Хоробор. Книга третя: Навала

Легенда сіверського краю

Усьому коропському родові,

всім коропцям:

вже померлим, живим та ще ненародженим –

присвячую цю книгу.

© 2021 р.

"... – А ви, живі, – да не судіть,

якщо не все сказав, то доскажіть,

коли не так сказав, то допишіть."

Семен Скляренко "Святослав".

ПРОЛОГ.

На узліссі задесенської пущі майже розтанули сутінки серпневого ранку. Темно-бурий лось непорушно стояв між дерев і піднявши довгу свою голову з широчезними розлогими рогами та сторожко поводячи вухами, нюхав ранішню свіжість лісового повітря. Хоча слабкий зір здоровенного звіра не сповіщав йому небезпеки, але з відкритої місцини, що велетенською проплішиною лежала серед віковічного пралісу, вчувався добре знайомий лосеві запах страшного ворога – людини. Пахло не тільки нею, але й набридливими її собаками, худобою, димом і багато чим іще, назви чому лось не знав, проте всі ті запахи змушували його не виявляти своєї присутності, хоча поросла конюшиною окраїна відкритої місцини й манила до себе насолодою поживи. Коли ж від людського житла долинули ще й голоси двоногих, лось уже без жодних вагань подався вглиб рятівної пущі.

Чимала, більш, ніж на десяток жител, весь[1] була обнесена невисоким, хіба у зріст людини, частоколом – не стільки від татя[2], як од хижого звіра, котрим аж кишіла навколишня пуща. На схід від частоколу, поряд із глибочезною яругою, круті схили котрої поросли чорноліссям[3], півколом стояли старезні, як світ, кумири богів. Коли за яром блиснули перші промені сонця, в полуденній стороні частоколу прочинились ворота і з весі вийшов високий, міцної статури немолодий уже муж в одязі з вибіленого конопляного платна[4] і в постолах, що вів за бразди[5] впряженого в підводу коня. Поселянин був у літах; русяве його волосся на скронях вкрив легкий ще іній першої сивини, а довга, теж посріблена, борода мало не сягала пояса, на котрому висів неодмінний для кожного сіверянина ніж.

Звали мужа Кришень і був він огнищанином весі, а до того ж іще й волхвом – чи не останнім на Придесенні. Дванадцять поколінь назад, коли київський князь, зрікшись рідних Богів, учинив нечуване святотатьство й силоміць узявся навертати Русь до грецького бога, незгодні праотці з коропського роду на чолі з волхвом Шамром покинули рідний город і сховались в задесенській пущі, аби й далі жити там по Кону[6], даному Богами й пращурами. З того часу народилися й пішли з життя в цій рятівній глушині більш, як десять поколінь нескореного уламка древнього коропського роду сіверян. Старотці переказували, що попервах вихідці хоронились княжих людей та потім, не скоро, помалу якось, одні до одних звиклися: чи то князі пішли інші, чи таких весей завелося в Придесенні чимало – дими[7] лічити тивуни[8] та ємці[9] приїздили справно, а на капище й уваги не звертали: живіть, як хочете.

Тож відав Кришень волю Богів і тлумачив її своїм родовичам. Вельми смисленим[10] вважався у своїм покликанні, а до того ж іще й гонихмарником[11], і навіть віщуном[12] був. Раніше, коли ще Русь жила по старому покону, волхви сімей своїх не мали, жили самітниками. Та коли рід змалів і мужів у ньому було замало, від Шамра ще повелося, що старійшина й волхвом був, і жону з дітьми мав: відійшовши від покону, порішили старотці, що негоже нехтувати ліпшим сіменем роду. Бути старійшиною вже нелегко, а коли ще й волхвом... Ноша волшебства не для кожного посильна, віщування ж і взагалі тягар для обраних, бо знати наперед, що чекає рід, лише дурневі здається благом.

Ще минулого тижня, коли замислив поїхати до свата свого, гутника[13] Косняти, що сидів над Десною нижче Оболоні[14], почалося в Кришня передчуття близького побачення з неминучим: з кожним днем більш виразне та опукле. Доля сулила волхвові зустріч з кимось або чимось не просто чужим, геть незнайомим та незрозумілим, а ще ж і небезпечним. Ясно віщувались йому лише чужа татьба і невідворотність того, що станеться. Мало прийти щось, що назавжди змінить долю цілої весі і його самого. Кришень не один раз питав Богів, чи можна її уникнути, але Боги мовчали і він зрозумів: не варто їх гнівити, виказуючи свою слабкодухість. Раз судилося тобі – гідно постань перед лицем Долі, хоч би то з самим Чорнобогом[15] пря[16] була. Будь вдячний Велесові[17] уже за те, що відаєш і маєш змогу підготуватися. Тож на возі не тільки сокира лежала, а ще й рогатина[18] – хоч супроти татя, хоч проти ведмедя чи тура озброївся Кришень.

Пожертву Богам перед далекою, мало не в тридесять верст, дорогою склав іще затемна, тож тепер лише скочив на полудрабок і тьопнувши віжками, цмокнув на коня:

– Н-но, Буяне!

