Та ні, просто не люблю в приймах жить…
ВАСИЛЬ. Ну то так. В приймах – мало хто любить. То як тобі тра що помогти облаштуваться – там підбить, підлатать, підстругать… То я тут на всі руки майстер.
ЛУКАШ. Дякую… Вибачте, що я вам ці двері попсував – не знав, що вони такі дорогі.
ВАСИЛЬ. Це мого роду двері. На них хоронили, на них зарубки ставили…Отут, бачиш? То я ріс, і сестра моя, а потім дочка… (Замовчав різко).
ЛУКАШ. А ви тут самі живете?
ВАСИЛЬ. А? Один я… Всі померли… От і лишилися я та двері… (Різко зупиняється, штучно весело). Знаєш анекдот про мумії, ні? "— Куме, скажіть, а оцей саркофаг, що в Чорнобилі, він такий само, як і в Єгипті? — Ну ви й скажете! Там же так: навколо саркофаг, а всередині мумія. А в нас навпаки — саркофаг, а купа мумій — навколо!"
ФЕДЯ (з'являється). Васю, і що ти з ними возишся, га?! Чи ти собі труну готуєш чи що?
ВАСИЛЬ. Яка ще труна? Бог із тобою…
ФЕДЯ. Про живих треба думать, про живих…
ВАСИЛЬ. Чия б корова мичала… А от ви про свою рідню думаєте?…
ФЕДЯ. От саме, що думаю – їм там без мене краще… Марго – ото моя рідня…
ВАСИЛЬ. Одна пропала – друга знайдеться. Хіба у вас мало було тих котів?
ФЕДЯ. Ох, було-було… Клеопатра — чорнява та пишна… Підстрелили тварюки, та ще й не добили, а так… Намучилась, бідака… І Тутанхамон десь подівся, паразит такий…
ЛУКАШ. І Тутанхамон – кіт?
ФЕДЯ. Та ні, собака. Кульгавий, а який розумний, куди там тому фараону! Все розумів.
І гарнюня моя пропала – ото горе… А що тій дерев'яшці станеться? Дерево – то і є дуб дубом. Куди воно дінеться? Поможи відшукати, Васю. Я під носом бачу, а далі ні.
ВАСИЛЬ. Та ніколи мені. Поки недороблю двері, нікуди не піду. І що ви по тій кішці побиваєтесь так? Знайдеться! Мо, загуляла? Не вперше…
ФЕДЯ. Та відгуляла ж не так давно, може, й понесла…
ЛУКАШ. А якої вона породи?
ФЕДЯ. Та якої там породи? Дворянка... Мо' ти знайдеш, соколику? У тебе очі молоденькі. А то того анциболота тільки за смертю посилать…
ВАСИЛЬ. Ну раз так – ще й лаєтесь, то я точно не піду.
ФЕДЯ. А мені он внучок Степанихи поможе. Правда?
ВАСИЛЬ. Та куди ви його посилаєте? Він же тут ні фіга не знає. Ще й без дозиметра…
ФЕДЯ. А можна у Зоречки попросить той во – вона дасть. Чи й удвох… То як, синку?
ЛУКАШ. Ну, спробую… А якої масті кішка?
ФЕДЯ Трьохмасна – то ж на щастя. Моя остання радість. Вона ж мене і лікувала, і гріла, і сопіла. А ще як пацюки набіжать? Марго їх добряче ганяла… А тепер… Оно Христю, подружку мою давню, пацюки загризли. Не приведи Господь такої смерті. Боюся я…
ВАСИЛЬ. Так ви ж замовляння знаєте – пошепочіть, травки посипте, то пощезають…
ФЕДЯ. А ти зуби не скаль, Хома невіруючий. Мої травки он скількох на ноги ставили! Тільки не знаю я, що робить… Проти них не діє. Живучі, тварюки.
ЛУКАШ. Може, якої отрути посипати, від щурів?
ФЕДЯ. А як Марго вернеться та скуштує? Вона то розумна, та все ж таки…
ЛУКАШ. А мишоловки? Чи то щуроловки немає?
ФЕДЯ. Та ставила – розумні падлюки, не ловляться. А як і зловиться – що я їй зроблю? Я ж її не вб'ю… То пошукаєш Марго? Бо я вже недобачаю та ходити далеко важко…
ЛУКАШ. Спробую. А фото її немає?... Ой, дурне запитав…
ФЕДЯ. Та не дурне… Ходімо до Павлика – може, він її намалює. (Васі). Пустиш?
ВАСИЛЬ. Чи я тримав? Ідіть уже, не стійте над душею. Користі з нього, як із цапа вовни.
