Розділ перший
Автор, марсіянин, прибуває на планету Гею. Які він мав перші вражіння, з ким насамперед він там спізнався і як порозумівся.
I
Я обіцяв, як [лиш] сюди прибуду,
На цю планету, дать правдивий звіт
Про звичаї й порядки цього люду
І як тут дивляться на божий світ,
Що викликає в їх душі осуду,
А що хвалу дає на сотні літ,
Яка їх віра та які ідеї
Клопочуть голови мешканців Геї.
II
З дитинства цей космічний острівець
Приваблював моє цікаве око.
"То інший світ", — казав мій панотець,—
І я, на Марс закинений глибоко,
Журився, чом не маю я крилець,
Щоб підлетіти вгору так високо,
Туди, де та планета гарна йде,
Розглянути лице її бліде.
III
І от я зміг справдити давню мрію.
Нехай живе наука довгий вік!
Тепер я тільки мовити посмію,
Що я не зовсім темний чоловік,
Бо в космосі багато правд одкрию
І з'явищ, котрих бачити не звик,
І більш, ніж перш, природи буду паном,
Відколи володію космопланом.
IV
Як космопланом линув я сюди,
Моя душа в непевності тремтіла:
Чи той тут склад повітря та води,
Який у нас, і чи знайду для тіла
Поживу, чи не матиму біди
Замість науки, що душа хотіла.
Та ще боявсь, до всіх отих турбот,
Що не знайду розумних тут істот.
V
Був ранній час, як я спустивсь так низько,
Дивіться також
- Володимир Самійленко — Гей, за наш рідний край
- Володимир Самійленко — Непевність
- Володимир Самійленко — Новий лад
- Ще 49 творів →
Яке величне пишне видовисько!
Навряд чи те ви можете збагнуть.
Передо мною, наче зовсім близько,
В зелений берег хвилі моря б'ють,
А просто вниз, під самими ногами,
Високі гори, вкритії снігами.
VI
Ще більше я свій знизив апарат
І роздивлявся, що передо мною:
Під самою горою група хат,
Отінених дерев гущавиною.
А далі місто, де ряди палат
Красуються над дужою рікою,
Лани, гаї, залізна колія
І море, котре так сподобав я.
VII
Щасливий той, хто міг спізнати море,
Хто тішив очі в ясній глибині,
Хто бачив, як — то темне, то прозоре —
Воно хвилиться в тихому півсні,
Або реве, коли по йому оре
Рови глибокі буря, і в борні,
Не хотячи коритись грубій силі,
Наїжує сердиті гори-хвилі.
VIII
Тут море більш величне, ніж у нас,
І розкішніші всі дари природи.
Таких гаїв, таких скелястих мас
Раніш я бачити не мав нагоди.
Я дивувавсь, і думав я в той час:
Щасливі, мабуть, тут живуть народи,
Щасливі й, певно, добрі без. кінця,
Найближчі духом до свого Творця.
IX
Коли б мені скоріше їх спізнати,
Ті образи найкращі чесноти!
Але чи можу я в цей світ багатий
Свою істоту вбогу принести?
І чи захочуть тут мене приняти
Вони, як брата рідного брати,
Чи, може, й розмовлять ніхто не стане,
А скаже: "Геть, нікчемний марсіяне!"
Х
І ще я думав: я ж сюди прийшов,
Немов німий, це ж, знов, було клопотом.
Хоч знав я цілих шість марсійських мов,
Тому вважався дома поліглотом,
Але навряд щоб тут я щось найшов
Легке до вимови марсійським ротом,
Тим більше, щоб що-небудь зрозумів
У[з]начінню чужих для мене слів.
XI
Але дарма, якось воно та буде,
Як той казав, і я прогнав свій страх,
Поміркувавши: де існують люде,
Там знайдеться порозуміння шлях,
Адже одважний досі був я всюди,
То буду сміливий і в цих краях.
До мов я маю хист, а ще ж до того
Методи є, щоб вивчити й німого.
XII
Осівся я на одному з верхів
Гори високої й одсунув двері.
Я в камері скляній тоді сидів
Зачиненій, як линув ще в етері.
Тепер же барометр мені довів,
Що саме я в найкращій атмосфері:
Тут, на горі, така їі вага,
Яка в нас на долину наляга.