Маківка літа минула давно, серпень[19] був у третій чверті, позавтрому Рушак[20] мав зійти, тож Кришень збирався будь що повернутись до весі якщо не цього дня надвечір, так уже ж наступного неодмінно – ще при світлі сонця.

Заночувати на сватовій гуті таки довелося: не відпустив Коснята шановного гостя. Учта була мов боярину! Розстарався гутник, скло своє покинув і липове барильце сур'ї[21], привезене волхвом, під деснянську чечугу[22], солоні білі губи[23] та заячу смагу випите було сватами до самого дна. Тільки ж кружляючи хмільний напій, Кришень думкою все одно вертався до свого передчуття. Нічого не сталося по дорозі до гути, а це означало тільки одне: що те невідоме ще десь попереду і ось-ось має постати на Кришневім шляху. Коли вже рушав у зворотну путь, остаточно ствердився думкою: неминучого не уникнути, не обійти ніяк і не об'їхати. Навіть цікаво стало: що ж Доля йому вготовила?

... Ледь просохла під Дажбожим[24] промінням роса, як Кришень битим гостинцем[25] в'їхав у діброву. І тут же немов тягар опустився волхву на плечі, навіть у вухах дзвеніло від напруги: "Ось... Зараз..." Попереду, ховаючись за зеленню підліска, гостинець повертав одесну[26], в невідомість. Мацнув рукою біля себе: зброя була при ньому і вже хотів був погнати коня, аби швидше вискочити на луг, до оболонської переправи, коли ж раптом за поворотом відкрилось повалене впоперек гостинця дерево – засіка!

Вчора нічого такого й близько не було... Кришень коня спинив і з сокирою в шуйці та рогатиною в десниці миттєво звівся на возі, роззираючись навколо, аби раніше вгледіти нападників. Але таті нічим не виказували своєї присутності, десь поряд без остраху трудився сторожкий зазвичай дятел, зате попереду, сажнів через двадцять від першого поваленого дубка дорогу перегороджувала ще одна засіка й між ними щось виднілось на краю гостинця, немов покинуте кимось добро; дві сороки вже неспішно походжали неподалік, підбираючись все ближче до можливої поживи.

Таки передчуття його не підвело: татьба звершилась тут недавно, не пізніше вчорашнього надвечір'я! І коли тільки встигли: проїжджаючи дібровою ополудні минулого дня, ані сокири не чув, ані підсічених, готових впасти дерев не примітив, хоча око та вухо до лісу звичні й будь-що підозріле помітив би неодмінно. Роззираючись і прислухаючись, Кришень ще якийсь час постояв на возі; діброва була досить рідкою, проглядалась на добрих півтора десятки сажнів у обидва боки, тож не завваживши чогось небезпечного, він скочив з воза й обережно рушив уперед, враз сполохавши і дятла, і сорок, що обурено заскрекотівши, сховались у верховітті.

То не одне лиш покинуте добро лежало на узбіччі гостинця – непорушне, скривавлене людське тіло валялось наче непотріб. Татьба...

Молоденький, наче унотька крихкий тілом, вдягнений у дивне, довге, мов жіноча сорочка, чужинське темно-буре платно, загиблий лежав горілиць під кущем. Його шапка такого ж, як і платно, кольору з чорними плямами запеклої крові приткнулась біля покинутих серед гостинця подорожніх саков[27] убитого – це до неї підбирались сороки. Тілом ще не поживився жоден звір, значить сталося все не так давно, зранку.

Хм... Не заради ж одного подорожнього засіку вчинили таті: осьде слід кінський, а підкови на шість ухналів[28] – кожен скаже, що не місцевим ковалем роблені – була таки підвода. Тут ось переляканий кінь копитами бив, коли спереду раптом дерево впало і візник щосили віжки натягнув. От, бач, звідси слід підводи ошую, в ліс звертає. Виходить, таті здобич з собою, в пущу забрали, а вбитого так при гостинці й полишили, головники...

Кришень зиркнув назад – чи на місці хоч Буян його? – й повернувся до вбитого. З ним що діяти? Коли ж це... наче палець ворухнувся... Він не полінувався опуститись на коліна біля уноші, торкнувся вкритої легеньким пушком скули й мало не відсмикнув руку – життя ще теплилось у зраненім тілі. Припав до грудей вухом: ледь чутно билося серце. Таки живий!

Ось тобі й стрілися, ось і татьба... Хтозна, як повівся би відлюдник Кришень, якби не було йому віщої звістки. Та коли вже шепнули тобі Боги, значить стріча ця не просто так. Вона доля твоя і знехтувати нею – все одно, що живот свій бездарно занапастити. Виживе, чи ні чужинець, а мусиш взяти його з собою, раз немічним трапився на твоїй дорозі.

Оглянув рани. Трохи схибила рука татя й сокира, поковзом пройшовши по черепу, розсікла зі спини ліве плече уноші.