"На Вкраїні всього много — і меду, горівки,
Дівки красні, й молодиці усі чорнобривки".
(Галицька пісня)
МАКСИМ ПЕРЕБИЙНІС
То не зараза та, що з пекла вигаса
І по світу зі смертію гуляє,
Паскудить мир, як ниву сатана,
І білий світ тугою засіває,—
То наш Максим, неприятелям страх,
Завзятіший вкраїнський гайдамака,
Розносить лихо по чужих кутках:
Не милує ні жида, ні поляка.
З ним тисяча гайдамаків летить:
Заблискали їх гострії шаблюки,
Теленька поле, меркне божий світ,
І лихо тим, що в їх попались руки!
Чи пробіжать село, чи город перейдуть,
Заселений ляхами-ворогами,
Там настає послідній страшний суд,
І розіллється вража кров річками.
Чи в панський замок налетять вони,
І стане панський замок — попелище:
В неволі ниють біднії пани,
А в їх країні — як на гробовищі.
Отак Максим з ватагою своєй
Вкраїнськую недолю відомщає!
Ні розжалять його вдова, ні сирота,
Ні добрая хорошая панянка:
Максимові ніщо урода та;
Він, знай, усе грасує до останка.
Не раз при матері він розбивав
Об стіну, сміючись, її дитину.
Господь ляхів за вчинки покарав
І уручив страшний свій меч Максиму.
І що ж? Чого се ізмінивсь Максим?
І де він є? А військо сиротіє!Чи вже огид йому пожарний дим,Дивіться також
- Микола Костомаров — Погибель Єрусалима
- Микола Костомаров — Верба
- Микола Костомаров — Квіточка
- Ще 83 твори →
Чи напослідку він ляхів жаліє?
О ляшка, ляшка! Диман чарівниця!
Нащо од нас Максима ти украла;
Нащо к собі його причаровала?
Максима ти не схочеш полюбити;
Максима ти схотіла загубити!
Ляхи сміються: плаче Україна:
Немає Максима, немає Максима.
* * *
ЧОРНИЙ КІТ
Очі плачуть, серце ноє;
Ніщо смути не спокоє:
Дівчиноньку я кохаю,
Вдень і вніч об ней гадаю,
Але дівка горделива,
І спесива, і перхлива.
До тебе прийшов, бабусю:
"Що, скажи, робить я мусю?"
"Покинь, хлопче, смуту пріч:
Під Великдень, в темну ніч,
В пусту хату ти іди,
Розложи собі огонь,
На огонь постав води,
Хай зогріється вода,—
І як зателенька дзвон,
Возьми чорного кота
І в воді його звари;
Потім кості одбери:
Буде в кістках гапличок,
Буде в кісточках гвіздок:
Дівку гапличком поруш,—
Буде вік тебе любити;
Дівку гвоздиком поруш,—
Не захоче і глядіти!"
Стоїть ширитвас серед хати,
У йому вар кипить, шкварчить;
І чорний кіт нявчить в торбині,
І хлопець кра[й] вікна сидить
І слухає: от-от задзвонять!
Дзвін загудів,— а він мерщій
Кота із торби та в окроп —
А кіт з окропу та на його...
Мау-мяв... пфу... мс-няя у...
Що дальш було, не знаю я
І ні од кого не дізнався.
Тілько на празник хлопець нашСидів із дряпаною твар'ю
У запечку, як стара баба,
А мати, котра все узнала,
Так йому промовляла:
"І ти повірив, божевільний,
Що стара відьма набрехала!
Хотів, щоб дівчина кохала!
Над серцем хоч ніхто не вільний:
Кого любити не звелить,—
Нічим його не улестить.
А все ж то не через котів
Дівчата люблять парубків.
І коли хочеш, дурню, знати,
Що може вам кохання дати,
То ти у мене би спитай:
І я колись малою гралась
І дівкою колись кохалась,
А вже хто б як не мастерив,
Мене б кішками не зманив!
Через добрий норов та любов
Дівоцька йдеться вам любов!"
Тепер, великий дурень, хай,
Із ошкарябаною пикою,
Він похристосується з дівкою!
* * *
КВІТОЧКА
(з чеського)
Вітронько віє
З панського лісу;
З відрами дівка
Біжить до річки:
В кований цебер
Води набрала;
По річці к дівці
Квіточка плине.
Квіточка гарна
Та й запашная,
З повної рожі
Та з чорнобривців.
"Коли б я знала,
Квіточко красна,
Хто тебе саджав
В вогкую землю,
Тому б я дала
Мій золотенький
З пальця перстеньок!
Коли б я знала,
Квіточко красна,
Хто тебе личком
Повив подобно,
Тому б я дала
Шпильку з волосся!
Коли б я знала,
Хто тебе, квітко,
Пустив на воду,
Тому б я дала
Стрічку з головки!"
Дівочка стала
Квітку хапати
Та й обірвалась
В воду холодну.
