Лізе холодний туман;
Хмарою линуть галки перелякані;
В санках біжить якийсь пан.
В хутрі ведмежому тепло вельможному;
Огир басує шляхом,
Страх наганяючи люду дорожному,
Кидає сніг копитом.
Огиря пан гарячить іще віжками…
Супроти нього бреде
Геть через вулицю босими ніжками
Хворе дівчатко бліде…
"Набік!" – пан крикнув, розлігшися козирем,
Ронячи бризки кругом;
Трохи не збив тії дівчини огирем, –
З серця стебнув батогом…
Ляско на тільці худому та хворому
Влип межи плечі батіг;
Крикнуло бідненьке з болю, – не з сорому,
Й ляпнуло в паводі з ніг.
Хтось засміявся, а двірник під брамою
Крикнув: "Добряче, бігме!
Я б окропив ще не так тебе з мамою:
Блудить по шляху саме,
Ще хтось роздавить ік бісому батькові,
З вас тільки людям напасть!"
Вибіг я з хати на поміч дівчаткові:
Труситься й гласу не дасть,
В'ється гадюкою, в кризі сковзається;
Ручки порепапі скрізь,
Мокра сорочка на тілі змерзається;
Очі червоні від сліз…
Взяв її в хату, укрив кожушиною,
Чаєм гарячим зігрів;
Стихло, окривджене, пхика хвилиною
Й блима з-під зморщених брів…
Тільки на очах, охмарених віями,
Сяють ще перли ясні…
Але й ті оченьки тихими крилами
Янгол склепив уже в сні.
В холоді, в голоді вік тобі матися,
Жить старцюванням одним;
З реготом будуть катюги знущатися
Над твоїм тілом слабим.
Зв'яне краса твоя десь під барканами,
Ще доконає зима,
І незабаром, покрита вся ранами,
Згинеш під тином сама,
Жертва непрохана кривди могучої,
Що давить всіх в боротьбі…
Краще б, не знаючи долі пекучої,
Вмерти тут зараз тобі!