В сузір'ї Дракона

Чемерис Валентин

В СУЗІР’Ї ДРАКОНА

"Ірина Савенко, у шлюбі — Печеніг (р. н. 2052-й, Україна) — випускниця Інституту Далекого Космосу, основна спеціальність — екзобіологія (галузь науки, що вивчає позаземні форми життя), астронавт першого класу Міжгалактичної науково-дослідної служби Українських космічних ліній. У складі спецбригад Земля здійснювала науково-дослідні та патрульні рейди в сузір’ї Дракона. Року 2075-го за земним літочисленням з не з’ясованих досі причин не повернулася з планового польоту на планету Р-004 системи Жовтого карлика-2, сузір’я Дракона...".

Із Великої Космічної Енциклопедії, т. 29,

стор. 345, рік видання 2083-й.

Дракон, коли я збирав матеріали про Ірину Савенко-Печеніг і, як кажуть, жив темою, навіть снився мені — така собі жахна потвора, чудовисько у вигляді крилатого вогнедишного змія, що пожирає людей і тварин...

Я завмирав з ляку, наче хлопчик-русич тих далеких княжих часів, коли під Києвом жив триголовий змій, званий на Русі то Змієм Гориничем, то Вогняним Змієм, то не менш моторошним Тугарином, що йому далекі мої прапращури посилали данину — або молодого парубка, або дівчину...

А втім, це всього лиш дитинна міфологія деяких народів світу (українського також), що її людство третього тисячоліття епохи підкорення Далекого Космосу вже й забувати почало (ставши надто техногенним та раціональним), як і ті часи, коли воно ще ходило в куценьких штаньцях і жахалося різних там драконів, чи, як у нас, зміїв.

Але сузір’я Дракона (Північна півкуля неба, неподалік Північного полюса) — це таки реальність. В Україні його видно протягом року.

Хоча, міркував я, до чого тут символіка (крилатий вогнедишний змій — іноді багатоголовий — званий Драконом?), коли це всього лише назва одного з 88 сузір’їв нашого зоряного неба. В свою чергу, сузір’я Дракона — це теж всього лише певна сукупність зірок, що містяться в певній ділянці небесної сфери, яка для зручності розпізнавання світил у нас над головою і поділена на умовні фігури, названі сузір’ями. І та ділянка, що зветься Драконом, могла б зватися й по-іншому, і нічого від того не змінилося б.

Так я думав собі, ідучи до нього, Данила Печеніга, чоловіка Ірини Савенко. Виявляється, легендарний астронавт, який, на моє переконання, вже належав історії, живий і мешкає неподалік української столиці! Отже, мені дуже пощастило, і ось-ось я на власні очі побачу самого Данила Печеніга, про якого і колись, і вже за мого часу ходило стільки легенд, байок та всіляких чуток (щоб не казати пліток), часом і чудернацьких, таких, що розібратися, де в них правда, а де людський поговір, годі було й сподіватися. Пригадую, його у свій час називали то бешкетником-галабурдником, то таким же волоцюгою, то "невихованим грубіяном" (так, ніби грубіян може бути вихованим!), то космічним гультіпакою і взагалі людиною хоч і відважною (як кажуть, лицарем без страху й докору), але надто емоційною і часом некерованою. Дехто, певно, з добрих намірів захистити астронавта пустив ясу, що то, мовляв, на нього вплинув Дракон (малося на увазі однойменне сузір’я), та ще й загадкова загибель коханої дружини додалася — тому він буцімто й зірвався з ланцюга, зіпсувавши собі кар’єру космічного першопрохідця...

Був кінець весни 2108 року, коли я вирушив у гості до всіма забутого, а колись добре знаного підкорювача Далекого Космосу. Довідкова служба Центру Міжгалактичної служби (власне, її українська філія) видала мені скупу біографію Д. І. Печеніга, де був один вельми загадковий (принаймні для мене) рядок: "У 2075 році астронавта Д. І. Печеніга під час його роботи в сузір’ї Дракона за грубе порушення Статуту Космічної Служби і нетактовну поведінку з колегами Вищою Радою Космічної Служби було дискваліфіковано й відправлено на Землю для лікування, після завершення якого він проживає в одному з передмість Києва (Україна)".

Це мене заінтригувало — що ж таке утнув невгамовний Данило Печеніг у сузір’ї Дракона, що його було не тільки дискваліфіковано (найтяжче покарання для астронавтів, що накладається за справді значне порушення статуту), а й вигнано геть з того сузір’я? Жив він останні тридцять літ, якщо бути точним, не в передмісті Києва, а кілометрів за п’ятдесят нижче столиці, на правому березі Дніпра, неподалік сіл Ново-Українки та Плютів, де за островом Трипільським починається затон для зимового відстою річкових суден Святополків Стан. Це, здається, 821 кілометр від гирла Дніпра (так річковики ведуть кілометраж). Затон отримав свою назву ще на початку XII століття — там збройним табором (станом) стояв київський князь Святополк Ізяславич, онук Ярослава Мудрого, коли в спілці з іншими руськими князями вирушав у похід проти половців. Тепер на тім місці здіймається пам’ятний знак. Від того знака, радили бувальці із всюдисущого рибальського племені, треба йти прямо за течією Славути, нікуди не звертаючи, піднятися ще на один пагорб, найвищий у тих крях.

