Якась вона... мм... байдужа до нього стала. І — мовчазна. Запитаєш — буркне. І знову як води у рот набере.
Кирик захвилювався.
"Еге, прямо не жінка, а чума болотяна, — занепокоєно подумав він. — Навіть пиляти мене перестала. Раніше, бувало, за день тричі вичортує, а у вихідний так і всі шість разів, а це вже забув, коли й пиляла та гризла..."
Кирик до неї вже і так, і сяк. І пестощами пробував узяти.
— Що ж це ти, Галько, як сова серед білого дня набурмосилась? Осліпла чи що?
А вона на Кирика нуль уваги. Ніби його — законного чоловіка — і немає більше. Ніби він скляний, ніби можна крізь нього подивитися і не побачити нічого... Мовби не Кирик у плоті, а якийсь простір. Якась туманність Андромеди!
От якось Кирик і поскаржився двірнику дяді Кості: так, мовляв, і так. Що із законною половиною робити?
Дядя Костя на мітлу сперся (він саме у дворі замітав), запалив цигарку, сплюнув.
— Воно і так... Жіноча психа — це знаєш що? Загадка, брат. То вона тебе пиляє не гірше механічної пилки "Дружба", а то — чхать хотіла на твою, значить, лічность інтересную. Я, щоби ти знав, дещо у медицині петраю. Як-не-як п'ять літ в обласній лікарні головним підмітайлом був. Тому по-медичному кажу. То їсть, діагнозу ставлю, у твоєї половини опатія.
— А що воно т-таке? — аж злякався Кирик.
— А це, виходить, що в неї той... Байдужість у неї. Шока, значить, нервенная. Треба її стряхнути, із себе вивести.
— Раніше це було легко, — зізнався Кирик. — З пів-оберту заводилась. Як хороший двигун.
— От, от... І дозаводилась, що в неї, значить, шарики за ролики зайшли. І тепер їй усе до лампочки. Тепер треба її з опатії вивести, щоб вона добряче псіхонула. Хай навіть і тебе стусоне. Жінкам після того легше стає на душі, а тобі ж все одно. Не вперше. Як кажуть, не звикати, А їй, значить, полегшення.
— А що ж їй таке утнути?
Дядя Костя подумав і сплюнув.
— По медицині треба. Як тільки на неї чума найде і вона кріпко задумається, — не зівай. Хапай тарілку і — бац! Чи ще якусь посудину. Вона й підскоче. І на тебе кинеться: що ж ти, сякий-такий, посуд гатиш?!.
— Ей, ей, постривай! — крикнув він навздогін Кирику. — Щоби була, як шовкова, спробуй її зверху ще й мітлою... погладити. Я завжди так роблю, здорово помагає. А хочеш, то й мітлу свою позичу. Вона у. мене замашна-а... За чвертку дам напрокат.
Кирик обдумав варіант з мітлою і, зітхнувши, відкинув його як антинауковий. Вирішив обмежитися посудом. Та й шкода було чвертки за прокат мітли...
Зайшов він у кухню (дружина саме картоплю чистила), схопив тарілку, зажмурився і — будь-що-будь — бац її посеред кімнати. Аж череп'я навсібіч приснуло.
Навіть трохи сам злякався, а жінка хоч би що. Повела байдужим оком, зітхнула і знову в картоплю вшнипилась.
Кирик передихнув і витер піт з лоба.
"Мабуть, тому її не взяло за живе, що я стару тарілку бацнув".
Схопив нову-новісіньку, зажмурився — бац! Аж виляски пішли. А тоді, не передихнувши, ще й чашку — т-трарах!
— Б'єш, то й череп'я прибирай, — якось дивно глянула на нього.
"Ага, за живе таки взяло, — зрадів Кирик. — Почекай, як почну трощити сервіз, хіба ж так заговориш!.. Ураз з опатії вискочиш!"
Перебив Кирик і чайний сервіз. Фарфоровий!
Аж на дванадцять персон!
А вона й вухом не повела, ані бровою не ворухнула.
