Роби, небоже, то й бог поможе.
І Марта Кирилівна ліниво потяглася, як кіт зимою на лежанці.
Маруся глянула на неї і осміхнулась.
— Ви б, мамо, помогли мені шити, ніж мали б голуби на хресті лічити,— сказала Маруся.
— От і дорікаєш мені. Матері можна й голуби та галки лічити, бо вона стара та підтоптана, а дочка повинна працювати. Роби, бо ти ще молода.
Не встигла вона цього доказати, в двері хтось ніби обережно постукав. Маруся впізнала той несміливий стукіт щиколотка Ломицького. Впізнала його й мати. Вона підвелася раптом, неначе її підвело якесь знаряддя, і спустила ноги з софи. Ноги були босі. Марта Кирилівна ледве налапала туфлі і ледве встигла всунути їх в туфлі.
— Увійдіть! — сказала голосно Маруся.
В номер увійшов Ломицький і кинув очима на Марусю, її невеличка постать була ніби закутана в білі хмари. Світ од вікна наскрізь пронизував біле тонке полотно, проминався в побгані жмути. Полотно світилось наскрізь. З-за білих хвиль ще ясніше блищали Марусині великі очі, неначе дві зірки між легкими білими хмарками часом блищать в пишну вечірню добу. Він пригадував, як застав Марусю перший раз в її домі за такою самою роботою. І вона більш од усього подобалась йому за такою хатньою жіночою роботою серед хвиль білого тонкого полотна, з голкою в руках. На його подихнуло духом сім’євої мирноти, хатнього тихого життя. Йому забажалось сісти з Марусею поруч і сидіти, сидіти хоч би й до вечора і дивитись на її темні тихі очі, дивитись, як її матово-біла рука швидко та хутко мигає над білим полотном. Ломицький легенько зітхнув. Він згадав, що до того щастя не таж-то легко доступитись.
Він привітався з матір'ю, а потім з дочкою. Мати навіть не попросила його сісти. Вона мовчала й супила свої тонкі довгі брови.
Сідайте, Дем'яне Антоновичу! Давненько вже ви були в нас,— сказала Маруся, прихильно й спочуваюче кинувши на Ломицького своїми ласкавими очима.
— Давненько, це правда. Але рада б душа в рай, та гріхи не пускають,— одказав Ломицький.
Марта Кирилівна зо зла зирнула на його, неначе п'ятака дала. Вона зрозуміла, які то гріхи не пускають його в рай: ті гріхи — була вона сама.
— Оце, як я зам'якинилась та залінувалась. Ти шиєш, та й мене взяла хіть до роботи,— обізвалась Марта Кирилівна.
Вона кинулась до комоди, гуркнула шухлядою, почала чогось шукати там, нишпорити.
— Ось, мамо, нате оцей рукав та обкидайте петельки,— сказала Маруся і передала матері вишиваний рукав сорочки.
— Що ж там в Одесі нового? Які новинки ви оце привезли нам? — спитала Марта Кирилівна в Ломицького.
— Нічого нового й цікавого. Хіба та новинка, що прибула до Одеси оперна трупа,— сказав Ломицький.
— Ця новина для мене не цікава,— сказала Марта Кирилівна, закопиливши губи.
— Чом же не цікава! Ви, здається, любите оперу, музику? — спитав Ломицький.
— Я? Борони боже! Бачте, опера — забавка аристократична, панська. Мені дивно, що ви нібито народовець, та маєте такі думки,— сказала Марта Кирилівна і притому трошки зморщила одну щоку неначе покуштувала кислиці.— Я маю зовсім інший погляд.
Маруся зирнула скоса на матір і здивувалась: мати любила оперу і, буваючи в Одесі, сливе не щодня бувала в опері.
— Та чим же опера грішна? І народ же любить співи. Дівчата та хлопці на вулиці справляють та вигукують такі опери, що аж садки та верби гудуть. Музика — діло вселюдське, а не аристократяне,— обізвався Ломицький.
