Скрізь голо, порожньо! Ні на чому очей спинить! Садок тільки що вилазить з землі, а верби в березі над течією ще стримлять, мов позабивані кілки.
— Як поживете, то й діждете, що і в вас буде таке саме, як і в нас, — обізвалась Ватя.
— О, довгенько, мабуть, доведеться дожидать. А поки що в нас така нудьга кругом, неначе десь серед степу. О, вам тут весело жить серед такої розкоші! — сказав Леонід Семенович.
— То вам так здається, бо ви тут вперше. А я вже до цього всього придивилась, то мені про це все байдуже, — обізвалась Ватя.
— Невже ви тут нудьгуєте в цьому раї? — спитав Леонід Семенович.
— Влітку мене не дуже-то бере нудьга. Все-таки походиш тут, погуляєш. Приїдуть на вакації небожі, сестрині діти, — плаваємо човном по ставку. А от взимку так мене й справді бере нудьга. Цей садок занесе снігом, ставок замерзне. Сиди в хаті та ший або вештайся коло хазяйства.
— Взимку ви, мабуть, все читаєте? Ви любите, певно, наукові книжки? — спитав Леонід Семенович, бо йому здалося, що Ватя з тих сьогочасних молодих паннів, котрі люблять сьогочасні наукові книжки.
— Трохи люблю, але мені їх трудно доставать. Тато любить читати тільки газети й не купує наукових книжок, а в "Ниве" нема нічого такого поважного, цікавого, щоб варто було читать, — сказала Ватя.
Але вона говорила це так собі. Вона, правда, читала додатки до "Нивы", але тільки романи та повісті і пропускала без найменшої вваги навіть ті невеличкі розвідки, які там знаходились. Наукових книжок вона не любила читати, як більша частка сьогочасних молоденьких паннів. А як часом вона й починала в зимні вечори читать якусь наукову річ, то на неї нападав такий сон, що вона випускала книжку з рук і книжка летіла сторч додолу. В школі вона вчилась з невеликим поспіхом.
— Я безщасна через те, що не маю ні сестри молодої, ні брата; нема в мене товаришки в хаті. Мама вже стара, тато теж старий. І я неначе ніби стала стара коло їх, — сказала Ватя й засміялась.
Леонід Семенович і собі засміявся, але сміх його був не штукарський. Ватя була така ще молода, що могла безпечно сказать такий жарт про себе, і той жарт вийшов смішний.
— От ви живете в Києві цілий рік. Мене бере зависність до тих, що живуть не на селі, а в місті, — почала Ватя. — Ви бачитесь з живими людьми, і людьми освіченими, за щось поважне побалакаєте, про щось почуєте, поміняєтесь думками.
— Це правда.
— Що правда, то правда… — сказала Ватя й задумалась. Вона любила місто, і її тягло туди, як і усіх теперішніх дочок священиків, що вчилися в Києві чи в гімназіях, чи в духовних школах. Усі такі панни страшенно нудяться на селі й марять день і ніч, якби добратись до Києва або й жити хоч не в Києві, то поблизу в якомусь місті.
— В вас є народна школа в селі. От би вам стать за вчительку в школі, то й робота була б, — сказав Леонід Семенович.
Сказав він це зовсім не через те, що дуже спочував до народної просвіти. Йому про це було байдуже, але це слово так прийшлося до речі.
— Мій тато не дозволив би мені бути вчителькою. Правда, мої дві близькі сусідки й товаришки поставали вчительками в сільських школах, але, мабуть, через те, що їх батько дуже сім'янистий: в його п’ять дочок. Дві оті старші заробляють собі гроші на одежу, а це вже велика полегкість для батька. Мені цього не треба, бо ми люде заможні…
Ватя трохи не прохопилась, що її панотець має кільки тисяч карбованців в київському банку.
— Я помагаю мамі в господарстві, — говорила Ватя далі, — бо мама вже нездужає. Я й люблю хатнє господарство. А більшої й кращої діяльності не можу знайти для себе на селі, хоч би й хотіла…
Ватя в душі почувала, що говорила це в високому тоні так собі, аби говорить: вона не цікавилась нітрішечки ніякою ідейною роботою й не шукала ніякої вищої діяльності. Але вона постерігала, що треба виявить таку думку перед Леонідом Семеновичем, щоб цим вйявком своїх думок підійти під його смак. Вона помилялась: і панич співав високим тоном більш через нову поведенцію; і в панича не було ніякого ідейного прямування, як і в неї його не було.
Стежечка дійшла до тину. Через тин був перелаз: два товсті низькі кілки були повбивані по обидва боки тину, а на їх лежала дощечка, просунута в тин наскрізь. Вона була прибита кілочками. Довгий рядок молодих паничів та паннів почав плигать через перелаз так зручно й швидко, як плигають кози. Ватя й сама не знала, чи лізти через перелаз, чи ні: вона спинилась і трохи гордо глянула на перелаз.
— Це такі сільські ворота. В місті, мабуть, таких чудернацьких хвірток нема, — почала промовлять до перелазу Ватя. І вона сама не знала, на яку ногу ступить: чи поводиться тоном аристократичним, чи держать себе просто й натурально — по-простацькому.
Ватя довгенько-таки постояла коло перелазу, а далі подумала: "Ні, треба лізти. Паничі тепер більше люблять простоту…" І вона вхопилась рукою за кілок.
Леонід Семенович підхопив її під руку й допоміг стати на дощечку. Ватя перелазила через тин якось ніби не вміючи, неначе вона зроду-звіку ніколи ще не перелазила через тин. Леонід Семенович вхопивсь обома руками за кілки, підобгав ноги і в одну мить перекинув свою легку постать за тин у город.
