Вольне кохання

Нечуй-Левицький Іван

Оповідання

Меланія Андріянівна Уласевичева пообідала в четвертій годині, як звичайно вона обідала, вийшла в залу, сіла на канапі й задумалась. Вона взяла номер місцевої часописі, передивилась бігцем усякі новинки, кинула часопись на стіл і позіхнула на всю просторну залу. її брала нудьга.

Уласевичева була переяславська дідичка, і поки були живі її батько та мати, вона жила в батьковому селі. Але мати й батько вмерли. З своїм чоловіком Уласевичем вона все гризлась і настирилась йому так, що він покинув її з дітьми і втік од неї на скарбову службу аж у Чигирин-щину. Видавши дочку заміж дуже рано, як тільки дочці минуло шістнадцять год, вона примостила синка в одній приватній гімназії в пансіоні.

Ця солом'яна удова, щоб збуться клопоту, спродала маєтність і переїхала на завсідне життя в Київ. Маючи в банку покладні гроші, більше сотеньки тисяч карбованців, Меланія Уласевичева найняла дуже гарне дороге житло й жила тепер на всій вольній волі. Грошей вона тратила чимало й не шкодувала їх анітрошечки.

Мелася, як звичайно звали її усі давні знайомі, встала з канапи, длявою ходою попростувала до скляних дверей на балкон третього етажа й задивилась на пишну панораму, котра розгорталась на Старий город, на Царський садок, що вкривав супротилежні гори й зеленів свіжим молоденьким листом. Внизу, на Софіївському плацу, було видно величну постать гетьмана Богдана Хмельницького на баскому коні, на скелі, оповитій зеленим виноградом. По один бік стовбичила Софіївська дзвіниця, уся поцяцькована, вся в блідих зелених взорцях, миготів букет золотих бань на соборі; по другий бік блискали, неначе пучок золотих квіток, бані й маківки Михайлівського монастиря, оповитого зеленими гніздами верховіття дерев по алеях і по садках на цвинтарі.

Цей роман вперше було оцифровано бібліотекою УкрЛіб. Будь ласка, при використанні матеріалів сайту вказуйте посилання на першоджерело http://www.ukrlib.com.ua

Сонце стояло сливе на вечірньому прузі й обливало мрійним тихим світом широку чудову, сливе мрійну картину, мрійний далекий поетичний вигляд за Дніпром. Меланія Андріянівна втирила очі в той поетичний простір в сяєві блакитного майського неба. Вона дивилась довго, втупивши очі в сизу та фіолетову далеч, задумалась і трохи згодом важко зітхнула.

Вона була ще молода, повненька з виду, з карими чималими очима. Свого Уласевича вона не любила щиро ніколи, а той, кого вона кохала гаряче, одхилився од неї й зумисне перевівся з Києва на друге місце, щоб одчепиться од її настирливого залицяння. А серце так жадало кохання! її брала нудьга.

— А побіжу лиш я з візитом до удови Прохорової. Може, з ким там зострінусь і трохи забавлюся та побалакаю.

Мелася стала коло здорового дзеркала, похапцем причепурила свою голову й наділа капелюш з закарлюченим здоровецьким білим страусовим пером, котре вкривало усю її стовбовату голову, ще й коливалось над плечем закрученим кінцем. Тільки що вона обернулась і хотіла взяти зонтик, хтось раптом задзеленькав в дзвоник в прихожій. Взята з села дівчина, горнична, побігла одчинять двері.

— Слухай ти, дуриндо! Скільки раз я тобі казала, щоб ти не одчиняла дверей, не спитавши передніше, хто там дзеленькає; а ти все забуваєш та й пускаєш усяку наволоч у покої. Не одщіпай і не скидай ланцюжка! Одхили трошки двері й зирни в щілину через ланцюжок, хто там стоїть, бо теперечки часом впустиш такого дідька, що й ножа покаже з-під пахви!—гукнула вона до Зіньки лайливо й сердито.

— А хто там дзеленькає?— спитала Меланія Андріянівна, простуючи через залу до прихожої.

