Фантастична повість
ЧЕТВЕРО СМІЛИВИХ
Чотири обдертих і перевтомлених істоти поволі йшли слизьким льодом глетчера, прямуючи до засипаного снігом гірського перевалу. Вони були одягнені в убоге вбрання і черевики на грубих дерев'яних підошвах, серед них було дві жінки.
Струнка й вродлива кароока дівчина, що поставила своє життя, як останню шансу в грі з фортуною, на хвилину зупинилася оглядаючи величний і суворий альпійський краєвид, що все ясніше вимальовувався з ранішньої сизої імли. Але вона була надто схвильована і втомлена, щоб милуватися горами чужої і негостинної землі. Їй видавалося, що люди, й навіть ці гори, чатують її друзів недалеко кордону.
З південного сходу примчав шквал теплого вітру, в ньому Олена Ярош відчуває якісь особливі, ще невідомі терпкі пахощі. Вона заздрить вітрові й шепоче до його, немов до якоїсь живої істоти:
– Який ти вільний! Тобі немає жодних кордонів… – І, глянувши на південь, додала, звертаючись до своїх супутників. – Там за горами Швейцарія…
І в її голосі відчувається якась особлива повага і навіть любов до неї, простої географічної назви.
– А далі й Франція! Коли б нам пощастило дістатися туди… – промовив молодий чорнявий парубок.
– Інакше – смерть! – коротко, немов суддя, що читає суворий вирок, додав Ярослав Доморацький, молодий чоловік з мужнім лицем.
На його давно неголеному обличчю поросло золото‑русе волосся.
– О, Боже! Дай нам сили перейти цей кордон… – шепоче Олена.
Але чим ближче до цієї заповітної мети, тим видається їх план більш ризикованим.
Талановита львівська музика Олена Ярош була знана на своїй батьківщині, але несподівана війна принесла їй багато лиха. Зруйновано її родину й вона, разом з багатьма земляками, була привезена в державу наці на правах раба. Але її натура не могла звикнути до табору з колючим дротом і примусової праці.
Ризикуючи своїм життям, вона вирішує втекти до нейтральної країни, а потім дістатися до південної Франції, де мешкала її старша сестра – видатна фільмова акторка.
Разом з своїми земляками і друзями по нещастю, під час страшного повітряного нальоту, вони втекли і після семиденної важкої мандрівки пішки дісталися до Альп.
Їх ноги були в кривавих ранах, і лише непереможна воля до життя підганяла цих людей.
– Ще трохи зусиль, Ярославе! – промовляє Олена до свого супутника, молодого талановитого скульптора. – Коли ми вдало перейдемо кордон, я дам безкоштовно сто концертів. Адже ж скрізь люблять добру музику.
– Це будуть чудові концерти. Я чув твою скрипку в нашому рідному Львові.
– Невже чув, Ярославе?
– Так, Олено! Коли ми доживемо до кінця війни, я повернуся сюди й висічу з каменя пам'ятник про чотирьох сміливих.
– А я напишу вірші. Поему про останню шансу, – додав Юрій.
– Я проста селянка і більш скромна… Коли б ми перейшли, я спекла б великий хліб і роздала б без карток голодним.
– Хліб… Він зараз був би до речі… добре було б з'їсти хоча б шкуринку з нього, – додала Олена.
– До речі, друзі. Час снідати, але в нашій торбі залишився лише один сировий буряк, – промовила Марія і, розрізавши на четверо, роздала супутникам.
Вони мовчки їли свій вбогий сніданок і не зупиняючися йшли далі.
Білі хмари, немов завісою, закрили від мандрівників увесь світ… Холодний березневий вітер шпурляв у їх обличчя жмені гострих льодових голок.
Сніговим схилом гори, навпрошки до них, мчали три лижники.
– Прикордонна варта! – вигукнув Ярослав.
– Злий дух наслав їх! – відповіла Олена.
– Генде гох! – вигукнув один з прикордонників, підіймаючи карабіна.
– Прощавайте друзі! Краще розбитися об каміння! – промовила Олена і побігла з метою кинутися у провалля.
Залунало кілька пострілів і вона упала. Гаряча кров пофарбувала сніг.
– Я не дійшла до мети! – прошепотіла дівчина.
Над нею схилився Ярослав. У нього великі й затуманені, немов незірвані сливи, очі. В них стільки невимовного суму. Олена ще більш знервувалася від безнадійності їх положення.
– Маєш щастя, куля не зачепила кістку, – промовив він, перев'язуючи поранену ногу.
– Навіщо це! Я шкодую, що куля не влучила в серце!
– Олено заспокойся! Може, ще не все скінчено.
– Ярославе! Ти ж добре знаєш, що тепер нас розстріляють немов собак… Ви спробуйте втекти.
– Я тебе не залишу.
– Благаю тебе, Ярославе – тікай…
Вояцька команда перервала їх коротку розмову.
– Маршірен! – командував вахтмайстер.
Двоє чоловіків підняли поранену на плечі. Сумна процесія поволі спускалася з гори.
ДО КАРИ СМЕРТІ
Олена Ярош стояла перед суддею, що одноманітним і байдужим голосом читав їй вирок.
"За дезертирство під час повітряного нальоту з фабрики, що має військове значення, і спробу втечи за кордон, згідно законів, діючих у військовий час, обвинувачену Олену Ярош, українку, віком двадцять два роки, засудити до кари смерті".
Рій якихось фантастичних фіалкових бджіл, прикрашених золотими цятками, розлетівся перед очима дівчини.
Суддя ледве глянув на засуджену зеленими, немов вода, очима і запитав:
– Вам зрозумілий вирок?
Олена мовчала.