XIII
Я вийшов з апарата й став на ноги,
Та не багато зразу бачить міг.
Передо мною не було дороги,
Кругом білівся тільки чистий сніг;
Оддалеки ж високий і розлогий
Виднівся шпиль, неначе круглий стіг,
А на шпилі побачив я будівлю,
Що мала вежу й круглую покрівлю.
XIV
Я не боявсь лишити свій космо,
Бо хоч і є в словниці слово "красти",
Але в цей вік, коли ми живемо,
Поняття це вже втрачене почасти;
А щоб крадіння сталося само,
Сто літ не знав ніхто тії напасти.
Так, певно, й тут.
Я рушив по снігах,
Туди, де бачив той опуклий дах.
XV
Опуклий дах — це річ мені знайома;
Я під таким і сам попрацював,
Бо астрономії я вчився дома,
Відколи так природу покохав.
Тягла мене-бо сила невідома
До справ небес, а не до власних справ.
І зорі стежив я в пітьмі прозорій,
Тому я й вигляд знав обсерваторій.
XVI
Я йшов і ледве-ледве вірив сам,
Що так недавно вилетів із хати,
І ось тут прийдеться моїм очам
Цілком незнану людськість оглядати,
Що це далекий світ новий, і там,
Куди я йду, що маю я сказати?
Який чекає там мене привіт?
І в цих думках дійшов я до воріт.
XVII
Прийшов, постукав, і мене впустили.
Сидів там мій колега за столом.
Хоч нас не на одній планеті вчили,
Але ж і він так саме астроном,
Тому й колега. Тільки ж, боже милий!—
Я знаю, ви бажаєте притьмом,
Щоб я не гаючись прискорив справу
І постать гейця змалював яскраву.
XVIII
Вгамуйтеся, кохані земляки,
Яскравості я більшу б мав охоту,
А може, й хист, завдав би залюбки
Собі я праці більшої й клопоту,
Якби мені прийшлося насправжки
Відмінну більше малювать істоту,
Але ж тутешні постаті людей
Цілком не вразили моїх очей.
XIX
Тут люде вищі, як зрівняти з нами,
Але не більше, як на цалів п'ять,
І ходять теж, як ми, двома ногами,
Орудують руками, як їдять,
А не хапають навпростець зубами,
Сидять на кріслах, і на ліжках сплять,
І мають рот один і теж два уха.
Хоч кожен з їх говорить більш, ніж слуха.
XX
Смуглявіші й кудлаті більш, ніж ми,
Бо тут їх дуже сонце припікає,
І одіж теж для літа й для зими
Вони вживають, хто якую має,
Але ж і в нас назвали б їх людьми.
Різниці ж більшої між нас немає.
Про це дізнався я не в першу мить.
Подав же тут, бо знати вам кортить.
XXI
Але вертаюсь до тії хвилини,
Як я ввійшов. Колега мій устав
Мені назустріч; це був тип людини
Приємної, таких я зустрічав
Раніш чимало дома щогодини.
Ласкавий, простий, він не мав об'яв
Бундючності або пихи нудної,
Часом ознаки вченості тупої.
XXII
Я привітавсь одною з наших мов,
Чоло схиливши в чемному уклоні,
Він щось сказав, до мене підійшов,
Простягши на привіт свої долоні,
Та й запросив сідать, і от, немов
Два друзі, ми посіли на ослоні
Прегарному, й розмова почалась,
Та спершу все була чудна якась.
XXIII
Побачивши, що годі зрозуміти
Йому мене, як і мені його,
По тому, як ми спробували вжити
По дві-три мови з засобу свого,
Він догадався, як йому зробити,
Щоб знати місце вродження мого.
Він оді йшов і знов передо мною
Край столу став із мапою земною.
XXIV
Раніш я з Марса Гею розглядав
І міг пізнати кожну тут країну.
А він ось як тоді мене питав:
На мапі вказував якусь місцину,
Тоді на мене вказував, мов ждав,
Що я себе признаю за людину
З тії країни, тільки ж я довів,
Що родом я зовсім не з тих країв.
