Заблукані втікачі

Неждана Неда

Сторінка 5 з 9

Стоп! Кажуть, пацюки бояться музика.

ФЕДЯ. А мо' і правда… А Лукашик уміє грати…То мо', ти так і спробуєш, га?

ЛУКАШ (іронічно). Та ви що, вірите у "силу музики"?

ВАСИЛЬ. Казочка про білого бичка…

ФЕДЯ. Зачекай, Васю. Рушниця – то як то кажуть "на крайняк". Я звірів завше рятувала – не хочу і тепер зайвий гріх на себе брати, хоч і за пацюків…

ВАСИЛЬ. Тоді нащо ви мені голову морочите?!

ФЕДЯ. Не сердься, Васю… Лукашику, ану спробуй…

ЛУКАШ. Це ж казочка…

ЗОРЯНА. Спробуй, гірше не є… Чи ти не вмієш, просто той во… бла-бла-бла?

ЛУКАШ. Чого це? Вмію… Просто давно не грав…

ФЕДЯ. Соколику, спробуй, Христом Богом тебе прошу, не комизися…

ЛУКАШ. Ви краще попросіть, аби мені рушницю повернули…

ФЕДЯ. Рушницю – встигнете не поділити. А я у цю штуку більше вірю…

ЛУКАШ. У сопілочку? Ви ж дорослі люди…

ЗОРЯНА. А може то енергія, вібрація… Ікар – то теж є міф, а нині дельтоплан…

ФЕДЯ. Лукашику, зглянься над старою, спробуй…

ЗОРЯНА. Хіба то є важко? Чого ти ламаєшся? Чи без зброї ніц не можеш?

ЛУКАШ. Гаразд, я спробую зіграти… (Дістає сопілку).

Лукаш рішуче прямує до хати баби Феді, зосереджується, готується, заплющивши очі, потім підводиться і починає грати. З'являється Павло і спостерігає. Решта йде за ним і перешіптується, спостерігаючи за його грою. Лукаш дедалі більше входить в образ і грає впевнено і запально, енергійно. Нарешті він чує шурхіт. Шурхіт голоснішає.

ФЕДЯ. Ідуть! Ви чуєте? Тобі воздасться, синку! І тобі, Зорю! Вернеться втрачене...

ЗОРЯНА. Це ви про що?

ФЕДЯ. Побачиш. Я побачила, і ти побачиш. Потім побачиш, не зараз…

Шурхіт посилюється, а потім раптово стихає. Лукаш виснажений опускається на долівку. Василь дивиться на нього здивовано. Зоряна підходить, дивиться захоплено.

ФЕДЯ. Пішли! Пішли геть падлюки! (Обнімає). Хлопчику, дай Боже тобі здоров'я і долі… Дар у тебе… Тепер мені легко на душі стало, тепер і помирати не страшно…

ЗОРЯНА (Лукашу, захоплено). Ти молодець, Лукаш! Бачиш? Можеш!

ЛУКАШ. Що можу? Грати?

ЗОРЯНА. Все. І грати… І вигравати.

ЛУКАШ (іронічно). І кравець, і швець, і на дуді гравець…

Лукаш ховає сопілку і швидко йде зі сцени. Зоряна дивиться мов сомнамбула, потім схоплюється і біжить за ним, наздоганяє.

СЦЕНА 11

Лукаш і Зоряна разом у лісі.

ЗОРЯНА. Лукаш, чекай! Скажи, а як ти так зробив?

ЛУКАШ. Чесно? Сам не знаю, як те вийшло. Може, у пацюків є музичний слух і витончений смак, а я так погано грав, що вони не витримали наруги…

ЗОРЯНА (посміхається). А серйозно?

ЛУКАШ. Просто уявляв, як щури тікають… А ти звідки знала, що у мене це вийде?

ЗОРЯНА. Не знаю. Я ніби… є відчування тебе. От як ти: уявляю. Тільки воно саме...

ЛУКАШ. І що уявляється?

ЗОРЯНА. Ну це, про тебе. Який ти, що зробиш…

ЛУКАШ (зупиняється). Відчуваєш? І що я зараз зроблю?

ЗОРЯНА. Зараз – не знаю. Це не завжди – іноді. От наприклад, ти каву п'єш?

ЛУКАШ. Ну, п'ю, коли дають. А що?

ЗОРЯНА. Я спробую вгадування, яку ти любиш… (Дивиться, думає). Глясе.

ЛУКАШ. Чого?

ЗОРЯНА. Ну, айс-крім, коли є морозиво.

ЛУКАШ. Точно, люблю вбухати туди морозиво...

ЗОРЯНА. Це є глясе…

ЛУКАШ. І як ти вгадала?

