Де темні бори лише мрілись,
В тайзі, на етапнім привалі,
Вони несподівано стрілись.
Крізь млу ледве сонце шаріло,
Бурульки іскрились на хаті…
Він був у казьонних кайданах,
Вона – у казьоннім халаті.
Покрикнули з диву сп'янілі,
Обличчя спалахнули жаром;
І всяк постеріг би відразу,
Що те палахтіння недаром…
І час, і нудьга, і в'язниця
Поклали на бранців ознаки,
Проте у їх очах горіли
Й тепер поривання однакі.
Зірвалось вогнистеє слово,
Сплелись переможені руки…
Була в тім нервовім стисканні
Безодня і щастя і муки.
Круки аж чорніли на вітах,
Присипаних снігом, ялових,
І карканням крили розмову
Від пильних ворожих вартових.
А мова лилася, кипіла,
Як повідь по гатях весною:
Про злі у розлуці пригоди,
Про скутки нерівного бою..
"Ми дружнє за правду боролись,
Не сплямили зрадою броні,
І чесно, – промовив він стиха, –
Тепер опинились в полоні.
Нехай ще шаліють сіпаки,
Поки не збентеживсь нетяга,
Нехай нас катують в неволі,
А все ж пак за нами звитяга!
Кати на знущання скували
Залізом тяжким наше тіло…
Душі ж їм і дум не скувати –
Буятимуть скрізь вони сміло…
Чим більше проллється за брата
Навкруг неповинної крові,
Тим швидше по світу настане
Ясне панування любові…"
"Тим швидше…" Хтось крикнув: "В дорогу!"
І впала хвилина розстання…
У неї пробилась сльозина,
У нього зірвалось зітхання…
Від брязку заліза шумливо
Знялося з ялин гайвороння,
А сонце червонистим оком
Дивилось, немовби спросоння.