Присвячена пам'яті всіх загиблих від рукотворного голоду в Україні
у 1932-1933 роках
Повз ті дороги сліз й нестями
Пройшов мільйон байдужих ніг.
Та пам'ять проросла хрестами
На перехрестях тих доріг...
Дійові особи:
Марія Станіславівна – завідувачка сільським клубом, безпартійна;
Оксана (16 років) – жителька села Гаврилівка;
Лариса (20 років) – наречена Сергія;
Надійка (18 років) – подруга Лариси;
Тамара Михайлівна – кухар батальйону НКВС;
Сергій (26 років) – заробітчанин, майбутній архітектор;
Микола (26 років) – заробітчанин;
Селянин – житель села Гаврилівка;
Дід – Яків Юрченко – житель села Гаврилівка;
Свєтлов Аркадій Йосипович – командир батальйону (Комбат);
Суслов Ігор – командир відділення (з односельцями розмовляє на українській
мові, з військовим начальством – на російській);
Хатаєвич Ме́ндель Ма́ркович – перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У (розмовляє російською мовою);
Голуб – зав відділом радянської торгівлі;
Симоненко Мирон – голова колгоспу (розмовляє на cуржику);
Царьков – слідчий особового відділу НКВС;
Мелешко Іван (55 років) – заможний спекулянт;
Супруненко Микола Іванович – головний агроном колгоспу.
Епізодичні ролі:
Андрій Дещук, Кабанов – червоноармійці;
Три жіночки літнього віку – жительки села Гаврилівка.
Перша дія
Сцена перша
Київ. 2012 р.
Гарний весняний день. Невеличкий сквер на околиці міста. На передньому плані в тіні дерева стоїть велика лава. Через деякий час в напрямку лави йде молодий хлопець в кепці та яскравій літній куртці, рукави якої закачані по лікті. Це Микола. Він повільно сідає на лаву, дістає з кишені штанів мобільний і щось жваво набирає на клавіатурі телефону. Далі дивиться по мобільному фільм, жваво реагує, посміхається.
З лівого боку по стежині в напрямку лавки легкою ходою йде, майже летить, гарна молода дівчин. Це – Лариса – наречена Сергія. Вона в прекрасному настрої, у неї тут побачення.
Микола сидить спиною до неї. Помітивши, що лавка зайнята, Лариса проходить повз неї і стає неподалік, чекаючи свого Сергія. Потім починає ходити туди-сюди, раз-по-раз поглядаючи на годинника.
МИКОЛА (запримітивши Ларису, не вимикаючи своє кіно). Я можу попросити таку файну дівчину сісти поруч?
ЛАРИСА. Перепрошую, ви до мене?
МИКОЛА. Авжеж. Лава велика, місця всім вистачить.
ЛАРИСА. Дякую, я не втомилась.
МИКОЛА (намагається сподобатись дівчині). Чому ти відмовляєшся? Якщо ти мене боїшся, ми можемо помінятися місцями: я встану, а ти будеш сидіти на лаві. А то мені якось незручно сидіти, коли така красуня стоїть поруч... (Микола піднімається з лави).
ЛАРИСА. Дякую. Ми ж не в трамваї... І не хочу я сидіти. Я сьогодні вже відсиділа половину дня.
МИКОЛА. Так ти, мабуть, студентка?
ЛАРИСА. Так.
Микола вимикає телефон, піднімається з лави і підходить до Лариси.
МИКОЛА. То, може, розповіси, де і на кого ти вчишся?
ЛАРИСА. Це не входить до моїх планів.
МИКОЛА. А що входить до твоїх планів?
ЛАРИСА. Я чекаю на свого коханого. Він з хвилини на хвилину буде тут. Очевидно десь застряв у пробці.
МИКОЛА. То він у тебе такий крутий? Він що, може, й на власному "Мерсі" сюди приїде?
ЛАРИСА (посміхаючись). Та ні, хіба ж то можна в сквері їздити на автомобілі? Та й, зрештою, він ще на "Мерса" не заробив.
МИКОЛА. А він у тебе що, заробітчанин?
