Справедлива Надія: Буття... Гроші... Осягнення... Том 3

Уривок

Глава — 1

Рано чи пізно всі ми приймаємо рішення озирнутися назад. Наприклад, під час війни ми згадуємо чудові дні миру, які в миті їхніх переживань зовсім не видавалися такими, однак опиняючись серед бурі й безжальних пристрастей ті миті, коли нас оточував мир... коли нас стискав у своїх палких обіймах спокій, починають сприйматись як щось, що можна порівняти з райським буттям.

Це почуття, вже давно втраченого, проте знову до нас повернулося, хочеться залишити близь себе на якомога більший термін, кожна секунда стає ціннішою за всі золоті й алмазні копії, які тільки є в цьому прекрасному світі.

Від єдиного дотику до принади спогадів хочеться жити. Знову хочеться жити з тією ж пристрастю, що і в ті дні, які раптово відвідали Ваш розум і все ніяк не збираються його залишати. Однак варто розплющити очі й озирнутися навколо, з черговим осягненням дійсності, як одразу доводиться змиритися з тим, що вся ця чудова мить була подібна до певного сну... прекрасного, але в той же час, дуже дивного сну, який водив нас за ніс, в кінцевому підсумку залишивши на самоті. У таку хвилину серце жадає справедливості, але все ніяк не може її знайти. Намагається знайти відповіді, але їх так само не може відшукати в безодні розгубленості та відчаю, тому що з плином наступних миттєвостей приходить не що інше, як усвідомлення незаперечного факту: ти прокинувся й протверезів від усіх тих хвиль спогадів, що набігають, у які прагнеш зануритися знову, й усе, що залишилося з тобою, на рівні з розумом і душею, — це справедливість сподівань.

Так само справедливістю всіх благих надій, принесеними з собою з минулого, тішив себе старий Вергілій Лінда. Його розум загравав із ним самим, він ніяк не міг усвідомити остаточно, що ж саме з ним відбувалося, проте за кілька миттєвостей до старого прийшло одне просте усвідомлення про те, що він лише занурився в красу власних спогадів, бачачи, начебто, наяву все і всіх, хто був поряд із ним у той час, коли йому було лише десять років і життя аж ніяк не здавалося йому таким уже й безжалісним до людських істот.

— Дивись, Вергілію, ці картини написав мій друг. — Показуючи барвистий альбом, говорив Вергілію його дідусь.

— А скільки приблизно в нього йшло часу на те, щоб намалювати одну, діда? — Говорив він своїм ніжним дитячим голосом, щиро дивлячись на свого діда, кругленькими милими очима.

— Не намалювати, а не написати, картини пишуть, хлопчику мій, пишуть, тому що той, хто їх створює, вкладає в них ту саму душу і ті самі сили, що й будь-який творець, який створює красу цього світу за допомогою слів, ось тільки художник, замість пера, використовує пензлі та фарби. Він відображає цей світ... описує його, за допомогою всієї своєї майстерності, дарованої йому Богом. Картина, книга або ж скульптура може зв'язати нас із людьми, що жили сотні або ж тисячі років тому, Вергілій. Коли ти станеш трохи старшим, ти обов'язково зрозумієш, наскільки це важливо: бути пов'язаним із минулим. Тому що саме минуле творить наше майбутнє.

— А зараз... що ж тоді творить наше сьогодення, дідусю?

— ХА! — Радісно вигукнув літній і владний чоловік. — Ти, моя радість. Тільки ти твориш своє сьогодення.

Вергілій згадав, як щиро він сміявся в ту мить. Йому здавалося, що він тієї миті несамовито реготав разом із дідом, що просто вразило бабусю, яка раптово вбігла, проте трохи згодом і вона почала заливатися найщирішим реготом... без будь-якої причини. Їм просто було добре. Їм просто було радісно. А хіба має бути якась особлива причина, щоб людина почувалася щасливою?

У ті хвилини, коли тобі абсолютно байдуже війна навколо або ж мир, вогонь, вода, вітер, буря... не важливо. Ти просто озираєшся навкруги і бачиш поблизу себе тих людей, з якими тобі ні на одну хвилину не захочеться розлучатися.

Вергілій Лінда був пронизаний цим почуттям. Йому дуже хотілося повернутися в ті часи, хоча б у ролі скромного спостерігача. Лише його спогади були єдиною можливістю знову побачити своїх рідних, знову згадати ті місця, ті запахи, ті смаки.

Він згадав свого собаку, маленького персикового пуделя, красуню Джессіку, яка постійно кружляла навколо нього. Будучи дитиною і горячи мистецтвом, Вергілій все ніяк не міг усвідомити того, ким же він все-таки буде в цьому світі, і через довгі години, дні та тижні роздумів, зовсім ще юний хлопчик, дійшов висновку про те, що він має спробувати себе в усьому, що змушує його вставати з ліжка рано-вранці та йти раз по раз на зустріч цьому світові.

В один зі світлих днів він взявся випробувати себе в ролі художника і першою своєю музою він обрав нікого іншого, як свою улюблену собаку. Він був доволі слухняним, тому не склало великих труднощів для того, щоб посадити модель на одному місці й уважно спостерігати за кожним його рухом, за його гострим поглядом, за його шляхетною величчю, що випромінювала один лише погляд зі сторони.

