Теж мені захарчований найшовся… Худюче – не приведи Господи… (Теж іде).
Затемнення. Павло ставить портрет, виходить. Висвітлюється один портрет.
МОНОЛОГ 3
МАРІЯ. А потім його повезли в Москву. Літаком. Потай. Нас, жінок, обманули – сказали, принесіть речі в дорогу, у них же все згоріло… А поки ми ходили – літак відлетів. Нас постійно дурили – то казали, що це отруєння газами і ні слова – про радіацію… Мої відмовляли їхати – куди ти така? А я – ні! Як же я його залишу? Зібрали всі гроші, з книжки зняли, все, що було… Поїхала… А там не хотіли пускати до нього. А я випросила! Кажуть, діти є? І я теж збрехала: двоє, хлопчик і дівчинка. Думаю, інакше не пустять. А мені: добре, значить, народжувати більше не будеш. А я про вагітність – ні словечка… Кажуть, центральна нервова система вашого чоловіка вражена повністю. Думаю, нічого, ну буде трохи нервовий… А як його побачила – то синій, то якийсь сіро-буро-малиновий… Волосся пасмами на подушці лишається. І ще жартує: гребінця не треба… А це ж усе таке рідне, кохане… А потім було свято – перемога, салют, а він мені сюрприз приготував: під подушкою – три троянди, медсестру послав, щоб купила… "Я ж казав тобі, що все життя буду тобі квіти дарувати…" А лікар казав: надія є! Він молодий, здоровий. Тільки треба кістковий мозок. Найбільше підійшов його молодшої сестрички, та вона ж іще дитина… І він сказав: ні, від неї – не візьму… Тоді його помістили в окремий блок і накривали голого простирадлом, піднімаю – а на ньому кров і шматки шкіри… А вони фотографують – для науки… Як так можна? Та я б їх усіх повиганяла… Але мені забороняли наближатися, торкатися, а я випрошувала, аби тільки поруч… Мене там одна санітарка навчила: каже, є такі хвороби, що не лікуються, то треба сидіти і гладити руки… І я гладила його руки, господи, чого б я не зробила, тільки б вижив…
СЦЕНА 8
Каріна рвучко підходить до Василя, що порається біля дверей – у того щось не вдається.
КАРІНА. Василю, лихо сталося. Мені поміч твоя треба.
ВАСИЛЬ. Що таке?
КАРІНА. Малий вовченя притягнув. Живе! У нього лапка забита.
ВАСИЛЬ. То що з того? Він давно хотів собаку.
КАРІНА. Так то собака, а то – вовк! А як вовки схопляться малого та нападуть? Скажи йому – хай відпустить! Він тебе послухає.
ВАСИЛЬ. Мене? Ти ж казала, щоб я тримався подалі від хлопця…
КАРІНА. То тоді було, а то зараз. Зпересердя сказала. Не тримай на мене зла, поговори…
ВАСИЛЬ. Не буду. Малий давно хотів собаку. Йому потрібен друг, бодай хтось...
КАРІНА. Хтось, але ж не вовк!
ВАСИЛЬ. Чому, є приклади, коли вовків приручали і навпаки теж – навіть Мауглі…
КАРІНА. Та що ти мені казки розказуєш? Який Мауглі? Тут живе вовченя, небезпечне!
ВАСИЛЬ. Може, тому він і взяв його, що небезпечно.
КАРІНА. Чому? Про що ти говориш?
ВАСИЛЬ. Каріно, ти казала, що хлопець бачив, як загинув батько. Головне, ЯК загинув…
КАРІНА. Ти хочеш сказати… Що він злякався? Ні, це не тому, це заради нас, розумієш?
ВАСИЛЬ. Я розумію, але Арсен міг не зрозуміти... Твій чоловік благав не вбивати, а його все одно вбили… І малий хоче бути сміливим…
КАРІНА. Не таким як батько? Це неправда! Як ти смієш? Він хотів захистити нас!
ВАСИЛЬ. Я кажу не про себе, а про хлопця. Чому йому потрібен вовк? Щоб стати чоловіком, хоробрим. Дай йому шанс, не трясися над ним…
КАРІНА. Син – це все, що я маю. А якщо і трясуся, то знаю, чому. Вовки – хижаки! І ті, що вбили мого чоловіка – хижаки! А ти не трясся над своєю дочкою, от і втратив. Дав їй ту кляту пілотку – і втратив…
ВАСИЛЬ. Доста! Я знаю, що винен! І не треба колупатися в моїй рані…
КАРІНА. А ти, що ти робиш із моєю раною? Не роздираєш до крові?
