Два брати

Нечуй-Левицький Іван

Казка

В одному селі жив собі убогий чоловік Петро Клепало з жінкою Марусею. Вони мали двох синів парубків. Старший звався Юрко, а менший Улас. Обидва брати були схожі лицем, чорними високими бровами та чорними кучерями. Обидва були гарні, високі, рівні станом, та не схожі вони були душею. Юрко був розумний, хитрий та підлесливий. Улас любив мовчати і не любив нікому кланяться та кориться.

— От люба в нас дитина Юрко! — часом говорила Маруся до чоловіка. — Приязненький та ласкавенький, хоч у вухо вбгай; а про Уласа не знаю, що й казать.

— Та й я не вгадаю, що воно за людина, — говорив старий Петро. — Чи він дуже розумний, чи дуже дурний; чи він добрий, чи бундючний, чи лихий. Мовчить собі та й мовчить. Хоч і увивається коло роботи добре, але якийсь неласкавий вдався: не поклониться, не подякує; все поглядає на людей або скоса, або спідлоба.

А Юрко все запобігав ласки в батька та в матері, та підлабузнювавсь до їх.

Тільки оце стара було позіхне, Юрко вже й подушку підкладає їй під голову. Заплямкає мати після обіда губами, Юрко вже й подає кухоль з водою. Чи хоче батько вийти з хати, Юрко за свиту та й накидає батькові на спину, ще й двері одчиняє. А Улас стоїть, насупившись, та тільки поглядає скоса.

Ото раз старий Клепало занедужав. Юрко питає в батька: "Чи ви, тату, дуже слабі? Може б нам покликать попа, щоб вас висповідав".

— Та не треба, сину! Я не дуже слабий.

Батькові стало гірше, а Юрко знов до його: "Тату, ви дуже слабі; я вже сказав майстрам, щоб робили вам дубову домовину"...

— А хиря твоїй матері, коли так! — сказав старий. — Потривай лишень! Ще я не вмираю. Це, мабуть, ти задля того до мене такий добрий, щоб я одписав тобі, а не Уласові, хату та грунт.

Ото батько одужав, постеріг Юркові хитрощі та й каже: "Ти вже аж надто добрий до мене: аж переборщив. Йди собі кудись на службу, бо мені ніяково тебе і в хаті держати: може, ти мене й отроїш".

Юрко взяв одежу, взяв харчі, а Улас каже: "Коли ви, тату, проганяєте старшого брата, то проженіть заразом і мене, бо я його брат. Я не хочу, щоб він нарікав на мене й поневірявся десь по людях".

— То йди собі й ти за ним, про мене, й світ за очі. Од тебе ніколи не почуєш ні ласки, ні доброго слова, — каже старий.

Ото одяглися брати та й пішли собі в світ шукати долі. йдуть вони день, вийшли на великий тракт. Понад шляхом стоять стовпи, на котрих були написані верcтви. Як тільки вони дійдуть до стовпа, Юрко здіймає шапку та й кланяється до стовпа.

— Нащо ти кланяєшся стовпам? — питається в його Улас.

— А для того, щоб не забутись, як треба кланяться людям, — каже Юрко, — бо як будеш гнути спину перед людьми, то всього добудеш.

— Гни спину, коли вона в тебе гнучка, а в мене спина цупка, неначе дубова: ніяк не гнеться.

— Бо ти дурень: не знаєш людей.

Йдуть вони та йдуть. Заходили в села, напитували собі служби. Але села були вбогі, і ніхто їх не найняв. Ото третього дня прийшли вони в одно здорове село. В тому селі хати були здорові, люди заможні. Брати зайшли до одного багатого хазяїна й стали в його за наймитів. Хазяїн послав їх у поле з волами волочить. Улас цілий день волочить, а Юрко ляже собі в холодку під дубом та й спить. "Волочи ти дурню, за себе й за мене, а я одпочину, бо я старший", — каже Юрко. Ввечері вертаються вони з боронами до хазяїна. Юрко помочить вид та руки водою, замаже їх трохи землею, неначебто руки пилом припали од важкої роботи на ріллі, та й іде за волами.

