Ой сталася зрада поміж старшини
У січі страшній Берестецькій:
За биті таляри, за села, млини
Продав своє військо Грушецький, –
І скривджений гетьман, преславний Богдан,
Летить за Гіреєм з кривавих полян…
Без батька лишились коругви рясні,
Окрились болотом, возами,
І гинуть завзяті й самі, навісні,
І ллють кров ворожу річками…
Знемігся Ярема в шаленім бою, –
Від пекла одводить кінноту свою.
Він голодом знищить задумав орлів,
Завдать їм нелюдської кари,
Бо силу військових обозних возів
Угнали на втеках татари;
І змовкли гармати, розвіявся дим, –
Завзятців оточено військом густим.
Проходить дві доби, і третя мина,
А вийстя із пастки немає.
Поїли, що малось, усе до зерна, –
І голод борців облягає,
Злетіла на них безпорадна біда –
У вічі їм смерть зазирає бліда!
І муки та скрута вилили крадькома
До стану козацтва й посполих, –
І ремство понуре докору здійма,
А розпач охоплює кволих…
І потай опівночі йде старшина
На раду останню в намет Богуна.
Дивіться також
- Михайло Старицький — До броні
- Михайло Старицький — Слов'янська доля
- Михайло Старицький — Останні орли
- Ще 125 творів →
Невже без крівавого бою
Напасник хижацький з нас виточить лій
І вигубить смертю лихою?
Ні, завтра ж я кинусь у січу страшну
І в бенькеті славнім з орлами засну!"
"Твій запал, наш батьку, вихвалює всяк, –
Богун Джеджалію на теє, –
Але ж Україні одважний вояк
Тепер найдорожчий за всеє:
Повинність є наша вояцтво щадить –
І тим моє серце всі три дні болить".
"Без хліба те чудо вчинити шкода, –
Йому відрікає Чарнота, –
Підкошує силу козачу біда
Та зігнана ляхом голота…
Немає рятунку; єдиний кінець –
Ушкварить катюгам крівавий ралець!"
"Та й військо валятись не буде дарма, –
Додав ще Лисенко-Вовгура, –
Усякого лютість скажена пройма,
До бійки аж труситься шкура…
Що й мови? Хай гинуть лихі вороги,
А ми тут поляжем усі до ноги!"
Богун усміхнувся: "Ти й з пекла чортів
Розпудиш, мій друже Іване!
Але ж на Вкраїні, у кревних братів,
Без нас лихоліття настане!
Ми мусим завзяття відсунути пріч
І рідному краю віддати всю міч.
Я знаю, що любо потішить в бою
Широке, лицарське завзяття;
Але спогадайте про неньку свою,
Про вічне над нею закляття:
Коли вже останніх синів похова,
Похилиться з туги і тирса-трава!
На рідні оселі, на луки, лани
Злетяться ті шуляки гарма,
Ой стануть над людом знущатись пани
І воля добута, і любий наш край
Тоді вже довіку, до суду – прощай!"
Замовк, і здавила їх дума трудна,
Чубами схилились понурі,
І в серці знялися від самого дна
Їм болі пекучі та бурі,
Зірнуло зітхання чи стогін – і ось
Гартоване око сльозою взялось…
"Ох, – Дуб обізвався, – немає добра
Другого від краю до краю,
Як наші простори, як хвилі Дніпра,
Як схови зелені у гаю,
Як темні діброви… Ой серце болить!" –
І тиша могильна упала на мить.
"Послухайте, друзі, пораду мою, –
Озвався Богун тоді тихо, –
Коли нас учує господь у раю,
То, може, й минеться ще лихо:
У Вилах багнистих нам можна якраз
Зробити таємний, вузесенький лаз".
І всі мов остербли від слова того,
Спалахнула мова крилата:
"А чим загатити, зміцнити його?
Навколо ворожа гармата!
Пантрують нас пильно ляхи щочасу,
Та й де на ту гатку добуть тарасу?"
"За тарас нам стануть киреї, свитки,
Жупани, кульбаки, ряднини…
І все, що ми знайдем, хоч навіть шапки,
Аби загрузить трясовини,
Та є ще навколо сікняг, лепеха –
Притрусим загату, одурим ляха!"