Усі побігли по широкій греблі, обсадженій знизу вербами. По другий бік греблі стояв млин, неначе притаївся за греблею в молодих вербах та лозах. За млином на пригорку піднімала вгору свою високу червону покрівлю гуральня.
— А що, Антоніно Григорівно, куди підемо заглядать: чи в млин, чи в гуральню? — спитав Леонід Семенович.
— Я маю більше потягу оглянуть млин, — обізвалась Антося, — в гуральні горілка, а я до горілки й неохоча, і не ласа до неї.
— Не станемо ж ми п'яницями, коли побуваємо в гуральні, та ще й од одного горілчаного духу, — жартував Леонід Семенович.
— Не знаю, як хто; але добре знаю, що я не стану, — одбивалась і собі жартами Антося, — про мене, як у гуральню, то й в гуральню.
— А ви ж бачили на своєму віку, як роблять те добро, що горілкою зветься? — спитав в Антосі один вчитель.
— І зроду не бачила, хоч і хотіла б побачить, — сказала Антося.
— Хоч і хочете, та не побачите, бо тепер гуральня замкнута, — сказала Ватя.
— А коли вона замкнута, то вертаймось назад. Ми вже геть-то загулялись, — сказала Антося.
Але нікому не хотілось вертаться в душні кімнати. Усі розсипались по греблі, балакали й жартували. Сонце вже спустилось низько. На греблі під вербами був чудовий холодок. Од води несло вогкістю, тхнуло жабуринням. Зелені очерети в березі неначе дрімали, заглядаючи в воду, своїми легенькими, як пух, нагнутими китицями-вершечками. Довгі тіні од верб простяглися трохи не до половини ставка. Гори, вкриті лісом, неначе як жар, пашіли теплом і робили надзвичайно ефектний контраст з супротилежним затіненим берегом, звідкіль потягувало холодком та вогкістю.
— Вертаймось додому! Час вертаться! — сказала Антося й побігла назад по греблі.
За нею слідком рушила уся компанія. Ватя, йдучи позад усіх, поруч з Леонідом Семеновичем, задумалась.
"Який чудовий вечір трапився в моєму житті! Чи був хоч один такий вечір для мене? Ще ніколи я не почувала себе такою щасливою. Усе на світі стало гарне для мене. Скрізь весело, скрізь радісно. Он пастушки женуть корови до води, біжать, хвиськають батіжками, неначе граються. Мабуть, і їм весело жить на світі. Он дівчата в березі перуть сорочки й гукають та вигукують пісні, аж луна йде між вербами. Певно, вони щасливі. Може, такого другого вечора вже й не буде в моєму житті…"
Ватя зирнула скоса на Леоніда Семеновича, він ішов мовчки, задумався, втиривши очі в землю. Йому вперше прийшла думка про оженіння. За цілий університетський курс така думка не спадала йому в голову. То за наукою, то за гульнею йому не було часу про це й гадати. Тепер чогось несподівано ця думка та гадка виникла в його в голові от тут, на греблі, серед зелених верб, коло дрімаючого берега, дрімаючої в вечірньому світі води. Поетична обстава, молоді панни, поетичний вечір, наводячий на душу задуманість, викликаючий думи, втихомирюючий серце, — все це якось проти його волі зворушило в йому це поважне питання. Він глянув на Ватю й почутив, що її вид, поважність та солідність чогось навели на його поважну думу.
"Швидко буде кінець моєму вчінню; через рік я буду доктором, вийду в світ, почну жити самостійним життям… Мені треба шукати пари", — думав Леонід Семенович, і він згадав за всіх паннів, яких знав і в Києві, і на селах.
І ні одна з їх не підходила йому під пару, не припадала до вподоби. Ватя починала йому подобатись, але Леонід Семенович був син практичного батька і, невважаючи на свою жартовливу вдачу, думав і за придане за своєю будущою жінкою.
"Цей о. Артемій, коли тому правда, що люде кажуть, дуже грошовитий чоловік. Цікаво б знати, скільки в його тисячок сховано в банку", — подумав Леонід Семенович.
Ця думка так зацікавила його, що він трохи не спитав у Ваті: "А скільки за вами дадуть приданого?" Він ледве вдержав свій цікавий язик.
І Ватя, й Леонід Семенович мовчки вертались з гулянки й ледве перекидались кількома фразами серед веселого щебетання молодих паннів та паничів. Ватя примітила, що Леонід Семенович став неначе не той, що був передніше одну годину. В його в душі почався новий момент життя, тільки зародок нового життя, коли з молодого пустотливого хлопця починає ставати мужній, дорослий чоловік.
В садку під густими старими грушами та яблунями вже полягла густа тінь. Молода компанія перебігла його й розсипалась на широченькій прогалині перед домом, серед квітників. Тут ще було зовсім ясно, тут дотлівав вечір останнім одлиском на високих грушах та яблунях. Усім не хотілося йти в кімнати; усі неначе ждали, доки замре останній світ вечора, доки темна ніч не поглине останнього проміння поезії вечора в садку, в квітниках, на вольному свіжому повітрі.
— А давайте лиш будемо грать в кота та в мишки! — крикнула на ввесь садок Антося. — Леоніде Семеновичу! чого це ви задумались? "Ставайте вряд, та й буде лад!" Ви будете котом.
— Як котом, то й котом, — обізвався Леонід Семенович, — але як ви будете мишкою, то я боюсь…
— Чого? Щоб вас не вкусила? — спитала Антося.
— Боюсь, що вас не впіймаю, бо ви дуже прудкі, — одповів Леонід Семенович.
— Ну, од вас не втече ні одна мишка.