— Я стою за драму, за поважний театр,— сказала Марта Кирилівна.-Я думала, що ви привезете новинки з світу вищого, з світу науки. Може, там вийшла яка нова вчена цікава книжка, абощо? Я, бачте, більше од усього зацікавлююсь науковими сучасними вищими питаннями,— сказала Марта Кирилівна.
— Нічого нового не вийшло. Почув тільки одну новинку: два мої знайомі і товариші оженились разом,— сказав Ломицький, а Маруся схилила голову нижче.
— А що? Може, й ви напитали вже собі в Одесі будлі-яку панну? — спитала Марта Кирилівна, не вдержавши цікавого язика.
— Я за тим оце й прийшов, щоб почути ваше останнє слово, Марто Кирилівно,— сказав Ломицький, очевидячки, вже ладен хоч би й причепитись до неї. Він встав, підступив до Марти Кирилівни, взяв її руку і поцілував. Вона кокетно однімала руку, одначе дала йому поцілувати.
— О! як за цим приїхали, то шкода й заходу! — крикнула Марта Кирилівна.
— А що? Може, ваші пороги високі для мене? — спитав Ломицький.
Така сміливість трохи стурбувала стару Каралаєву. Вона почула не м'який, а вже інший, наважливий, твердий тон в його словах.
— Та наші пороги не високі і не низькі для Вас, але як ви за цю справу прибули до мене, то я й навтікача! — а жартом сказала Марта Кирилівна.
Вона схопилась з місця, миттю вхопила зонтик, кинула додолу шитво і кокетно, жваво, по-панянській побігла до дверей, хрьопнула-гуркнула дверима й вибігла з хати.
— А ми вас наздоженемо та таки будемо просити,— сказав Ломицький та й собі схопився з місця.
Маруся покинула роботу і собі встала. Взявши зонтик в руки, вона зиркнула в вікно і кмітила.
— Побігла мама поза монастирем над море. Ходім слідком за нею навздогінці,— сказала вона до Ломицького.
— Як ходім, то й ходім,— сказав він.
І молоді побігли слідком за Мартою Кирилівною доганяти її. Одначе Марта Кирилівна, так швидко та хутко дременула поза монастирем, неначе за нею хтось гнавсь з дрючком. Вони її не догнали.
— Ваша мати не хоче вас видати заміж через свій егоїзм та деспотизм. Вона боїться сама зостатись в хаті, боїться, що не буде над ким командувати.
Вони вийшли за кладовище. Над самісінькою кручею, над буртами, на камені сиділа Марта Каралаєва і дивилась на море. Вони закрались і тихенько з двох боків стали перед Мартою Кирилівною.
— І тут знайшли! Неначе з землі виросли! Відчепіться од моєї душі, бо, їй-богу, візьму та й плигну з оцієї кручі в море,— крикнула завзято Марта Кирилівна, ще й руки навіщось розвела.
— А ми вас впіймаємо та й не дамо вам впасти,— сказав Ломицький.
— Тільки, бога ради, не хапайте за голову, як сторч летітиму, бо попсуєте мені коафюру,— сказала кокетно Марта Кирилівна.
— Ми вас вхопимо за руки та й не пустимо,— сказала Маруся.
— І чого оце ви причепились до Марусі? Ви думаєте, що вона багата, має засіб, має гроші? В банку лежать гроші мої, а не її. Ви вхопите облизня, нічого не дістанете,— сказала Марта Кирилівна.
— Мені нічого й не треба. Я не візьму од вас ні шага! Маю клапоть батьківської землі, маю освіту, маю голову на плечах, і якось проживемо з Марусею на світі,— сказав Ломицький.
— Хіба ви не знайдете собі якої іншої в Одесі, чи в Кишиневі? Мало вам паннів, чи що? — спитала Марта Кирилівна.
— Мені нікого не потрібно, окрім вашої дочки. Я без неї не можу жити,— сказав Ломицький.
— Ви її не любите? Паничі женяться не по любові, а задля грошей! Ви усі дурисвіти. Коли є на світі честь, сумління, щира любов, то тільки в нас, а не в вас. Ви Марусі не любите,— репетувала Марта Кирилівна.
— Ба люблю!
— Ба ні! Чим же ви докажете, що її так дуже кохаєте?