ЛАРИСА. Та зараз мабуть чверть Києва заробітчани... у власній державі... У регіонах робочих місць не вистачає, от і їдуть до столиці, де всі гроші крутяться. В надії, що і їм щось перепаде...
МИКОЛА. Заробітчанам не перепадає, вони заробляють власними мозолями. Як ось у мене.
Микола розкриває долоню, щоб показати свої мозолі, в цей же час він помічає, що у нього розв'язався шнурок на черевикові.
МИКОЛА. Вибач, я зараз... Лишень перев'яжу шнурівку. Сподіваюсь, що ти не втечеш, доки я зашнуруюсь...
Микола кладе мобільний телефон до кишені, присідає і зашнуровує черевика.
До Миколи та Лариси, не поспішаючи, підходить наречений Лариси – Сергій з букетом квітів. Вони його не бачать. Сергій, побачивши, що Лариса не одна, ховає букет за спину.
ЛАРИСА (першою побачила Сергія). А ось і мій хлопець! Сергійку...
Миттю кидається до Сергія. Проте Сергій зупиняє її, виставляючи вперед руку.
СЕРГІЙ. Хто це з тобою?
ЛАРИСА. Не знаю.
СЕРГІЙ (ревниво). Як це не знаєш? Ти стоїш, розмовляєш, і не знаєш з ким?
ЛАРИСА. Та заспокойся, Сергію. Тебе довго не було, подивись (Показує йому годинника). ти запізнився аж на цілих двадцять хвилин.
СЕРГІЙ. Вибач. Я не думав, що потраплю в пробку на Лайоша Гавро.
ЛАРИСА. А чому не зателефонував мені? Адже я хвилювалась...
СЕРГІЙ. Я б радий був... але у мене розрядився телефон. Виходить так, ніби я виправдовуюсь перед тобою...
ЛАРИСА. А ти ревнивець... Я колись сама добиралася з Троєщини до Політеху аж годину сорок п'ять хвилин...
СЕРГІЙ. Так все-таки, хто цей незнайомець?
Микола піднімається на ноги, розвертається обличчям до Сергія.
МИКОЛА. Невже не впізнаєш? Отакої! Ми ж не бачилися з тобою всього лише два дні. Як одягнув нову куртку та картуз з секонд-хенду, так одразу став не впізнаваним? А що, коли я раптом надіну зовсім новий костюм?
СЕРГІЙ. Микола!? Здоров! Як ти тут опинився?
МИКОЛА. Здоров. Та я щойно з Петрівки... За диском їздив. По конструюванню висоток.
СЕРГІЙ. Ти що, теж збираєшся стати студентом?
МИКОЛА. А чому б і ні?
СЕРГІЙ. Гаразд, про це потім поговоримо. Добре, що я тебе зустрів, зараз я тебе познайомлю зі своєю дівчиною.
МИКОЛА. Ми ніби вже трішки познайомилися, правда, я й досі не знаю як її звати.
СЕРГІЙ (до Миколи). А ось, познайомся, будь ласка, моя наречена – сама най-най-найвродливіша та най-най-найцінніша дівчина – Лариса, Ларчик. Мій безцінний скарб...
МИКОЛА. Аж надто приємно. Не те, щоб доторкнутись, а хоч подивитись на цей скарб...
СЕРГІЙ (до Лариси). А це мій співробітник. Можна сказати, друг – Микола. (Микола подає руку Ларисі).
ЛАРИСА. Лариса. Теж заробітчанин?
СЕРГІЙ (до Миколи). Вже все встиг розплескати? А ще говорять, що дівчата балакучі...
МИКОЛА. Та хіба ж я знав, що це твоя дівчина? Вона і мені сподобалася...
СЕРГІЙ. Запізно. Ми вже подали заяву до ЗАГСу. (До Лариси). Ларчик, це тобі. (Вручає букет).
ЛАРИСА (приймає букет, нюхає). Як пахнуть... Дякую.
Лариса цілує Сергія в щоку. Сергій міцно притискає її до себе.
МИКОЛА (зачаровано дивлячись на закоханих). То на коли збиратися на весілля?
СЕРГІЙ. А ти впевнений, що тебе буде запрошено?