ВАСИЛЬ. Пробач… Я не хотів робити тобі боляче… Я казав про інше…
КАРІНА. І я не хотіла… То ти поговориш із Арсеном про вовченя?
ВАСИЛЬ. Ні, не буду… Але я можу помогти йому ростити вовка.
КАРІНА. Не треба. Я сама поговорю. Як завше, все сама… Без чоловіка. Прощай.
ВАСИЛЬ. Зажди, Каріно…
Іде не озираючись. Василь зі злістю ляскає дверима – вони знову ламаються.
СЦЕНА 9
Лукаш у лісі разом із Зоряною шукають кішку в різних кутах. Лукаш знаходить — це зрозуміло по його реакції. Він розуміє, що вона давно мертва, прикриває її чимось, іде.
ЗОРЯНА. Ти щось знайшов?
ЛУКАШ. Так, я її знайшов.
ЗОРЯНА (радісно). Правда? То є файно! Так де вона? Пішли ловити! До мене вона піде…
ЛУКАШ. Чекай! Я ще не все сказав…
ЗОРЯНА. Що, вона знову втекла?
ЛУКАШ. Ні, вона вже ніколи не втече…
ЗОРЯНА. А-а… І де вона?
ЛУКАШ. Вона там, але ти туди краще не ходи… Я б тобі не радив дивитися…
ЗОРЯНА (принишкла). А що сталося?
ЛУКАШ. Не знаю. Хіба треба пояснення? Тут же зона.
ЗОРЯНА. Ні. По-перше, тут край зони – і не все просто… Є і позитив…
ЛУКАШ (іронічно). Я бачив… Не розумію, як ти можеш бути тут добровільно?
ЗОРЯНА. Я біолог, пишу роботу. А тут таке… Це фантастика, клондайк!
ЛУКАШ. Ти що, мутантиків досліджуєш?
ЗОРЯНА (захоплено). Ні-ні! Ти не розумієш. Тут особливе місце, не тільки є хвороби. Природа робить адоптація. Стабілізація. От, наприклад, корови – молочні стають м'ясні. А білі голуби – сірі. Розумієш?
ЛУКАШ. І що тут такого фантастичного?
ЗОРЯНА. Природа робить спрощення – вертається у давні види, більш чисті, сильні. Це то є машина часу, розумієш? Ти стаєш у минуле. І я це вчу, пишу…
ЛУКАШ. А люди? Що? Стають дикунами?
ЗОРЯНА. Люди? Я про це не думала… Може, теж – очищення? Кращий шлях?
ЛУКАШ. Кращий? Ну-ну. Надивився я на цих кращих… Але не розумію, для чого це все?
ЗОРЯНА. Для чого природі? Може, то вернутися і нове творення? Піти інший шлях?
ЛУКАШ. Ні, для чого це тобі? Чому ти тут, а не в Канаді?
ЗОРЯНА. Тут земля моїх батьків…
ЛУКАШ. Тут усюди земля батьків — навколо. А тут мертва земля, зона…
ЗОРЯНА. Розумієш… Там я чула про іншу Вкраїну… Такі гарні пісні. Козаки, чумаки, січові стрільці. Романтика… А як приїхала… Нема того ніц. Таке є слово… на ж…
ЛУКАШ. Жлоби?
ЗОРЯНА. От, саме воно. Не знаю, що то є, але точно. Звук – точний. Я шукала ту Вкраїну.
ЛУКАШ. Пісенну?
ЗОРЯНА. Так. І пісні теж. Такі гарні, щемливі… А знайшла це тут. У зоні. Тут чисто…
ЛУКАШ (іронічно). Ту-ут?! Чисто? Тільки радіація трохи зашкалює, а так чисто-чисто…
ЗОРЯНА (не звертаючи уваги на іронію). Так. Тут є Україна. Дебют. Знову. Був один учений, казав: мутація – то є добре, всі зміни – мутація. І українців ще нема. От є Чорнобиль – і тепер люди будуть інші, будуть українці. Розумієш?
ЛУКАШ. А я думаю інакше. Може, ця зона — щоб усі вимерли…
ЗОРЯНА. Ти не любиш свою країну?
ЛУКАШ. Не люблю. А за що її любити? Вічно під кимось, комусь лижуть… Не було тут нічого доброго, гризлися як собаки все життя, і не вірю, що щось буде… Вже скільки років самі – і що? Саме лайно… Вже й голодомор був, і Чорнобиль – нічого не доходить! Бабряться у багні! Ніхто нас не поважає, ніде. Може, у нас якийсь генокод неправильний, дефективний, га? От і радіація – аби пошвидше вимерли. Може, тоді земля очиститься, і заселять її… ну, наприклад, китайці – вони працьовиті, і їх багато. Як тобі така версія?
