти не винен. Смерть – не покарання. Це просто… ворота в інший світ. Ми всі мандруємо. Чому ти думаєш, що там, куди вони пішли – гірше? Ти знаєш до чи після?
ВАСИЛЬ. А ти знаєш? Що там?
МАТКА. Чому питаєш? Ти хочеш туди? Ти ще й того світу не збагнув, а хочеш в інший.
ВАСИЛЬ. Якби я знав, що там? І чи зустрінусь із ними…
МАТКА. На все свій час, своє знання. І не картай себе даремно. Твоя дитина й ти – це просто ролі у житті, у цім житті. Хіба це ти її створив? Ти вигадав її – образ і характер?
ВАСИЛЬ. Ні, вона була така, як є…
МАТКА. От бачиш. Ми всі приходимо чомусь, для чогось, ми граєм ролі і мандруємо далі… Це ми єдині, а ви – самотні, ви не належите один одному, ви просто поруч, приходите самі в цей світ, самі йдете… Тож не бери на себе ні доль чужих, ані провин. Не ти давав життя, не ти покликав смерть, тоді навіщо ти несеш тягар вини чужої?
ВАСИЛЬ. Але чому я постійно втрачаю коханих людей?
МАТКА. Про кого ти говориш? Про минуле чи майбутнє?
ВАСИЛЬ. Я сам не знаю. Це вже минуле? Чи майбутнє? Каріна і Арсен?
МАТКА. Вирішуй сам: тобі дано любити їх, а ти боїшся і втрачаєш все: і долю, і життя майбутнє… Відпусти минуле, шукай для себе радість у тепер, інакше втратиш завтра.
ВАСИЛЬ. Я знову все втрачаю?
МАТКА. Ти ще можеш повернутись і змінити...
ВАСИЛЬ. Хіба я вже не втратив?
МАТКА. Ні. Вони живі і сподіваються на тебе. І ми теж – ми сподіваємось на тебе…
ВАСИЛЬ. Як я міг забути — я ж залишив вас на призволяще… Пробач, королево…
МАТКА. Тобі нам нічого прощати. Вертай у світ — твоя доля вже не тут і не з нами…
ВАСИЛЬ. А де?
МАТКА. Деінде – з ними… Тільки передай нас іншому…
ВАСИЛЬ. Кому? Феді?
МАТКА. Ні, вона уже на півдорозі в інший світ…
ВАСИЛЬ. А я? В якому світі буду я?
МАТКА. Вирішуй сам, сам, сам, ти тут чи там, там, там… (повтори звучать луною).
Затемнення.
СЦЕНА 15
Лукаш стукає у двері до Василя. Тиша.
ЛУКАШ. Василю, відчиніть! Арсен знайшовся! Живий-здоровий! (Зазирає у вікно – бачить щось погане). Чорт… (Ламає двері, входить – там Василь повісився, намагається зняти його з петлі). Що ж це ви таке наробили… Ще й вузли ці довбані… (Не може розв'язати, шукає, чим розрізати – все це поспіхом, суєтно, нервово, нарешті вдається). Ху-ух… Агов, Васю, не прикидайся… (Василь не рухається і не приходить до тями, Лукаш безупішно намагається його оживити – ляскає по щоках, штучне дихання – нічого). Чорт! (Зіскакує і вибігає за допомогою).
МОНОЛОГ 4
МАРІЯ.