— Свої, свої! Не лякайтесь та мерщій пускайте! — гукав за дверими чудовий баритон.— Я ваш знайомий, Рев'якін.

Зінька одчинила двері. В прихожу ввійшов давній знайомий Меланії Андріянівни, Степан Степанович Рев'якін, а за ним слідком сунулись в двері ще два пани. Меланія Андріянівна несамохіть оступилася в залу, повернулась і насторочилась тікать.

— Та не лякайтесь-бо! хоч признаюсь, що веду з собою двох експропріаторів,— обізвавсь Рев'якін, скидаючи пальто.

Меланія Андріянівна заспокоїлась і стояла серед зали в капелюші з здоровецьким білим пером. Незабаром вступив в залу Рев'якін, вже літній чоловік, високий, плечистий та поставний красунь з високим чолом, з кудлатими здоровими вусами, з чорними великими блискучими очима. Слідком за ним увійшов ще молодий чоловік, теж високий, чорнявий та рум'яний, з такими ж достоту кудлатими м'якими вусами, котрі стирчали по обидва боки, неначе два пучки; а за ним увійшов молодий високий панич, гарний, як Адоніс, довгобразий, з чорними закрученими вгору вусиками.

Меланія Андріянівна бистро окинула оком цих трьох красунів, і її мрії, що недавно були виникли, знов заворушились в її душі й дихнули на неї чимсь приємним, палким, наркотичним.

Рев'якін галантно підступив до Меланії Андріянівни, привітався й поцілував її в руку.

— А це мій небіж, син моєї сестри в первих і найближчий сусід по маєтності, Никандр Петрович Клапоухов,— заповістив Рев'якін,— а оце мій менший синок, котрого ви ще малим бачили,— Аристид.

Гості привітались до хазяйки. Вона попросила їх сісти.

— Чого це ви, Меланіє Андріянівно, з зонтиком та ще й в капелюші? Чи не думали ви часом йти кудись?— спитав Рев'якін, вгніздившись в широкому м'якенькому кріслі.

— Та думала забігти з візитом до однієї знайомої; а тепер вже не піду до неї, бо мені з вами приємніше побалакать, ніж з нею,— обізвалась хазяйка, але не скидала капелюша, бо їй заманулося почваниться перед молодими паничами страусовим пером, котре наддавало їй багато краси й коштувало таки не дешево, аж п'ятнадцять карбованців, окрім капелюша. Коло пера на капелюші на білій шовковій кокарді блищав, аж миготів іскорками брильянт. Меланія Андріянівна зумисне ворушилась, крутила головою, аж перо ворушилось, мов живе, щоб показати багатющому Рев'якінові, що й вона тепер багатирка. Біле перо своїми делікатними сутінками дуже приставало до її повненького білого лиця, і її великі карі очі стали ще більше примітні.

— Одже ж я неначе десь бачила вас, хоч, може, я й помиляюсь,— сказала Меланія Андріянівна до Клапоухова.

— Не тільки бачили мене, але й розмовляли зо мною в театрі, де я зострівся з вашими й моїми знайомими. Ми сиділи в однім рядку в партері в опері, і в нас, пам'ятаю добре, йшла розмова за ту оперу та за співи артистів. Але це було давненько, і я тоді був трохи молодший.

Меланія Андріянівна придивилась до його й пригадала. В його були довгенькі невеликі вуха, що зверху загинались уперед. По тих вухах вона одразу пригадала його.

— Тепер згадала вас. Пам'ятаю, що бачила вас. Але ви тепер поповнішали, повищали й покращали,— хвалила вона гостя, придивившись до його рум'яного виду та червоних виразних уст.

— Як я був студентом, то був худий та миршавий. Це правда.

— Мій сусід і приятель тепер і повищав, і вилюднів, і покращав, але я от і досі ніяким способом не оженю його. Я сам удівець, і при мені тільки й живе оцей гінкий, як тополя, та високий виштруган. Мій сусід так само кавалер. Ми часто бачимось з Никандром Петровичем, сливе щотижня забігаємо один до одного то по ділу, то на карти. Але в нас обох нема хазяйок, і наші доми й оселі все якось ніби тхнуть пустками, бо самі добре знаєте, що без дам кавалерські доми справдешні пустки.