ЗОРЯНА. Не знаю, відчування. (Вибухає). А навіщо? От скажи – навіщо? Це абсурд! Ти до я – ніхто і я до тобі – ніхто. І нічого не є, не буде. То нащо це?

ЛУКАШ. Чого не буде?

ЗОРЯНА (пауза). Того, що… буває…

ЛУКАШ (всміхається). А що буває?

ЗОРЯНА. Нічого, то я є просто так...

ЛУКАШ. А чому не може бути того, що буває?

ЗОРЯНА. Час, відстань... Ми… різні. Все.

ЛУКАШ. Дивна ти… А хочеш, я спробую вгадати, яку каву любиш ти?

ЗОРЯНА. Спробуй…

ЛУКАШ (пауза, дивиться). Чорну, без цукру і мало води…

ЗОРЯНА. Рістрето.

ЛУКАШ. Во-во, я в тих заморочках не шарюсь.

ЗОРЯНА. Не… що?

ЛУКАШ. Не спеціаліст. А по суті я вгадав?

ЗОРЯНА. Вгадав. А як це ти?

ЛУКАШ. Як ти кажеш — відчування…

ЗОРЯНА. Я хочу просити... Тільки ти обіцяти "так" і не питати чому.

ЛУКАШ. Хитра ти, як я можу обіцяти, невідомо що?

ЗОРЯНА. Це не страшно, чесно. І… просто.

ЛУКАШ. Та я не боюсь. Просто…

ЗОРЯНА. Просто що?

ЛУКАШ. Просто так. Гаразд, кажи вже.

Зоряна зітхає, збирається з силами, ніби перед стрибком у крижану воду, зважується.

ЗОРЯНА. Можна, я послухаю, як твоє серце тук-тук?

ЛУКАШ. Серце? Навіщо?

ЗОРЯНА. Ти обіцяння!

ЛУКАШ. Ну… добре…

Зоряна підходить і обережно притискається до нього і слухає, як б'ється його серце.

Лукаш завмирає, потім несміло обережно обнімає її.

ЛУКАШ. І що ти там почула?

ЗОРЯНА. Воно сильно тук-тук, хутко… (Пауза). Чому?

ЛУКАШ. Ага, я не можу питати, а ти можеш? Так нечесно…

ЗОРЯНА. Ти боїшся?

ЛУКАШ. Боюсь? Чого це раптом? Просто… ти гарно пахнеш… І як це називається?

ЗОРЯНА. Що? Що я роблю?

ЛУКАШ. Ні, те, чим ти пахнеш?

ЗОРЯНА. Магія пачулі.

ЛУКАШ. А де це – пачулі?

ЗОРЯНА. Це не де, це що, то є квітка…

ЛУКАШ. Це не що, це хто – це така дівчина, Пачуля… Можна я називатиму тебе Пачуля?

ЗОРЯНА. А чому не Зоряна?

ЛУКАШ. Ну… тому що Зоряна не вірить у те, що у нас буде… те, що буває…

ЗОРЯНА (пауза). Добре, кажи Пачуля, мені гарно…

ЛУКАШ. Ти мене вже не боїшся?

ЗОРЯНА. Ні, ти не маєш автомат?

ЛУКАШ. Не сподівайся, для тебе я озброєний і дуже небезпечний…

ЗОРЯНА. А може, я люблю небезпечно…

Лукаш стискає її в обіймах, вона завмирає, затемнення.

СЦЕНА 12

Лукаш приходить до дому Василя. Той виходить хмурий.

ВАСИЛЬ. Що, знову хтось пропав чи хтось з'явився зайвий?

ЛУКАШ. Боюся, що дехто пропав… Але не певен. Хотів із вами порадитись.

ВАСИЛЬ. Та кажи до пуття, не мороч голови.

ЛУКАШ (показує дитячого кашкета в плямах). От, я знайшов це у лісі. Це не Арсена?

ВАСИЛЬ (розглядає). Схоже на те.

ЛУКАШ. Може, це бруд, а може й…

ВАСИЛЬ. Це не бруд… Ти їй показував?

ЛУКАШ. Ні, не хотів лякати. Може, це не його, от до вас прийшов.

ВАСИЛЬ. І правильно, не показуй. Де ти його знайшов?

ЛУКАШ. Там, біля річки… Може, ви самі у неї розвідаєте…

ВАСИЛЬ (помічає появу Каріни). Про вовка промовка. Дай сюди (бере кашкета і ховає у свій одяг). Мовчи, ясно? (Лукаш хитає на знак згоди).

Прибігає Каріна страшенно стривожена і накидається на Василя. Лукаш у стороні.

КАРІНА. Арсен пропав! То все через те вовченя! Той утік, а малий пішов його шукати!