МИКОЛА. А як же без мене? Ти ж сам колись казав, що без мене і вода не освятиться... Ти ж щойно перед Ларисою сказав, що я твій друг. Сказав?
СЕРГІЙ. Сказав. Ну то й що?
МИКОЛА. А то. Друзів не лише запрошують на весілля, а ще й свідками беруть!
СЕРГІЙ. А тобі так хочеться до нас в свідки? (Дивиться на Ларису). А що, може й справді візьмемо його в свідки?
ЛАРИСА. Тобі видніше. Якщо ти рахуєшся з моєю думкою, то я не проти.
МИКОЛА. Дякую за довіру.
СЕРГІЙ. Ти не дякуй. Це я подякую тобі, коли все зробиш так, як того велить весільний звичай. Правда, кохана? (Обіймає Ларису).
ЛАРИСА (звільнившись з обіймів). Так, Сергійку... Мої батьки без виконання весільних обрядів, прийнятих в наших краях, мене тобі нізащо не віддадуть... Один викуп нареченої чого вартий... (Посміхаючись). Я вже не кажу про катання батьків на другий день після весілля... Зауваж, на двоколісній тачці до найближчої річки...
СЕРГІЙ. А якщо у нас поряд нема річки?
ЛАРИСА. Ну то озеро...
СЕРГІЙ. Озера теж.
ЛАРИСА. Ну хоч якась калюжа є?
СЕРГІЙ. Лише після дощу... А, може, якось без цього обійдемось?
ЛАРИСА. Ні, без цього весілля просто не буде... Коли я була ще маленькою, то мого двоюрідного брата так накатали на другий день весілля його сина, що він не міг сісти цілих два тижні... Адже в тачку нічого не стелять. А дороги по селах у нас сам знаєш які... Люди довго згадували це весілля...
МИКОЛА. Весело... Я все зроблю так, як вам треба. Ось тільки...
СЕРГІЙ. Ти про дівчину-свідка?
МИКОЛА. Так.
ЛАРИ СА. Легше простого. У мене є чудова подруга...
МИКОЛА. Скажи хоч, як її звати?
ЛАРИСА. Надійка.
МИКОЛА. Мені чомусь не дуже подобається це ім'я...
ЛАРИСА. Колю, ім'я це лише ім'я, можливо це якийсь знак долі і у тебе незабаром теж з'явиться надія на переміни в житті...
МИКОЛА. Ти так вважаєш?
СЕРГІЙ. Нічого випадкового в нашому житті не буває...
ЛАРИСА. Випадковість це прояв закономірності.
МИКОЛА. Навіть так?
СЕРГІЙ. А ти думав... Ну, гаразд. А зараз я повинен ще встигнути на "рандеву" з одним багатеньким замовником. Якщо вдасться, тьху, тьху, тьху, щоб не зурочити... розкрутити його на мій варіант, то це буде остання моя остання "шабашка". Тоді в мене вистачить грошей не лише на весілля, але й на майбутнє навчання. Потрібно підтягуватись до рівня Ларчика...
МИКОЛА. Так у тебе теж закінчений один курс універу.
СЕРГІЙ. Так, плюс академка три роки...
ЛАРИСА. Хлопці, у мене на сьогодні теж є грандіозний план. Я маю встигнути до бібліотеки, щоб підготуватись до семінару, а потім... а потім зайду до подружки.
СЕРГІЙ. Ти чогось не договорюєш...
ЛАРИСА. Саме час придивлятись до весільних суконь...
СЕРГІЙ. А мені хоч одним оком можна буде подивитись?
ЛАРИСА. Нізащо! Це погана прикмета – побачити наречену у весільній сукні, звичайно, до самого весілля.
СЕРГІЙ. Гаразд. Я хоча й не вірю в твої прикмети, але підкоряюсь.... Я вам обом, (Грайливо погрожуючи пальцем). окремо кожному, по черзі, зателефоную, розповім результат. А потім зустрінемось. І тоді й більш детально обговоримо сценарій нашого весілля. Розпишемо обов'язки, хто, що, коли... Згода? (Микола та Лариса кивають головами). А зараз, бувайте.