— Та ти жива чи мертва?.. Чи мумія єгипетська? Невже хоч потрощений сервіз не вивів тебе із себе? Його ж нам на весілля подарували. Фарфоровий. На дванадцять персон.
Дружина зітхнула і, дивлячись мимо чоловіка, повільно мовила:
— Я тебе... розлюбила...
— Оце і все? А я думав, що тебе опатія напала. А вона — розлюбила. — Кирик був прикро вражений. — Та на якого ж дідька я стільки посуди перегепав? А сервіз на дванадцять персон? О-о!... Які витрати! І так, за здорово живеш!
Сів Кирик, підрахував на шматку газети, у скільки йому обійшлося "лікування" дружини за методом дяді Кості, жахнувся.
— От жінка!.. От штучка!.. — не міг знайти собі місця. — Хоч би сказала... Так і так, розлюбила. А я здуру посуд гепаю. Скільки грошей на вітер полетіло. Мітлою б її, як радив дядя Костя, дешевше б вийшло. Всього лише чвертка горілки. А я — тарілки, чашки... О-о!.. А вона... в голову вбила за любов. Яка любов? Немає і не було любові. То в книжках повигадували. А в житті так живуть, бо треба жити. Любові їй захотілося? Тю! А я здуру посуду гепаю!
І Кирик почесав у пивбар своє велике горе приливати. Ще б пак! Такий сервіз розгепав, такий сервіз!..
КОЛИ СИНОЧОК — АНГЕЛОЧОК
Дружина повернулася з батьківських зборів вкрай ображена, знервована, аж червоні плями повиступали у неї на обличчі.
— Оце маємо синочка!.. — сердито вигукнула ще з порога. — Так мене підвів, так підвів.. Не чекала від нього, не чекала, щоб такий сюрприз рідній матері підніс.
І з очей її готові були бризнути гіркі сльози. Але вона не заплакала тільки тому, щоб не зіпсувати під очима дорогі, романтичні тіні.
— Та що таке?.. — сполошився батько. — Невже наш Віталик що натворив?.. Невже про нього на зборах говорили?..
— Говорили!.. — ображено дружина. — Та не про нашого ангелочка! Не про наше золоте дитятко.
— А про кого? — нічого не міг збагнути батько.
— А все про того... Супруненка Петька! — вигукнула мати. — Ото дитина!.. Класний керівник на всі лади співала: Супруненко двійки одержує!.. Супруненко на уроках неуважний!.. Супруненко бешкетує!.. Супруненко тягне увесь клас назад!.. За Супруненка треба братися обома руками... Супруненко... Супруненко...
— Та заспокойся, будь ласка...
— Де вже тут заспокоїшся, як про того Супруненка тільки й мова була на зборах.
— Постривай... Хіба Петько Супруненко твій син, що ти так близько береш до серця його поведінку? — здивувався батько. — Адже наш Віталик — зразковий учень.
— От іменно: зразковий! — ледь не заплакала дружина, але й цього разу вирішила утриматися від сліз, аби вберегти тіні. — Такий зразковий, що далі вже нікуди! Жодним словом його на батьківських зборах не згадував класний керівник. Бо самі лише п'ятірки у нашого Віталика, ще й ангельська поведінка. Хоч би один вибрик утнув за чверть, — вигукувала дружина і не могла заспокоїтися. — То чого ж його згадувати? За які-такі гріхи?.. От і не згадали нашого тишка.
— Не розумію... — розгубився чоловік.
— Він не розуміє! — аж сплеснула вона руками. — Глянь на моє плаття. Модне?..
— Ну... звичайно. Але при чім тут твоє плаття і зразкова поведінка нашого сина?