— Чим же вам довести? Не скакати ж мені з оцієї кручі в море! — сказав Ломицький.
— Скакайте, то пойму віри,— сказала Марта Кирилівна.
— Але ж я собі скручу в'язи! — крикнув Ломицький.
— Скрутіть, то тоді пойму віри!
Ломицький почервонів. В йому прокинулось дрімавше завзяття. Його губи й ніздрі тремтіли, затрусились й руки. Він вийняв годинник і рвонув шнурок з шиї, одчинив одну деку, одломив і швирнув додолу, потім одломив другу і кинув додолу, потім брязнув годинником об камінь.
Годинник задзвенів і розсипався на шматочки.
— Отаке тепер в мене розбите серце! Ви потрощили і моє серце і не моє тільки, а ще й друге серце,— сказав Ломицький.
І гаряче кохання, і вередування старої розбуркали в йому дрімаючу енергію, розворушили пришиблені на цвіту нерви… Каралаєва витріщила очі; вона пойняла віри: енергія кохання серця, душі в такій буцім тихій людині невимовно її здивувала.
"Є на світі любов!" — подумала вона і схилила голову й задумалась. Ті думки полетіли далеко, вернулись в минувшість, в давню давнину…
Дух палкого кохання в молодих душах неначе повіяв на неї крилом, навіяв спомин про її давню, молоду любов. Вона згадала, як сама колись була молода, як їй було сімнадцять років. Надворі весна красна… Вечір в садку в Кишиневі… Вона гуляє в алеї з волоських горіхів. Поруч з нею молодий кучерявий Бичковський. Надворі тепло, тихо. Солодкий запашний дух акації тривожить наркотично нерви, дратує гаряче серце. Вони обоє щасливі, щасливі без міри, без кінця… Тому вже минуло двадцять два роки…
На Марту Кирилівну ніби повіяло пахощами тої весни, подихом того вечора, того щасливого часу молодості, як повіває дух поезії з прочитаної поеми.
"Батько зломив мою молоду волю… Оддав мене не за бідного та коханого, а за нелюба. А нелюб розвіяв половину моїх грошей, запагубив мій вік і сам помер. До смерті я не забуду тієї муки, яку вчинив мені батько,— думала Марта Кирилівна: зломив він мене, молоду, як вітер очеретину. І серце моє заниділо і зашкарубло, як суха очеретина; душа здерев'яніла… А яка я була б щаслива з ним! Як я його тоді любила! Казала я йому: втечімо од батька, повінчаймось, а він не послухав мене, побоявся. Нікчемна людина! Нікчемні вони усі!"
Каралаєва підвела голову. Її серце пом'якшало, як віск на сонці. Вона вже хотіла сказати дочці: йди, дочко, за того, кого вірно любиш, і будеш щаслива. Але вона згадала, що зостанеться в хаті одним одна, як палець, і її серце знов стало каменем: її натуриста егоїстична вдача переважила розсудливість й добрість.
— Мамо, ви боїтесь, що зостанетесь самі, як я вийду заміж, еге? — сказала Маруся, і її голос затрусивсь, і очі зайшли сльозами.— Будете жити з нами. Я буду служити вам, як наймичка; я догляджу вас на старості літ.
— Авжеж! — перебила мати.— Буду я дивитись вам в руки та сподіватись од вас ласки, як старець-прохач милостині. Не діждете цього од мене! І я люблю незалежність та самостійність, як і ти і твої молоді товаришки,— крикнула Марта Кирилівна.
— Де ж ваша логіка! — крикнув і собі Ломицький.— Хочете для себе самостійності, а для дочки її не попускаєте. Це ви не гаразд робите. Ви ламаєте її волю, розбиваєте її серце, не попускаєте для неї природного права самостійності, права серця.
— Це вже моє діло, а не ваше,— сказала сердито Марта Кирилівна.— Ваша логіка! Куди ж пак! Добре, що в вас, в мужчин, уся логіка в кулаках…
— А може, і в голові трошки,— обізвався Ломицький.
Він тільки махнув рукою, одійшов далеченько над кручу, згорнув руки і без надії втупив очі в далечінь моря.