* * *
СТЕЖКИ
Спускалося сонечко за зелену гору,
Протянувся туман по синьому морю;
А по зеленій луці молодець блукає,
Смутний походжає, пісеньку співає:
"Не шуміть, верби, що над водою;
Не хитай, яворе, смутно головою!
Під вербами стежка, під явором друга,
Одна пішла в поле, а друга до луга.
Не дуй, не дуй, вітре, понад берегами,
Не йди, не йди, доще, меж тими вербами;
Та щоб перша стежка пилом не припала,
Та щоб вона зіллям та не заростала.
Щоб не було видно, хто по її ходить,
Наче ціле стадо личман по їй гонить.
Подуй, подуй, вітре, на стежку другую,
Посипся ти, доще, на її, узькую;
Та щоб тую стежку курява закрила,
Або тая стежка зіллячко вродила:
Щоб було видно, хто по її ходить,
Хоча пройде нишком — зілля потолочить.
По першої стежці ходить моя мила:
Ходить до другого, мене обманила!
По другої стежці ходить моя мила:
Ходить та до мене, мене полюбила!
Та щоб між вербами сліду не зосталось,
Щоб моє серденько тяжко не вривалось!
Та щоб під явором були ступи знати,
Щоб було чим серце своє розважати!
Зібралися хмари, і дощик полився:
На першої стежці спориш уродився!"
* * *
ПОЦІЛУНОК
Зійшли ріки, зійшли ріки —
І сніг не біліє;
Коло млина на долині
Трава зеленіє.
Забіліли вишеньки,
Груші запашнії;
Збираються, гуляються
Дівки молодії;
І на призьбі біля хати
Співає дитятко.
Вийди, вийди ти до мене,
Моє серденятко!
Прийшла к нам, прийшла пора весняная,
Не забарися, моя молодая!
Вийди до мене, сідай біля мене,
Обійми мене, поцілуй мене!..
— Не вийду, не хочу біля тебе сідати,
Ані обіймати, ані ціловати;
Хай квітки цвітуть, хай пташки співають,
Вони мене, милий, к тобі не приваблять.
Ні літнім теплом, ні сею весною
Не вбачиш мене ніколи з тобою!
Коли ж увосень
Хліба уберуть,
І крупнії дощі
Мочити почнуть,
І ранком мороз по степу забіліє,
І в темнії ночі ще гірш потемніє,
І страшно на улицю буде ходить,
І сови угукать, вовки стануть вить,
Тоді-то, півношною саме добою,
Під сльоту, під дощ зійдемось ми з тобою.
Край старої церкви ти стрінеш мене,
І я обійму, поцілую тебе!
І вітер холодний там зле завиватиме,
Потрухлі віконниці в церкві хитатиме,
А Ми собі будемо все миловаться,
Тоді вже нам, серце, шкода й розлучаться!
Холодная нічка, мороз налягає,
А вітер осінній аж кості проймає.
Коли б він не дув та негода утихла,
Бо вже моя мила холодна як крига!
* * *
ЩИРА ПРАВДА
— Братоньку, що і святіше й дорожче тобі на сім світі?
— Щирая правда, коханий; ніколи її не зневажу.
— А як мені, так святіш королеві щирая вірность.
— Що ж, хоча правда, хоч вірність — все рівно,
і те, і другеє! —
Так між собою Харкевич із Вронським балакали нишком.
Вронський той був каштелян, а Харкевич хорунжий;
злюбились
Хлопці собі на сій мові. Харкевич сказав: "Щира
правда".—
Вронський же: "Вірность",— і думали: "Правда і вірность —
все рівно!"
Слушна война запалала тоді на Вкраїні:
Хмельницький з Потоцьким,
Воля з налигою кріпко зчепились, і там, під Корсунем,
Ляхи розбиті втікали, а інші похляли голодні,
Гинули в топкім багні, бо туляче життя волочили
Між татарвою в неволі: таківська була їм заплата
За те, що шкури лупили з людей та пекли на залізі.
Коло Чернігова бився Радан-есаул з ворогами.
Повипихав поляків з городів українських до злидня,
А бузувірів-жидів перерізав і рушив козацькеє військо
В Новгород-Сіверський. Там каштеляном був Вронський,
в повіті ж
Був там хорунжим Харкевич, його неізмінний друзяка.
Сила козацькая вже розтяглась по широкому полю,
Міцно та бойко охопила кріпость, і город, і замок.
Довго вовтузились хлопці, але... не домислили, як би
Кріпость узяти, бо Вронський її боронив як потребно:
В мури втеребив гармати, по згору — страшенні колоди.
День і ніч козаки на облозі, турбуються, знай, коло валу.
А як гармати тарахнуть, бо зверху колода горгусне,
Глянь, і скорилася сотня униз головами додолу.
Кинуть хотіли войну, та вже й сам есаул занудився;
Бачив, що вже й козаки ледащіють, мало й зосталось.
Тут їм якраз посилає Господь несподівану поміч:
Добрий Харкевич, що щирою правдою дуже кохався,
Нишком прийшов до Радана з ватагою хлопців на раду.