ЗОРЯНА. Тобі тут є так погано?
ЛУКАШ. Тут я ще мало знаю. Там – по-різному, але лайна значно більше. Правда, мені нема з чим порівнювати. А тобі то є. Не розумію, як ти можеш тут жити після Канади?
ЗОРЯНА. Там було якось… Спокійно, потім погано, а потім… стерильно… А тут мені подобається. Ця земля… жива. Правдива. І люди – друзі. І тут моя робота, на доктор.
ЛУКАШ. Докторську вона пише… А про себе ти подумала? Біолог! Про свою природу? А може твої діти будуть "спрощені"? Чи мутантики? Чи взагалі не буде? Ти ж жінка!
ЗОРЯНА (різко зупиняє). У мене не буде діти. Не може бути.
ЛУКАШ. Чому? Звідки ти знаєш?
ЗОРЯНА (різко). Знаю і все… Доста! І не лізь у душу.
ЛУКАШ. Ти перша почала… І взагалі, ми шукали кішку…
ЗОРЯНА. І знайшли. (Пауза). І що діяти?
ЛУКАШ. Може, краще не казати бабі Феді?
ЗОРЯНА. Брехати? (Пауза). Я теж так думаю… Не треба. Але вона може сама…
ЛУКАШ. У тебе є лопата?
ЗОРЯНА. Лопата? А-а-а… Ні. Але я знайду. Тільки я не можу… А ти?
ЛУКАШ. А є інший вихід? Доведеться.
Виходять. Затемнення.
СЦЕНА 10
Кульгає баба Федя і голосить, скликаючи людей. Ті сходяться зусібіч
ФЕДЯ. Ой, лишенько, люди добрі! Чула їх, чула вночі! Шаруділи, тварюки.
ВАСИЛЬ. Що сталося? Бандити?
ФЕДЯ. Пацюки! Загризуть вони мене! Поможіть, людоньки! А то й мене як ото Христю…
ВАСИЛЬ. То що, не знайшов той хлопець кішки?
ФЕДЯ. Не знайшов. Боюся, пропала моя дівчинка ні за цапову душу…
ВАСИЛЬ (роздратовано). То чого ви від мене хочете?
ФЕДЯ. У тебе ж рушниця є – мо' ти їх постріляєш?
ВАСИЛЬ. Та ви що? Де ж ви таке бачили – щурів стріляти? Я вам що, пацючий мисливець? Може, пастку зробити? Це можу…
ФЕДЯ. Та не ловляться вони! Хитрі, собаки чи то ці, пацюки.
ЛУКАШ (щойно підійшов). Віддайте мені рушницю – я постріляю.
ВАСИЛЬ. Ти? І як же ти їх уполюєш?
ЛУКАШ. То вже мій клопіт. (Тягне до себе зброю, але Василь не пускає).
ВАСИЛЬ. Пусти! Спершу пацюків, а потім усіх нас…
ФЕДЯ. Та чи ти подурів, Василю?! Чого йому в нас стріляти? Він же наш, Степанихи внучок. Віддай йому зброю, як сам не здатний.
ВАСИЛЬ. Сказав – не віддам, то не віддам. Не руш!
ФЕДЯ. То ти і сам не гам, і другому не дам?
ВАСИЛЬ (наставляє рушницю на Лукаша). Як хочте "гам", то буде вам "гам"!
ФЕДЯ (голосить). Ой, лишенько! Подурів, геть подурів! Опусти зброю! Хай, хай мене загризуть – то на твоїй совісті буде, душогуб…
ВАСИЛЬ (опускає рушницю). Гаразд, показуй своїх пацюків – буде тобі полювання!
ФЕДЯ. Отак би й відразу, а то ламається, як дівка на виданні…
Всі йдуть до дому баби Феді. Зупиняються біля хати.
ВАСИЛЬ. Ну, і де твої пацюки, показуй.
ФЕДЯ. Та хтозна, де вони ховаються… Десь там…
ВАСИЛЬ. То ти що думаєш, я буду по норах нишпорить та їх шукать?
ЛУКАШ. А може, в повітря вистрелити – вони злякаються і підуть…
ВАСИЛЬ. Знущаєшся? Вони ще глибше сховаються.
ФЕДЯ. А може, їх виманити на щось…
ВАСИЛЬ. Так, нащо мене тоді кликали? Давайте об'єкт, а тоді кличте, все, я пішов…
ФЕДЯ. Ой, людоньки, і що ж його робить?…
З'являється Зоряна.
ЗОРЯНА.