ВАСИЛЬ. Чекай, заспокойся, може, він недалеко відійшов…

КАРІНА. А раптом на сина нападуть вовки за те, що він украв малого?

ВАСИЛЬ. Та він же нічого поганого йому не зробив…

КАРІНА. А йому зроблять! За добро платять злом. Ти не знав? Це вовки!

ВАСИЛЬ. Гаразд, ходімо шукати…

КАРІНА. Уже не треба! Це все через тебе! Я ж просила – поговори з ним. А ти – ні! От і донікався – ти винен! Ти свою дитину в могилу звів і мого туди тягнеш!

ВАСИЛЬ. Я нічого поганого йому не робив.

КАРІНА. От саме, що нічого не робив, нічого! А я просила – просто поговорити, він би тебе послухав. Йому чоловік треба, а не шмат деревини. А тобі ці кляті двері дорожчі за все! Від тебе саме лихо… Я сама піду… (Поривається йти).

ВАСИЛЬ (тихо Лукашеві). Піди з нею… Тільки не кажи нічого…

ЛУКАШ. Стійте! (Зупиняє Каріну). Тут у лісі самій небезпечно. Давайте я з вами піду.

КАРІНА (пауза, оговталась). Добре… Дякую…

ВАСИЛЬ. Стривайте… (дає рушницю Лукашу.) На, тримай. Про всяк випадок…

ЛУКАШ. Дякую… Може, підете з нами?

КАРІНА. Ні!…

ВАСИЛЬ (тихо Лукашу). Та знай: як лихо заподієш – і з того світу дістану.

ЛУКАШ (різко забирає рушницю, саркастично). Дякую за добрі слова на дорогу!

КАРІНА. Ну, ходімо швидше…

Всі крім Василя, розходяться врізнобіч. А він проводжає Каріну тужливим поглядом і

вертається до лагодження дверей.

ВАСИЛЬ. Ці двері – талісман, сімейна реліквія. На ній наш батько лежав ніч, поки труну не привезли, перед тим як поховали. А я сидів усю ніч із ним. Може, в інших не так. А у нас так: двері знімають – і кладуть… А отут зарубки – це я ріс, а це сестра, а оце – це вже моя доця, Васа, Василіна – на мою честь… Це два рочки, це три… Їй 5 рочків було, коли це сталося. Мене тоді призвали на ліквідацію… Ну як свої рентгени нахапав, то відправили і кажуть – весь одяг спали. А доця пілотку побачила і каже – тату, дай та дай. Так просила… Ну я її і не викинув, жінка попрала в окропі та дала поносить… Мала так тішилась, вона любила в хлопчачі ігри грати… Господи, якби знаття… А в неї потім пухлину у голівці знайшли і темні плями по шкірі… Васка лікарів боялася – тільки побачить білий халат – у крик. І все біле – ми білі штори поміняли… Я думав, вона не розуміє, а вона все відчувала! Каже: тату, я не хочу вмирати, я ще маленька… А потім як лисіти почала, її поклали в лікарню. У неї в палаті… Ви колись бачили відразу 7 лисих дівчат? А жінка як намучилась. І мене кляла… Раз прийшла і каже: "Краще б вона померла, ніж отак мучитись, чи я б померла, щоб оцього не бачити…"

А коли вона відмучилась… Господи, чому? Завіщо? Я не знав, що робить… І тут зрозумів – треба покласти її на ці двері, як діда, як батька… І я поїхав сюди, вночі… Бодай це…Взяв мотоцикла у друга… Тут усе пограбовано, а двері стоять… Зняв я їх і везу – а за мною міліція – сліплять, стріляють… Думали, мародер. Злодій – власні двері вкрав… Довіз я їх, поклав малу – і трохи легше стало. Все ж таки якось по-людськи. А потім привезли труну – таку маленьку, мов коробку від ляльки. І вона теж маленька, ніби лялечка. Дивлюсь на неї і не вірю… Не вірив, що переживу… Пережив. І коли жінка пішла — пережив. .. А потім, як турнули з роботи – пив я, що правда, то правда, пив по-чорному… Оце думаю – треба двері вернуть. Повернув на місце і так тут і зостався… А що я там забув? І дочку занапастив, а тепер – може, й Арсена… Такий же хлопчик славний, і за мною хвостиком – куди я, туди і він… Малому мужика треба, ясний перець. І хлопця не вберіг, і Каріну втратив… Проклятий я, чи що? Ніколи в ту байду не вірив, але схоже на те… Якого хріна мені жить? Для кого? Нащо?

Бере мотузку і починає шукати, куди б її оце прилаштувать…

СЦЕНА 13

Лукаш із Каріною блукають темним лісом у пошуках хлопця – то гукають, то висвітлюють ліхтариком.

1 2 3 4 5 6 7