— Біг помагай тобі,— каже,— послухай мене лиш,
добродій:
З річки у город іде під землею прорита канава,
Я усе знаю, не бійся, Радане, я ваш, українці!
— Дякую! — мовив Радан. Як порадили, так і зробили.
Ніччю давай накидати на город — розбурхали ляхів.
Вронський всю силу злучив і риштує на наступ
козацький.
Б'ються, січуться, стріляють,— не ладиться бідним
козакам.
Ляхи регочуться: лихо своїм ворогам вони бачать.
Вронський усіх звоювать намагався, аж от тобі диво!
В замці козаки, січуть і плюндрують, не-дай-світа валка;
Страшні ракети пустили по вітру, ляхам подіяли жаху.
Вронський не змислить, що треба робити: у замок
полине —
Ворог ворота трощить! На башти — всередині лихо!
От коли круто прийшлося; пропали, немає визволу!
Вийшов наш Вронський на башту та й просить:
"Змилуйтеся, братці,
Будьте ласкаві нам, бідним, душі пустіть на покуту!
От вам і замок, і скарби, й гармати, і страви — все
ваше!"
Чує Радан і зласкавився, він-то жалкий був, сердяга,
Гукнув по строях — і більше козацькі шаблюки не сяють.
От і рушниці унишкли, от зарипіли ворота.
Вронський виходить з ключима; край церкви соборної
стрінув
Він есаула, а з ним і Харкевич, колишній друзяка!
Тільки побачив, як крикне: "Ізгинь ти, проклятий яриза!"
Свиснула куля — і бідний Харкевич шелехнув об землю!
Наче скажені рвонулись козаки, шаблюки брязкочуть,
Тут положили і Вронського — оба вони щось казали.
Вронський стогнав: "Загубили мене та за щирую
вірность".
Вимовив тихо Харкевич: "Забит я за щирую правду!"
* * *
ДІД-ПАСІШНИК
А. П. Рославскому
Під яблонню зеленою хлоп'ята сидять,
А вколо їх меж листями та бджоли гудять,
І дід посередині на кобзоньці грає
І старую пісеньку молодцям співає;
І жодний не рушиться: всі очі встромили
На діда; всі слухають, буцім оніміли!
Співає дідусь і внуку і сину,
Співає дідусь про стару годину!
Було колись — між всіма городами
Старий наш город Київ чепуривсь,
Із банями, над ясними хрестами
У славному Дніпрі-ріці лиснівсь;
Там в теремах князі бенкетовали,
А піснярі про їх діла співали.
Було колись: вкраїнську ясну долю
Розшарпали недобрії брати;
Було колись: недолю і неволю
К нам принесли татарськії орди;
Із Києва зробили попелище,
І запустів наш край, як гробовище.
Було колись: завзятий гайдамака
В степах широких вітри впереджав;
Без ласки він, обшарпаний бурлака,
До смерті все сусіднє забивав.
Але недовго парубки тулялись:
Господь поміг — вони угамувались.
Було колись: Латинщина-попівна
Ввійшла до нас: прийшлося всім хворать!
Нас налигала Польща супротивна,
І стидко-бридко роки ті згадать:
Святі церкви усі були замкнуті,
І бідні люде мерли без покути.
Було колись: Хмельницький з козаками
Бездольную Вкраїну визволяв,
І усівав свої степи костями,
І самій Польщі тусана давав:
Король, пани Потоцькі, Вишневецькі,
Затуркані, скакали по-німецьки.
Було колись: недоля вмудровалась,
І знову лях жахнутий одлигнув;
Вкраїна вп'ять була заколихалась,
І вп'ять було нас ворог надавнув.
Московський цар за бідних уступився
І за своїх дітей з ляхами бився.
Було колись: Петро *1 наш ім'янитий
Хмельницького волення допевняв
І, як той звір, увесь в крові облитий,
З поганцями Вкраїну рабовав:
Хотів в ставу позбави і недолі
Нагибать скарб слабоди і визволу!
Було колись: як чайка луговая,
Що при дорозі вивела дітей
(Жнива прийшли, вона кружком літає:
Кигиче, мов прохається в людей),
Вперед і взад, все тілько лихо бачить,—
І вдень і вніч Вкраїна наша плачеть.
Було колись: лукавий наш Мазепа,
Чьє мення вам тепера й гидь і страсть,
Заворушивсь,— та й піднялась халепа:
Поквапились добуть або пропасть!
Але Полтаву наші поминають,
А гетьмана глумують, проклинають.
Було колись: Павло *2 наш не злякався:
Перед царем як гетьман різво став
І думку ту повідать не вбоявся,
Що, як дитя, у мислі годовав;
І він знудивсь, на чужині з'єднанний;
За ним — він був українець останній.
Блідніє наш дідусенько: голос ізмінився,
Як липонька підцюкана, набік похилився;
І кобзонька додолоньку з брязгом покотилася,
І пісенька неспітая у вітрі розлетілася!
*1 Заднепровский гетман Петро Дорошенко (приміт.