"Овва! Та Ярема ж на чорта удавсь, –
Аж плюнув з досади Чарнота, –
Не так він сутужно повками оклавсь,
Щоб наша укрилась робота…
Та й то ще, як суне поспільство з жаху –
Потопить одразу загату плоху".
"Звичайно, ту справу, – озвався Іван, –
Робить потайним(и руками
Чи глупої ночі, чи в сильний туман,
Чи місце окривши возами…"
"Ні, краще, – додав Кривоносий Максим, –
Пустить із гармати надокола дим!"
"Так, батьку, й я думав, – на теє Богун, –
Більмо їм поставить на оці:
Підняти фальшивий "вояцький бурун",
Та тільки на другому боці, –
Немовби пробиться силкуємось ми,
А лаз і спроворить під сховом пітьми…
А щоб одурити Ярему притвмом,
Хай з'явиться хто, як зрадничий,
До нього і видасть за гроші цілком
Наш умисел ніби тайничий, –
Що там у болото гукаєм дарма,
А маєм тут битись повками всіма".
"Ой ловко! – Вовгура сміється. – Бігме!
Ушкваримо ворогу штуку!
Коли ж но розчуха, то лютість пройме
Ножами Ярему-звірюку!"
"А хто ж би, – озвався Максим, – захотів,
На муках пекельних той спробувать гнів?"
Змішались… а потім зірвалось: "Я! Я!"
Заграло лицарське завзяття…
Вклонився Вовгура: "Мене, гультяя,
Пошліть до катів, мої браття!
Ви – сила Вкраїни, вас треба в бою,
А я лиш дратую недолю свою!
Даруйте ж, о друзі, потіху мені
Пошити у дурні Ярему,
Вас визволить, любих, з цієї пені
На валку криваву, окрему:
За неньки відпочин, за усміх їден
Я всякі тортури стерпіти ладен!"
Мовчить товариство і оком смутним
Спинилось на славнім завзятці…
По хвилі ж промовив найстарший Максим:
"Що ж, правду він висловив, братці, –
Тут наша погибель усім дочиста,
То хай же за неньку він здійме хреста!"
"Спасибі вам, друзі, за ласку оту, –
Підняв Іван високо руку, –
Клянуся, що сповню повинність святу,
Бодай і за тяжкую муку…
Нехай Україна у щасті буя,
У тім нагорода і втіха моя!"
Всі кинулись чуло вітать, обнімать
Товариша-друга востаннє;
Німіло йно слово… Чого пожадать
Бездольцю на вічне розстаннє?
Та так не промовив ніхто і разу,
А тихо відходив, утерши сльозу…
На мить промайнула нудьга у орла, –
І, руку потиснувши Дубу,
Він кинув хапливо: "У нас, край села…
Знайди мою матінку любу…
Віддай оцього їй від сина хреста…
Хай неньки молитва до бога зліта!
Щасти ж вам, братове, у всьому повік,
Найпаче ж у справі крівавій!" –
До всіх він уголос, нарешті, прорік
Та й скрився у темряві млявій…
І тихо в наметі, і коло гурта
Незважена туга, як ніч, огорта!
2
He сейм то гукає, не бучний турнір,
Не свару здіймає розрада, –
Святкує звитягу король Казимир
У пишнім шатрі Цареграда:
На той урочистий, крулевський заклик
Зібралося гроно вельможних владик.
І повно повсюди спанілих поваб:
Тут – злото, грезет, оксамити,
Там – пишні саєти, волоський єдваб,
Яскраві зірки-самоцвіти…
Ген срібні місюрки, гартована сталь,
По зброї коштовній – турецька емаль…
На першому місці король возсіда,
Ліворуч посланник турецький,
Праворуч пиша якась постать бліда –
Хоробрий то князь Вишневецький,
А далі магнати, лицарство й навкруг
Ватага придворців і тиснява слуг.
Лисняться червоні обличчя гостей,
Утіхою світяться очі,
Розложистий гомін шумливо росте,
Буя серед глупої ночі;
А світло вогнисте мигоче, пала
Круг повного всяких розкошів стола.
І келех тяжкий, щирозлотий гуля…
Медів та венгжину уволю;
Всі хвалять славуту свого короля,
А більше – магнатську сваволю…
І вигуки жваві "Нєх жиє! Віват!"
Лоскочуть гордоту сліпу королят.