— А що? Чи всю ниву заволочили? — питає хазяїн.

— Всю, хазяїне! — обзивається Юрко, знявши шапку та ще й поклонившись. — Так працювали, аж сорочки потом пройняло.

Улас стоїть та тільки лупає на брата очима.

"Та й гарний же та робочий оцей Юрко. Я радий за його хоч би й дочку свою видать", — думає собі хазяїн.

Юрко постеріг, що він сподобався хазяїнові, та давай запобігать ласки в дочки. Дочка була дуже гарна на вроду дівчина. Він тупцяє коло неї, у всьому допомагає: і відра їй несе з водою од криниці, і дров у хату внесе, ще й у печі затопить.

Але раз якось хазяїн нагодився ненароком в поле. Дивиться він, — Улас робить, а Юрко спить, вивернувшись під дубом. Хазяїн збудив його, торсонувши за бік. Той не розібрав спросоння, думав, що то його будить брат, та давай лаяться: "Йди, — каже, — собі к дідьку! Роби сам отому дурневі-хазяїнові, бо ти й сам зроду вдався дурний, а розумний нехай виспиться досхочу на всі чотири боки".

— То це ти так пильнуєш! — крикнув на його хазяїн. — Цур тобі, пек тобі! Йди собі, наймайся будлі деінде, бо мені такого великорозумного наймита не треба.

Ото прогнав хазяїн Юрка, а Улас собі пішов слідком за ним, бо не хотів кидати брата на одчай божий.

Пішли вони далі. Перейшли через широкі степи й зайшли в гори, в інше царство. На степах та в горах люди жили в шатрах та в землянках, пасли незліченні череди товару та отари овець. Одного ясного гарячого ранку прийшли вони до здорового озера. Густий ліс вкривав гори понад озером. Дивляться брати, коло самого берега на зеленому горбу, під старими дубами стоїть маленький палац з білого мрамору, неначе цяцька; од палацу до самої води спускаються білі мраморні східці, неначе розстеляється по траві білий широкий килимок. Далеко за озером в тумані біліють високі стіни, а за стінами піднімається здоровий золотоверхий палац.

Юрко та Улас заглянули в мраморну хатину; там нікого не було. Двері були одчинені. Через кругле віконце в стелі, через рожеве скло ллється зверху рожевий тихий світ і розливається по білих стінах. Вони одпочили в тій хатці, а потім розляглися й почали купаться. Коли дивляться вони, по воді пливе білий лебідь, задерши вгору свої широкі срібні крила, ніби вітрила. Лебідь приплив до них і почав пірнати в воду: то пірнає, то виринає, то знов пірнає на самісіньке дно.

— Чого ти, лебедю, шукаєш? Чи риби, чи зеленої ряски? питає Юрко в лебедя, сміючись.

— Я не лебідь, а лебедиця. Я князівна, — промовила до Юрка лебедиця людською мовою, — отут вчора я купалась з подругами. На шиї в мене було намисто з таких здорових та . дорогих діамантів, що їм і ціни не скласти. А цієї ночі нас обікрали злодії, та я не пам'ятаю добре, чи я загубила намисто, купаючись, чи його в мене злодії вкрали. Хто знайде моє намисто, тому я ладна оддати хоч би й половину свого скарбу.

Юрко зараз кинувся пірнать на дно, щоб знайти те намисто, а Улас стоїть та тільки дивиться на лебедицю. Лебедиця припливла до його близенько, глянула йому в вічі, та й каже: "В тебе, козаче, такі дивні карі очі, яких я ще зроду не бачила".

Loading...

Улас осміхнувся та й ухопив, жартуючи, лебедицю за крило й висмикнув одне найбільше перо. Лебедиця крикнула, ойкнула, та й каже до його: "Ховай же, козаче, в себе це перо! В мене в другому крилі зосталось таке саме друге перо. Як знайдеш мене, то я впізнаю своє перо по другому перу та й піду за тебе заміж! за тебе — і більше ні за кого".

