Добро та зло щодня до нього прибуває.
Й життя із смертью на рівні.
Цвітуть, як води миру та війни вогні.
Все місце своє в нім знаходить.
Та як те сонце підніма та сходить.
Всі живемо під цим законом.
Крізь всі століття життя родом.
Однак де є життя — там буде влада.
Котра свободі вік не рада.
Що всіх збажає підкорити.
Й саме життя, безцінне, осквернити.
Тому як світло в битві із пітьмою.
Так і життя у боротьбі з собою.
За те, щоб в світі довше протриматись.
Й обіймам смерті не віддатись.
Щоб вічність ніжну смакувати.
Й усе із щирістю кохати.
Відчувши всесвіту блаженне доторкання.
Й пізнати щирість сподівання.
Усім хотілося б відчути.
Як це живим по справжньому є бути.
Однак ми живі... ми усі!
Й існуємо у чарівній красі.
І знову боротьба триває.
Й свого кінця все ще не знає.
В її обіймах цілий світ.
Що боре злобу й весь той гніт.
Усе трощать довкола люди.
І знову біль та кров усюди.
Ніхто від неї не втече.
Хто в мить важку підставить те плече?
Котре пробудить жагу волі.
І після чого дух піде на укір долі.
Та за життя знов в битву вступить.
Та вже ніколи не відступить.
Все буде йти на позов світла.
До чар життя, де миру мить розквітла.
Де без журби й всієї злоби.
Настане час для перемоги.
Усі наблизити її бажають.
Та як дощу у засуху чекають.
І в мить благу вона наступить.
Й нікого гнітом не отрутить.
Однак у всього є своя ціна.
У перемоги кров... така вона.
Крізь біль, позбавлення та смуток.
Знайде вона у нас притулок.
І души павших у бою.
Пізнають волю вічную свою.
Як пам'ять й вдячність крізь віки.
Ми пронесем у всі життя роки.
До себе Господ їх прийняв.
Й як рідна мати обійняв.
А ми усіх їх пам'ятаєм.
Й ніколи вчинки їх не забуваєм.
Й як тих кого вони завжди кохали.
Й в найтяжчі миті між вогнів не забували.
Шануємо й в уклін ідемо.
Бо в неоплатному боргу у них сливемо.
Бо когось не счекалася дитина,
Дружина, матір... вся родина...
Жалобу й біль весь той жахливий.
На дух прийняли, як вогонь вразливий.
Не замінити тих, кого ти любиш.
Й гадаєш, що вовік не згубиш.
Однак підступним є життя.
Таке воно... людське буття.
Із миром тисячі заснули.
Ні смутку й тягот не відчули.
Пройшли крізь світло та яскравість.
Й знайшли притулок... там де радість.
Не треба більше їм нічого.
Немає в світі вже жаги до свого.
До прихистку вони вже прибули.
Та своє місце спокою знайшли.
Між вічних душ, що у блуканні.
Зустрілись всі вони у сподіванні.
У іриї павших сердець.
Господь підвів їх в миру вічного вінець.
Зірки яскраво запалали.
Нічний весь світ очарували.
Серця чекають світлу мить.
Та відпустили лють, всю злобу й прить.