Озвавсь найясніший – і гомін ущух:
"Подяка лицарству за шану;
Не я тільки знищив бунтовничий рух
І збив неподужність Богдану,
Причинник звитязі другий отут єсть –
Йому то довліє і слава, і честь…
А хто ж той завзятець, той славний вояк,
Краса всього світу лицарству?
Хто край боронив від ворожих сіпак?
Відомо те пишному панству…
За славного ж князя цей келех вина!"
І гойно озвалась на те старшина.
"Спасибі яснішому крулю і всім! –
Князь в одповідь слово здіймає. –
Але ж ще, панове, вітать потерпім,
Поки-но пся крев поздихає…
Поки хоч єдина гадюка сичить –
Нам годі безпечно спочити й на мить!
Недобитки псині я колом обліг,
Одрізав їх мажі з харчами…
Там ставсь уже голод… все падає з ніг…
Ось-ось заберем їх руками…
Щодня у них більше стає втікача
І прямо на палі до мене влуча…
Але ще сидять там запеклі в боях:
Богун, Кривонос і Чарнота;
Коли поарканю і видушу птах,
Тоді-но лишиться мерзота:
Тим падлом я скрізь затасую плеса!" –
Так мовив Ярема, лицарства краса.
"Ха! Ха! Досконале! – магнатство гука. –
За князя наш келех! До сполу!"
І ось у ту хвилю чиясь-то рука
В шатрі одітнула приполу,
І вголос віщує шабльований пан:
"Віддався козачий отаман у брані"
"Нарешті!" – аж руки Ярема потер…
Зірвались вівати навколо:
"Настане розплата, панове, тепер…"
І в князя насупилось чоло:
"Ввести сюди бранця, ясніший, дозволь!"
І рухом правиці дав згоду король.
Ввіходить у путах залізних Іван
І ницо навколішки пада:
"Ясніший королю, ти батько і пан,
А ми твої вірнії чада…
Цілком я життя віддаю королю,
Сказать тільки слово правдиве молю!"
"Хто єстесь?" – питає з погордою князь.
"Отаман, Данило Кандиба!"
"На палю! – князь зикнув та шаблею –
брязь! –
До палі ще пекло і диба!"
"Дай, княже, хоч слово сказати, а кат
Ще матиме часу знущатись стократ!"
"Що маєш?" – круль мовив, а князь аж поблід.
"Ясніший! Там сталась розрада:
Голота кричить, що віддатися слід,
Бо з голоду пухне та пада,
А зла старшина, їм усім навпроти,
Гвалтовно жада на погибель іти…
Я став за голоту, кричав, що круля
Нам треба о ласку благати;
Але Джеджалій з старшиною гуля,
Мене ж поволік до гармати
Й за те, що я люд бунтувати хотів,
Ще мав мені всипать добрячих київ.
Звичайно, я втік, зацуравши згола
Те кляте, лихе отамання…
Тепер ворождою це серце пала
І помсти жада за знущання!
А втім, щоб упевнить його мосць ясну,
Готов я магнатству відкрить таїну…
Задумав Чарнота пробитися пріч
З козацтвом у обляги сонні
І має ударить напевне цю ніч
Край дуба на лави коронні;
Щоб левів же княжих назад залучить –
Він буде фальшиво в болото палить!"
Посинів Ярема: "Гей, приску йому!
Нехай це зміцнить на тортурі!"
"А правда!" – регоче магнатство тому…
Здавилося серце Вовгурі;
Проте він байдуже йому дповіда:
"Цей жарт козакові пустяшна біда!
Я хтів, не жаліючи крові та сил,
Панам своїм стать до підмоги, –
Спровадить коругви бунтовнику в тил,
Так мають калічити ноги!"
"Правдиво! – регочуть. – Хай кидає кат
Весь жар за халяви, не палячи п'ят!"
Спокійний Вовгура, не скривиться й твар,
Стоїть він, байдужий та смілий…
Від тіла живого розноситься гар,
Чадить на той бенькет сп'янілий…
"Чи правду ти кажеш, чи брешеш, як пес?"
Князь крикнув і править катовних колес…
"Благав я, – озвався Іван, – короля,
Сам дався вельможним у руки,
А пан найясніший за вірність зволя
Мене попустити на муки.
Я панський інтерес тепер бороню,
А князь в нагороду підсипав огню!"