Зрозуміло, результат написаного ним був геть не втішним, проте тієї миті для десятирічної дитини зображений ним собака, що на папері був схожий більше на нещасного, збожеволілого кролика, відчувався наче щойно написаний "Рятівник Світу", за який з плином років йому вдасться виручити стільки, скільки мало кому вдасться витратити за все своє життя.

Втім, варто було йому підняти руку і відтягнути пензель з фарбами від полотна, як він просто забув про існування чогось матеріального, а думав лише про слова свого діда, усвідомлюючи те, що він щойно створив свою неперевершену дійсність.

Мріям про те, щоб стати великим художником, настав кінець, після того як до Вергілія з кожним наступним днем почало приходити дедалі глибше й глибше усвідомлення того факту, що він, можливо, і є тим елементом цього світу, який, можливо, безпосередньо пов'язаний зі світом мистецтва, однак, на жаль, йому зовсім не характерний типаж самої людини мистецтва.

Із самого свого дитинства Вергілій був занадто серйозний, завжди був настільки діловим і врівноваженим у своїх словах і діяннях, що з плином часу він і сам уже не бачив себе в ролі тієї людини, якою мріяв стати в роки своєї глибокої юності.

Батьки ж, своєю чергою, будучи неймовірно добрими і чуйними людьми, намагалися підтримувати сина у всіх його починаннях, проте так і не змогли повірити в його любов до мистецтва так само сильно, як це вдалося зробити йому самому, але в той же час на боці юного Вергілія завжди були бабуся і дідусь, які завжди були готові підбадьорити молоду людину добрим словом і дати свої вірні настанови.

Роки йшли, і Вергілій Лінда став усвідомлювати, що йому хочеться проводити дедалі більше й більше часу, заглибившись у вивчення елементів живопису, скульптури та літературних творів, які справді мали цінність для всього людства, разом з усіма тими нудними, обов'язковими матеріалами, які йому намагалися нав'язати люди, котрі думають, що вони займаються педагогікою.

Батько, який займався підприємництвом, намагався дарувати синові той самий потяг, що був і в нього самого, сподіваючись, що з плином років, поступитися місцем у своєму невеликому ресторанчику синові, який зумів би продовжити його справу.

Однак, зараз у це вже важко повірити, але факт: Вергілія Лінду, самого Вергілія, одного з найвидатніших підприємців своєї держави за всю її історію, в ранні роки життя, ідея про те, щоб стати частиною будь-якого бізнесу просто вбивала. Вона абсолютно не пов'язувалася з його тодішніми ідеалами, ця ідея була дуже непостійною, хаотичною, запальною, грубою, жадібною і неймовірно жорстокою. Як він може? Як він, добродушний хлопчик, який віддає перевагу усамітненню серед картин і скульптур, може стати частиною підступного світу грошей?

Відповідь проста: не ми обираємо ті світи, з якими, надалі, буде пов'язаний наш дух і розум, а вони обирають нас. Так само, як дитя, яке ще не народилося на білий світ, обирає своїх батьків, щоб стати для них новим промінчиком світла в їхньому житті.

Вергілій Лінда досить чітко пам'ятав той день, коли він усвідомив те, з чим же саме йому варто пов'язати власне життя. І, навіть якщо брати до уваги той факт, що він не займатиметься цією справою вічно, він, без будь-яких сумнівів, зуміє заробити на цьому свій перший значний капітал.

У ті дні, коли юнакові було чотирнадцять років, він, зазвичай у вихідний або ж у вечірній час буднів, любив заходити в місця, в яких він вдосталь міг споглядати елементи старовини, від вінтажних платівок, до антикварних годинників. Це місце називалося "Claudia", на честь дружини господаря, який володів цим невеликим антикварним магазинчиком, розташованого зовсім неподалік від будинку Вергілія.

З плином років Вергілій стане брати сюди разом із собою і маленького Птолемея, щоб не почуватися самотнім у такому прекрасному, на думку самого Вергілія, місці. Однак зараз він був тут один, та й, утім, йому зовсім не була потрібна компанія, оскільки господар цього місця, пан Олексій, з яким юний Вергілій досить добре встиг подружитися за період його таких частих відвідин, нещодавно зумів придбати за дуже приємну, для купівлі, суму низку нових дрібничок для відділу мистецтва, у своїй крамниці, які Вергілій полюбляв споглядати з особливою пристрастю.

Коли молодій людині траплялася на очі якась унікальна річ, якій вдавалося привернути його увагу, він, без краплі сумніву, вирушав додому за необхідною сумою з відкладених ним коштів і просто купував те, що бажав. Але сьогодні при ньому була чимала сума грошей, оскільки юнак нещодавно відсвяткував свій день народження і зумів дістати від своїх товаришів і родичів, нехай і не велику на ділі, проте значущу для підлітка суму грошей.

Бували випадки, коли купуючи щось особливе, Вергілію вдавалося це доволі вдало перепродавати, з невеликою націнкою, здебільшого своїм приятелям, однак сьогодні він, з незрозумілих причин, дав собі чітко знати: щоб не сталося цього дня, він однозначно придбає те, що згодом зуміє перепродати настільки вдало, що його особистий прибуток виявиться більшим за той, що отримує його батько, і він нарешті зможе довести всім і кожному — він доб'ється успіху в цьому житті, незважаючи ні на що, і він зробить це по-своєму, а не так, як від нього цього хочуть бачити інші.

Пройшовши трохи вглиб Вергілій, як і завжди опиняючись у цьому місці, став плавно крутити головою, все озираючись на всі боки й озираючись.