ХХV
Він дивувавсь, як бачив я, над міру,
Що я ніде не міг свій край пізнать,
Уже, здається, певну недовіру
В очах його було для мене знать,
І я боявсь, чи не було заміру
У його, щоб зовсім мене прогнать.
Але я розв'язав його вагання,
Хоч викликав страшенне здивування.
XXVI
Якось на стіну глянув я в куток
І враз побачив, що мені робити.
Була там мапа: сонячний гурток —
Воно само, планети й сателіти.
Я Марса рідного пізнав кружок,
Бо знав положення його орбіти.
Я ткнув на Марс, тоді на себе ткнув,
А в знак того, що так, іще й кивнув.
XXVII
Мій астроном підскочив аж до стелі,
Немов його сто вольтів припекло.
Геть збив якісь прилади та моделі,
Що аж посипалось побите скло;
А я побачив карту Сквяпареллі,
Де Марса намальовано було,
Підбіг до неї й показав на точку,
Де був мій край, де був я в сповиточку
XXVIII
Він ще не міг повірити мені,
Що міг я тут зненацька опиниться,
В такій далекій живши стороні;
Була для його в цьому таємниця.
"Соmment? сomment?[1]" — шептав він як у сні.
Я зрозумів те слово як годиться,
Підвів до вікон і вказав між ґрат
На місце, де стояв мій апарат.
XXIX
Він зрозумів і враз прийшов до тями,
Лице його зробилося ясне.
До мене він схиливсь, обняв руками
І довго, довго цілував мене.
Тоді ми вдвох, озброївшись чарками,
До столу сіли й там вино смачне
Пили, і хоч сиділи ми без мови,
Були тут певні вправи язикові.
XXX
І от я став у його жити й там
Доволі мав і пити й попоїсти.
Господар мій — зовуть його La Flamme[2] —
Просив мене на довший час осісти.
Хоч зіставатись довго так гостям
Не слід, але всі люде егоїсти,
І я зіставсь. Я ж тут чужий усім,
А де знайду такий гостинний дім?
XXXI
На півгорі, як із тії вершини
Зіходити, колега мав шале;
Він там проводив вільнії хвилини,
І примостив мене він там не зле,
Учив мене, немов дитя мале,
Почавши з А, одної з мов, тієї,
Що легшої нема на цілій Геї.
XXXII
Та мова не народна й не жива,
А може здатися цілком живою.
її одна створила голова,
Щоб легко розумілись між собою
Народи всі. Вона ще тут нова,
Але пройшла вже з славою гучною
По всіх краях; її приймає всяк,
Як згоди всіх та як братерства знак.
XXXIII
Та мова штучна, та ні в одній мові
Так тісно не сплелися у одно
Слова й думки в гармонії чудовій;
Тут слово кожне чистеє зерно.
Нема в їй місця зайвій тій полові,
Що в наші мови вмішана давно.
Вона гнучка, дзвінка й ортологічна.
Хоч для поетів трохи анемічна.
XXXIV
Але вже про поетів я мовчу,
Поетам-бо не ввесь же світ зажерти,
Хай рідну мову кожний досхочу
Калічить і мордує хоч до смерти;
А зверхпоетів я вже й не лічу,
Бо їх футуристичні крутоверти
Не більше потрібують людських слів,
Як соло та дуети для котів.
XXXV
Про футуристів та про їх "поези"
Згадав я, та нехай їм "Музагет"!
Поки росте гнучка лоза й берези,
Не буде без заплати зверхпоет.
Але мене вже кличе дух тверезий,
Щоб розгортав я далі свій сюжет.
Отож, опанував я есперантом,
Цим штучним, трохи блідим, діамантом.
XXXVI
За тиждень я й колега астроном
Про все вже розмовляли між собою
І, посідавши в хаті під вікном
Або в садку під липою рясною,
Вели розмову; а як сонце, сном
Знеможене, сідало за горою,
На вежу йшли і, стежучи зірки,
Ще довго розмовляли залюбки.
XXXVII
Цікавивсь він планетою моєю,
І я йому про все розповідав;
А він мені відомості-про Гею
Подав докладні: дещо я списав.
А потім ближче запізнався з нею,
Бо що побачив сам, а що читав,
І в дальшім розвитку мого сюжету
Я вам поняття дам про цю планету.