Василь продовжує поратися з дверима, а баба Федя тягне Лукаша до Павла.
ЛУКАШ. Бабо Федьо, а чого ви тут самі живете? У вас нікого немає?
ФЕДЯ. Та є… Син і невістка, і внучка… Поїхали вони, далеко, за бугор… А я що? Тут мій дім, моя земля – он глянь, як яблуня рясно уродила, і грушка-дичка, а який у мене жасмин – пахне, падлюка, як монпарнас. І хазяїн мій тут похований, хоч погомоніти є з ким…
ЛУКАШ. Та все ж таки є рідні, чого вони вас не забирають?
ФЕДЯ. Сама не їду, не хочу… Я як до них приїхала ще тоді, так невістка все за мною з мокрою ганчіркою ходила, протирала, мов я зараза яка ходяча. А там же на наші гроші майже все було куплене… А я лежу там на сьомому поверсі, а мені оця хата сниться, і півники мої, і кролі, і пташечки цвірінькають… Прокидаюсь у тому склепі – віриш, і вставати не хочеться, так тоскно… А потім у них дитинка знашлася хворенька, щось там у неї з нирками не так. Невістка так із нею намучилась, не приведи господи! І все на мене вовком зиркала: що я їм ото радіацію понаносила… Операцію треба було робить. А тут такої і не роблять, а там – тисячі треба. І то не наших... Ото вони тикалися всюди, поневірялися, поки не продали квартиру, поїхали, зробили ту операцію… та ще не все вийшло, так там і зосталися – на другу зароблять… А я… нащо я їм там, стара баба? От і вернулась у цю хату, живу як баронеса, сама собі хазяйка. Тихо, спокійно, он радіо є… А смерті не боюсь. Ніхто її не минає. Мій хазяїн казав: чоловік стріляє, а Бог кулі носить… А ти тут кого забув, синку?... Чого мовчиш?
ЛУКАШ. Нікого я не забув.
ФЕДЯ. Тоді нема чого тобі тут робить, синку. Ти до тями прийди та вертайся у світ… Мені вже мало зосталося, а тобі ще жить та жить. От і прийшли… (Гукає). Павлику!
СЦЕНА 7
Баба Федя і Лукаш біля дома Павла.
ФЕДЯ. Павлику, будь людиною, намалюй мою Марго – он хлопець пошукає…
ПАВЛО (роздратовано). Та чи ви всі показилися? Всі просять: намалюй та намалюй. Василь – дочку, Каріна – чоловіка… (Дістає картини). Тепер ви оце з кішкою! Пантеон якийсь! Усе померлих! А як позувати мені – то зась! А мені жива натура треба, жива…
ФЕДЯ. Марго жива! Що ж ти її хорониш до часу! Анциболот! Не накаркуй… (Схлипує).
ПАВЛО (враз притихлий). Та годі вам… Намалюю, тільки не плачте…
Павло заспокоює бабу Федю, бере аркуш і хутко малює, а Лукаш розглядає картини.
ФЕДЯ. Тільки з душею малюй і про пляму чорну на писку не забудь, отак от зліва…
ПАВЛО. Та добре, буде вам пляма, тільки під руку не кажіть…
ЛУКАШ. То все ваші картини?
ПАВЛО. Мої, а що? Не подобаються?
ЛУКАШ. Чому? Подобаються… (Зупинився біля портрета дівчини, схожої на матір).
ФЕДЯ. Оце знаєш, чого я вернувся? Через ті роботи. Після вибуху всі тут лишилися – як поховані заживо. А там малюю – і все не те. Світло не те. Колір… Нема натхнення…
ФЕДЯ (жартує). А тут зашкалює. Скільки рентген оте натхнення, Павлику?
ПАВЛО. Скільки є, усе моє…
ФЕДЯ. Ну, ти тут домальовуй, а я хлопцю гостинчику наберу – грушок у дорогу…
ЛУКАШ. Та не треба…
ФЕДЯ. Ти моїх грушок не бачив – чистий тобі мед… (Іде з хати).
ПАВЛО. Аж зашкалює…
ЛУКАШ. А ви їсте те, що тут росте? Це можна їсти?
ПАВЛО. Як тут живуть, то тут і їдять. Василь анекдота розказав: "Народ питає: —Чи можна їсти ці харчі? А їм у відповідь: — Їсти можна абсолютно все, лише фекалії потім слід акуратно скласти у подвійний целофановий кульочок, його законсервувати в свинцевий коробок, і закопати на глибину не менше, ніж три метри." (Помічає, що Лукаш не слухає, а розглядає роботу). То яка тобі подобається?