"На смерть замордую!" – Ярема гука…
А круль йому тихо: "Мій княже!
Його нам замучить на смерть не рука,
Бо певен, що правду він каже,
Та й гонор лицарський того не зволя…"
І в мить ту навколо здригнулась земля…
Гукнули гармати удруге, й луна
Аж котить громи на болоті…
Збентежилась зразу уся старшина,
І бенькет замер на турботі…
І келехи, й жбани летять із стола…
"До броні! До бою!" – вся шляхта вола…
Як буря у лісі дерева зруша,
Так лагер зірвався на ноги:
Той джуру гукає, той зве гармаша,
Той біга шалено з трівоги…
Рев сурем, дзвін броні, брех панських хортів,
І гвалт навіжений мов з пекла злетів.
Аж ось надбігає від поля гінець
І здалі кричить у розпачі:
"Всі кинулись стяги на другий кінець,
А сили пекельні козачі
На нас напирають з ції сторони
І ринуть на лави, мов ті буруни!.."
"Вернуть їх! – Ярема від гніву поблід… –
На цей бік згромадить до кучень!"
"За що ж мордувати було мене слід?" –
Озвався відрадісно мучень.
"Цить, хлопе! Ось плата зрадливому псу!" –
І князь йому кинув дукатів кису!..
Лисенка звільнили від муки умить,
Та що йому лядські знущання?
Хоч печене тіло болить і горить,
Зате ж на душі раювання,
Неначе ширіє молитвений спів:
Він рідному краю вертає орлів!
3
Вже цілую добу спиня Джеджалій
Усі королівські потуги;
Даремно лютує Ярема-палій
І напади чинить навкруги:
Гусари крилаті, драгуни ясні
Бурунами ринуть, немов навісні…
Проте їм не зрушить широкі ряди
Возів, що склепились гаками;
І гинуть ляхове з лихої біди –
Їх пекло стріча між возами…
І кулі, і списи, і леза мечів
Скидають снопами шалених у рів.
А маж обскакати немає снаги:
Праворуч, ліворуч – багнюка;
Аж казиться гетьман – то рве береги,
То знову по табору грюка…
З ним князь Вишневецький, плече із плечем,
Кричить що є духу: "Вогнем і мечем!"
То гуркіт, то стогін по хвилі малій,
То гемонські вигуки врави;
По гарду, як вихор, літа Джеджалій
І словом обурює лави,
А збігле поспільство, та баб, і дівчат
Він далі відсунув од маж і гармат.
Тим часом у Вилах, під сховом пітьми
Та диму, йде потай робота
Вірнішими неньці Вкраїні дітьми, –
Між ними Богун і Чарнота,
Та ще вікопомний Максим Кривонос:
Їм всім визволятися визначив льос.
Хвильку ж Джеджалію та Дубу з Крутим
Впав жереб тут голови класти,
Боронячи тил визволенцям отим
Від лядської злої напасті –
І кожен справляє свій лицарський труд,
Аби тільки щастя дізнавсь його люд!
До півдня у Вилах проміж лозняка
Вже биндою гатка маріє, –
Хитка та зрадлива, а все ж козака
Самого втримати здоліє…
Лаз пробує перший Богун, а за ним
Плазують лейстрові один за одним.
Так всі опинились на тій стороні,
Що в Вилах мостили загату;
Вже Дуб од возів постачає сотні,
Туди перевівши гармату,
А те, щоб не впало Яремі взнаки,
Натикав по межах він густо шапки…
Узяти Вовгуру наказує круль;
Докажчику скручують руки,
І ставлять на берег під посвисти куль,
Ще й варту дають до "гадюки"…
В крові йому ноги, на шиї аркан,
А в очах від щастя аж грає туман.
Лютує Ярема: "Мерщій гармашів!
Ми з бидлом, я бачу, загречі;
Послать їм залізних, добрячих книшів,
А в вічі рясної картечі!"
Вовгуру охоплює розпач сліпа,
І серце смолою йому окипа.
"Ой боже єдиний, поглянься на нас,
Не дай загибати в неславі,
Почуй же наш стогін і змучений глас,
Забач наші сльози кріваві!
Рятуй свою правду, тебе я молю! –
І потім уголос мовля королю:
"Ясніший мій крулю.