— А при тім... Бо я цілий місяць ательє штурмувала. Двох майстринь на лікарняний листок спровадила, а таки пошила за останнім криком моди... А на зачіску мою поглянь... Теж останній крик моди. "О ля-ля", називається. Такою зачіскою увесь Париж захоплюється. Та я день у перукарні просиділа, доки мені оце "о ля-ля" на голові виклали... Бо готувалася до батьківських зборів. І — що ж?.. Ніхто на тих зборах і уваги на мене й на моє "о ля-ля" не звернув. Бо тільки й говорили про Петька Супруненка! І його матінка була увесь вечір у центрі уваги. І всім показувала свою зачіску, хоч її закудланим патлам і далеко до мого паризького "о ля-ля"! А вона ще й хизувалася перед зборами. Аякже... Повезло їй з таким синочком, цілу годину про його вибрики говорили. І вона все в центрі та в центрі уваги... А тут... А з нашим зразковим синочком хіба ж покажеш себе?..
ФАНАБЕРІЯ
Ну й діти ж тепер пішли!
Та такі вже цікаві, такі допитливі! Все їм треба знати, все їм розжуй, на тарілочці піднеси. Хто де слово яке безглузде бовкнув, а вони вже — тут як тут. Вуха нашорошують: а що воно означає?..
А в дворі, звісно, про віщо тільки не чешуть язики! Особливо ті, яким робити нічого. Тітки усякі, пліткарки! Ті, що вранці як не побаляндрясять, то й до вечора не доживуть. А діти й прислухаються до тих пустомель!
От і мій такий.
Приходить додому — у дворі гуляв — і тільки поріг переступив, зразу. й кричить:
— Тату, а що таке фанаберія?
Я, звісно, не ходяча енциклопедія, не якась там всезнайка, керую фірмою добрих послуг "Усмішка" і мені якась там фанаберія, може, до лампочки. Та що там я. Професори і ті, буває, не все знають, не у всьому розбираються.
— Фанаберія, це... — кажу, — ну таке... мм... фанаберне. Второпав, малий?..
Ясно, що малий нічого не второпав і подібне етимологічне роз'яснення його аж ніяк не вдовольнило. Через годину він знову за своє:
— Та-ату... а що таке фанаберія?
Тут у мене терпець урвався.
— Відчепись, дай мені хокей подивитися!
Відчепитися він відчепився і хокей дав подивитися, а після матчу знову запхикав:
— Та-ату... Що таке фанаберія?
От дитина, думаю, яка вперта! Не інакше, як етимологом стане. Аж тут і дружина підпряглася.
— Дитині, — каже, — треба розширяти свій словниковий запас.
Довелося діставати тлумачний словник. В одного знайомого на вечір випросив. Приходжу додому. Зі словником.
— Ну, сину, — кажу, — будемо зараз розширювати твій словниковий запас. Може, якимось там... мовознавцем станеш. Лінгвістом!
Відкриваю на літеру "ф".
— Та-ак, почнемо... Що тут?.. Ага: "фамільярність"... Гм... Не те. "Фамільярний" — теж не те... Ага, ось... "Фанаберія — недоречна гордість, пиха, чванливість..." Ясно? Фанабер — це значить, людина, яка відзначається пихою, чванливістю тощо. Одне слово, не зовсім симпатичний тип фанабер... То що — вдовольнив твою цікавість? Тепер знаєш, що таке фанаберія?
— Знаю...
— От і добре, от і чудово. Збагатив, значить, свій словниковий запас. На якийсь там міліграм порозумнішав. Цікаво тільки, де ти почув таке... мм... занозисте слівце?
— У дворі, — одказує син і злякано на мене дивиться. — Тітки про тебе на лавочці говорили...
— Що-о??
— Це не я, то вони... Отой, кажуть, що фірмою добрих послуг "Усмішка" завідує, такий фанаберний, що й не підступишся до нього...
Я його трохи тлумачним словником не огрів.
— Ти кого, — питаю, — слухаєш? Усяких бабів, що язики свої довгі у дворі чешуть? Ну, спасибі, порадував батька. Збагатив, свій словниковий запас! Затям: щоб більше не смів слухати, що там про мене різні... пасталакають! Теж мені — мовознавці! Лінгвістки! Етимологи!.. Видумають чортзна-яке слово і морочать ним людей! А я ще до приятеля за словником бігав.