ЛУКАШ. Оця… (Схвильовано показує на портрет матері). А хто це?
ПАВЛО (дивиться на портрет). Та так, одна… натурниця. А ти що, її знаєш?
ЛУКАШ (пауза, пильно дивиться). Трохи схожа на одну… знайому…
ПАВЛО (відставляє малюнок). То давно було… А ти, часом, сам не малюєш?
ЛУКАШ. Та ні, а з чого ви взяли? (Відкладає портрет).
ПАВЛО. Ти так уважно розглядав…
ЛУКАШ. Ні, змалку було трохи, а потім покинув…
ПАВЛО. І чого ж покинув?
ЛУКАШ. Мама розповіла, що мій батько був художником, от мене тоді як відрізало…
ПАВЛО. А що з батьком? Загинув?
ЛУКАШ. Не знаю, може, загинув, а може, живий — мені все одно…
ПАВЛО. Як це може бути – батько і все одно?
ЛУКАШ. Я його ніколи не бачив… Він мене покинув, а я – його малювання.
ПАВЛО. Малювання – не його, то дар божий – чи є чи нема…
Лукаш помічає сопілку, бере до рук.
ЛУКАШ. Значить, у мене немає. А ви граєте?
ПАВЛО. Ні, починав колись і закинув. Батько мій грав. А що, ти граєш?
ЛУКАШ. Трохи. (Пробує, зупиняється). Давно не грав… (Знову грає, гарно, тужливо).
ПАВЛО. Гарно граєш… А ти ж правди батька не знаєш. Може, то мати його покинула?
ЛУКАШ. Навіть якщо й так – я ж його не кидав. Я тут до чого? Моя правда така… (Грає).
ПАВЛО. Тобі то… болить?
ЛУКАШ. Та ні. Болить – як щось втрачаєш, а я й не мав, то чому ж тут боліти?
ПАВЛО. А що, мама поливала його брудом?
ЛУКАШ. Ні, мама нічого не казала.
ПАВЛО. Нічого… Може, це ще гірше — як похорон заживо… А вона знає, де ти?
ЛУКАШ. Вона померла, півроку тому. Інсульт…
ПАВЛО. Прийми моє співчуття… То ти тепер зовсім самотній?
ЛУКАШ. Можна сказати — так… А ви? Я не заважаю вашим… стосункам?
ПАВЛО. Стосункам? Яким?
ЛУКАШ. Ну, я не знаю, може, із Зоряною…
ПАВЛО. Чому ти так вирішив?
ЛУКАШ. Вона зовсім не рада моїй появі. Я заважаю?
ПАВЛО. Нормальний чоловік не відповідає на такі питання про жінку.
ЛУКАШ. Значить, так?
ПАВЛО. Це значить тільки те, що це тебе цікавить…
ЛУКАШ. Мене цікавить, чи я не заважаю.
ПАВЛО. Хочеш чоловічу пораду? Коли запав – дій, а не думай, чи ти заважаєш… Ясно?
ЛУКАШ. Не зовсім… Це зелене світло?
ПАВЛО. Знаєш, здається, у тебе одне гальмо ніжне, одне ручне і ще отут во третє…
Входить баба Федя з грушками у вузлику, дивиться то на одного, то на другого.
ФЕДЯ. От і я… Налітайте, хлопці… (роздає грушки).
ПАВЛО (віддаючи портрет кішки). Ну от вам і Марго, така?
ФЕДЯ. Та ніби така, тільки очі якісь не такі, нехитрі…
ПАВЛО. Так, бабо Федю, як вередуєте, то самі й малюйте…
ФЕДЯ. Та ні-ні, дякую, Павлику, вона… Як жива… (Схлипує).
ПАВЛО. Та жива вона, самі казали – не хороніть її завчасно. Не малюю – сльози і малюю – теж. Ну, що з вами робить? (Дає Лукашу) На… Іди шукай… (Той розглядає, Павло простягає сопілку). І сопілку візьми, дарую.
ЛУКАШ. Це ж, може, пам'ять про батька.
ПАВЛО. Я його і так пам'ятаю, а інструмент має грати, а не пилитися. А в тебе талант.
ФЕДЯ. Бери, соколику, і це бери… (сує грушки). І до Зоряни сходи по цю штукенцію, як її… Хоча, по-моєму, то все дурня, вже й так чисто… А я тобі віддячуся — пенсію маю…
ЛУКАШ. Та не треба мені пенсії… Дякую… (Ховає малюнок, сопілку і грушки, йде).
ФЕДЯ.