Лебедиця попливла по озері за тихим вітром, піднявши крила, а далі знялась, полетіла до палацу й зникла десь в срібному тумані, між золотими верхами пишного палацу.

Юрко все пірнав, поринав до півдня, трохи не залився водою і нічого не знайшов. Брати одяглись і пішли далі. Улас заховав лебедине перо в себе в пазусі.

Ото йдуть вони далі лісом. Вже настав вечір. Ліс ставав все густіший та темніший. Вони збились з дороги й переночували в лісі, в гущавині. Встали вони вранці й знов пішли блукати по лісі й ніяк не могли знайти стежки або шляху. Блукали вони навмання сливе цілий день. Коли дивляться вони, перед ними знов залисніло озеро, а за 'озером заблищали золоті верхи палацу. Під високим деревом над озером стояла ніби туманом повита дівчина, вся прозора, в білій довгій одежі, в білому покривалі на голові. Вона була легка, як туман, тільки здорові чорні очі блищали, неначе два діаманти, закутані в тонісіньку мушлинову тканку. Не встигли Улас та Юрко добре роздивитися на ту мрію, вона щезла.

Пішли вони лісом неначе далі од озера, блукали, блукали в гущавині, а надвечір — знов перед ними залисніло озеро, засяли золотоверхі будинки.

— Це нас водить якась сила, — сказали брати.

Під деревом, облита рожевим світом сонця, знов стояла дивної краси висока молода красуня в білому убранні, в червоній шапочці на голові. Над чолом лисніла низка червонців, на яломку стриміло біле лебедине перо. Чорні очі сяли, як зорі. Вона кивала, ніби манила їх до себе рукою, і все йшла до озера. Обидва брати пішли за нею слідком. Вона вийшла на зелений берег й пішла до мраморної хатки. На мраморних східцях двома рядками сиділи панни в білій одежі, одна гарна, друга ще краща. Панна в червоній шапочці пішла до хатки і все манила пальцем Уласа. Тільки що Улас наблизився до сходів, всі панни поперекидались білими голубками, а панна в шапочці стала лебедицею; вони знялись з місця й полинули через озеро та й попадали десь в зелений садок коло золотих верхів палацу.

— Це нас водить в лісі якась сила, — промовив Юрко до Уласа.

Вони знов увійшли в ліс, стали шукать дороги і вгляділи між кущами маленьку стежечку. По стежечці плигав заєць. Юрко скинув шапку й низенько поклонився йому. Заєць став і витріщив на його очі. Юрко поклонився зайцеві вдруге аж до землі. Заєць набрався сміливості та й каже: "Ще одколи живу в цьому лісі, ніхто передо мною шапки не здіймав; а це хтось шапку зняв ще й мені поклонився. Еге, ви, хлопці, заблудились в лісі?"

— Та заблудились! Вже другий день блукаємо коло цього озера й не знаємо, де б знайти пришиб та переночувать, — каже Улас.

— То йдіть до мене в печеру та й переночуєте, а моя стара завтра виведе вас на шлях, бо я вже недобачаю, — каже заєць. Ото повів їх заєць до своєї печери. Кам'яна печера була в густих кущах під високими дубами, в скелі. Заєць вплигнув в темну печеру, а за ним ледве просунулись Улас та Юрко. Всередині печера була здорова, як хата, а в куточку ледве була примітна дірка в другу маленьку печеру, де жив заєць з зайчихою. Заєць плигнув у другу печеру. Юрко та Улас і собі полізли за ним. В печері сиділа стара зайчиха й гризла головку капусти.

— Ночуйте, хлопці, в мене, бо в лісі тепер небезпечно: тут почали бродить злодії та розбишаки, — каже заєць. — А що, стара, чи нема чого хлопцям на вечерю?

— Є мисочка горіхів та дві головки капусти, що ти вчора вкрав в князевому городі, — каже зайчиха.

Заєць знайшов під дубом старого черепка, що покинули пастухи, як варили куліш.

1 2 3 4