– Вас привезено до Німеччини на працю. Але ви пробували втекти. Всі злочини, скоєні під час повітряного нальоту, караються смертю. Тепер зрозуміло?
– Так, – байдуже відповіла засуджена, – навіщо ця бридка й дурна форма? Адже ж я приготувалася до смерті. Вона навіть не лякає і здається єдиним порятунком від жаху війни і насилля людини над людиною…
Два поліцаї не дали закінчити їй останнього слова і відвели засуджену до невеличкої камери.
– Маріє! – в розпачі вигукнула Олена, побачивши свою приятельку. – Мене засуджено до смерті!
– Сьогодні вночі ми розстанемося з життям, – відповіла Марія – Ах, як я втомилася, Олено!
– Помолимося, Маріє!
Дві засуджених стали на коліна і довго молилися.
– Боже! Прийми до себе сиріт з України, будь милостивий до нашої скривавленої батьківщини… – шепотіли губи Олени, і Марія повторювала за нею слова цієї незвичної молитви…
Коли настав вечір і сутінки наповнили камеру, вони мовчки думали кожна про себе, намагаючися нічим не порушувати спокою останніх хвилин життя. Кожній хотілося залишитися лише з своїми думками і спогадами, що роїлися в пам'яті.
Коли смерть простягає до людини свої кістляві руки, тоді жива істота мимоволі замислюється над головною таємницею світобудови. Чи варто тоді, коли вже не можна нічого виправити, шкодувати за минулим, чи мріяти про будучину, яка невідома і лише умовно створена людською фантазією.
Чутлива душа Олени Ярош, що так гостро і хоробливо сприймала події, які поставили шкереберть все її мислення і навіть саме життя, ця душа, відчуваючи близьку розлуку, шкодувала за молодим і гарним тілом, з яким так лагідно вона пережила двадцять другу весну.
Приреченому на знищення й тлінь мозкові дуже хотілося пізнати ту ще невідому таємницю – куди подінеться супутник тіла при житті людини – душа. Що діється з нею після смерті тіла?
– Чи вмирає душа разом з тілом? Чи живе далі? Чи переноситься вона або до пекла, або до чудового саду Господа Бога? – запитує Марія.
– Цю найбільшу таємницю всесвіту ми незабаром розв'яжемо… – та грюкіт залізного засова на дверях повертає дівчат до суворої дійсності.
– Мабуть, за нами? – прошепотіли разом вони.
Тюремник не поспішаючи викликав:
– Ярош Олена?
Дівчина кинулася на шию Марії.
– Ми йдемо не разом… може, тебе ще помилують. І колись, коли ти повернешся на Україну – згадай за мене…
– Люба Олено!.. Я не вірю в це…
Довгий коридор немов провалювався під ногами Олени.
– Нікс шлим, – підбадьорював її поліцай.
– Кінчайте тут, дияволи! – вигукнула у розпуці дівчина.
Кремезний тюремник у зеленому з брунатним оксамитовим коміром однострої, вштовхнув її до невеликої, майже порожньої камери…
ВИНАХІД ІНЖЕНЕРА КРАФТА
Головний конструктор інженер Рудольф Крафт в супроводі своїх помічників – Бутермільха і Бера, прибув до підземної фабрики літаків. За великими залізними дверима стояла варта з кремезних есесівців.
Минувши довгу тунелю, що вела у це таємниче підприємство, три інженери зупинилися спостерігаючи свій витвір. У яскраво освітленому блакитними живо‑срібними лампами, величезному елінгу на стапелях стояли три блискучих машини, що мали форму грубої цигари і нагадували фюзеляжі шестимоторових літаючих фортець.
Блискуча поверхня з дюралюмінію і нержавіючої криці була гладенько "зализана" і не мала жадної нерівності, не рахуючи невеликих, немов відрубаних крил з елеронами і кермом глибини на хвостових перах.
Яскраво освітлені зсередини круглі вікна нової машини нагадували очі фантастичної істоти. Три людських постаті видавалися карликами перед цими величезними, ще невідомими людству, літаками.
– Так, – багатозначно промовив Крафт, одягнений у чудового сірого костюма з фашистівською відзнакою в петлиці, – не мине й десять років, і такі машини не викликатимуть здивування. Вони будуть так відомі, як сьогодні авто чи звичайний літак…
– Мій шеф говорить правду, – вклонившись, відказав кремезний інженер Бутермільх, – при допомозі цих літаків ми завоюємо не лише всю земну кулю, а також і інші планети. Земля буде планетою оберменшів… Останні – нашими колоніями. Ми – імперія всесвіту.
– Ха‑ха‑ха! – зареготав третій супутник. – Однак чи не дуже сміливо ви розгортаєте головну доктрину нацизму в масштабі Всесвіту. Останні події на східному і західному фронтах… Чи буде на це час?.. Може, ці машини ми використаємо лише, щоб втекти з Землі і уникнути кари…
– Теж ідея… – замислившись, відповів головний інженер і, щоб закінчити дискутування своїх помічників, закликав їх досередини ракети.
Ще не вкритий внутрішньою обшивкою, крицевий каркас нагадував ребра доісторичної істоти палеозойської ери.
На стінах тяглося мереживо різнокольорових електричних дротів, сполучуючих складне устаткування.
– Коли ви гадаєте остаточно закінчити монтаж? – запитав головний інженер у Бера, який особисто керував будівництвом.
– Ще шістдесят день, і перша ракета буде готова до відльоту.
– Гм… це непогано, інженере Бер. А де цей радіоприлад? Чи ви випробували його?
– Ми нещодавно отримали його від фірми Філіпс… Завдяки оригінальній конструкції ним цілком можливо подавати короткі умовні повідомлення з інших планет.
– Чудово! Залога ракети, прибувши до місця призначення, повідомить нас про свої спостереження.