— То ви оце заходіться, не гайте дурно часу, та й самі оженіться і оженіть вашого сусіда, а ми побачимо двоє весіллів разом,— сказала весело й дрібно хазяйка й зареготалась на всю залу голосно, весело, якось по-сільській, як регочуться дівчата й молодиці, ще й голову закинула назад, і по закарлюченому пері неначе дмухнув подих вітру.

— Та бачите, Никандр Петрович великий естет на вдачу, через те він і перебендює так довго. Там в його кабінеті почеплені на стінах усякі славні, відомі в історії красуні: і Клеопатра, і Марія Потоцька, і Менелаїха, відома прегарна Єлена, і Помпадурша, і мадам Ментеном, і Дюбаррі Людовіка XV, й інші. Через те-то він і досі вередує та перебирає паннами,— сказав Рев'якін.

— Коли так, то вам доведеться ще довгенько держать свою хату пусткою,— сказала Меланія Андріянівна.

— Ну! я вже не такий вередливий в цій справі, як ви кажете, хоч, само по собі, по своїй природженій вдачі я естет, люблю все штучне, гарне, доладне в усьому, а в людях найбільше, — обізвавсь Клапоухов, і в його ясні карі очі залисніли якось солоденько.— Та й ви ж такий самий естет на вдачу, як і я, то зрозумієте мене. Але, на ваше щастя, вам трапилась красуня зарані,— сказав Клапоухов, обертаючись до Рев'якіна.

— Як-то трапилась красуня зарані?— спитала Меланія Андріянівна.

— А так трапилась, що як я був ще в невеликому офіцерському чині, наш полк стояв на Бассарабії в Хотині. В сусіднього дідича-грека були напродиво гарні три дочки. Я вподобав собі найстаршу, найкращу. Але старий Вранос не хотів оддавать за мене, вважав на мене, як на бідненького легкодумного шалопута, бо мій панотець був тоді ще небагатий. Але Враносова жінка прияла нашому залицянню й коханню. І одного дня вранці, змовившись з панною заздалегідь, я приїхав у село шарабаном, щоб викрасти свою милу, став коло царини за садком, а моя грекиня вийшла нібито на прогуляння, сіла зо мною в шарабан, і ми покатали в одно село над Дністром до мого приятеля-батюшки, щоб він нас повінчав. Але і я, і молоденька грекиня в палу кохання й дні погубили, бо забулись, що саме тоді була петрівка. Отець Прохір зареготавсь, як ми прикатали до його на подвір'я, нагадав нам, що до Петра ще зостався тиждень. Я тільки почухав потилицю, а стара матушка завела грекиню в свою кімнату й обіцяла й заприсяглась, що переховає її до Петра й не видасть батькові. Я мусив вернуться додому, перенудивсь тиждень, а другого дня після Петра прикатав у село та й повінчався. Моя жінка була така гарна, що її всі любили, а старий Вранос був такий деспот, як турок, і держав свою жінку й дочок, неначе в гаремі, сливе взаперті. Не йняв нікому віри й сам вночі замикав дім і двір, ще й ключі ховав під свою подушку.

— Але ж ви овдовіли, і за вас кожна панна пішла б з вискоком та з вибриком. Питайте, то й десь напитаєте собі красуню,— радила Меланія Андріянівна.

— Моя небіжка була така красуня, що я вже вдруге такої, мабуть, і не побачу, і не знайду,—сказав Рев'якін.— От придивіться на оцього мого голоцванка! Він трошки скинувся з лиця на мою небіжку, але принаймні тільки так, як півень скинувся красою на райську птицю.

Меланія Андріянівна зирнула на Аристида й засміялась.

— Що це ви кажете! ваш Аристид скинувся не на півня, а більше на давнього Париса.

Аристид засміявсь веселенько й блиснув з-під малинових уст чудовими білими та рівними, неначе підрізаними зубами.

1 2 3 4 5 6 7