На тім белебні в твої очі впаде високе, з розлогою кроною дерево, осокір. Біля нього — маленька хатинка, майже хижка, споруджена в стилі селянських будівель XVIII сторіччя, — то і є обійстя Данила Печеніга... Він там — як рак-самітник. Але будь обережним, — застерігали доброзичливці, — щоб він тебе, бува, той... не спустив з кручі в Дніпро. А урвища там, зваж, стрімкі, довго доведеться летіти до води. Данило некерований, як незагнузданий, норовливий кінь, — яким був у космосі, таким і на землі лишився, не хоче нікого бачити й слухати, ще й ображений на увесь світ, а найперше на Дракона, який погубив його дружину...

Хатинка відлюдника й справді стояла хоч і неподалік села, та все ж осторонь. На вигляд — наче вихоплена з Музею архітектури під відкритим небом, що ото в Пироговому, на південній околиці Києва, крита кулями очерету з дніпровських плавнів, з розмальованими віконницями й жовто-червоною призьбою на причілку. А на крівлі дугою здіймалася напівсфера — як ото на обсерваторних баштах. Там у старого в маленькій горішній кімнатці (така собі мансардочка під самісіньким дахом з похилою стелею) стоїть ще вельми пристойний телескоп — астрофізичний лінзовий рефрактор. Нехмарними ночами напівсфера — теж, до речі, крита для повного ансамблю й екзотики очеретом, — за допомогою ручного приводу відходить, і з отвору висувається труба телескопа. Старий космічний вовк, казали, ясними ночами роздивляється зоряне небо, вишукуючи в Далекому Космосі ті дороги, якими він колись водив міжгалактичні лайнери.

Із високої кручі ген-ген видно і Дніпро внизу, і всю його зелену долину із Святополковим Станом, протоками та островами, і все далеке Задніпров’я. Паркану чи бодай чогось подібного на тин-огорожу обійстя не мало — зусібіч вільний простір, що пропахтів чебрецем (мабуть, старому астронавту в’їлися в печінки тісні рубки та каюти космічних кораблів, у яких він провів значну частину свого життя), від стежки, що в’юнилася кручею понад урвищем, до хати вів хідничок. Та ще на причілку ріс високий осокір. Тож обійстя було відкрите усім вітрам, що любили розгулювати й бешкетувати над Дніпром та на його кручах, хатинка з щоглою-осокором здавалася рубкою якогось величезного лайнера, що мчав білим світом у невідомі далі. Там мене й зустрів високий, тонкий станом, дещо сухуватий чоловік, що вже явно входив у статус діда, з довгим білим волоссям, що спадало на плечі й було перехоплене на потилиці червоною биндою, з такою ж білою бородою, зодягнений у джинси, з яких стирчали чималі — чи не сорок восьмого розміру — ноги, і білу сорочку з вишитими манишкою, комірцем та рукавами.

— Чого? Якої трясці?! — замість привітання буркнув господар.

Мене застерегли про його дещо дивну манеру розмовляти, і тому я, не звертаючи на неї уваги, відрекомендувався.

— А-а... Молодий бевзь, та ще й літератор кінця першого століття третього тисячоліття прийшов за сенсаційним сюжетом для своїх опусів з життя... бешкетника, чи як там мене охрестила влада?

Я стримано відповів, що збираю матеріали про життя і діяльність Ірини Савенко...

— Синку (ну й різка переміна у звертанні), — вигукнув він, ледь почувши ім’я дружини і, враз подобрішавши, глянув на мене майже привітно:

— Телепню молодий, з цього і треба б починати! — Схопив мене за руку й повів до своєї хатки: — Сядемо на цій призьбочці, звідки я в надвечір’я дивлюся на Дніпро і Задніпров’я та завдаю роботу власним мозковим звивинам. — Ми сіли. — Про Ірину я ладен розказувати і вдень, і вночі, бо думаю про неї і вдень, і вночі — ріднішої людини у мене немає. Потішив ти мене, старого. Якщо сьогодні молодий бевзь цікавиться Іриною Савенко, то світ ще не зовсім перевернувся. А тим, хто пасталакає, що буцімто старий Печеніг несповна розуму після польотів до Дракона, — не вір, туди й перегуди!.. Я такий же розумник, як і вони, бюрократи невмирущі!

Він схопився з призьби, зацибав переді мною, розмахуючи довгими руками, знову гепнувся на призьбу.

— Ірина Савенко, — почав я, — була...

— Чому — "була"? Вона є. Затям собі, молодику. Є! Навіть сьогодні.

— Даруйте, але ж в енциклопедії написано про її загадкове...

— Зникнення? Але чому загадкове? Хоча для когось це, може, й так, але тільки не для мене... Перш ніж говорити про мою Ірину, — коли він вимовив оте "мою Ірину", його очі з-під дідівських кошлатих брів глянули на мене майже молодо, тільки оповиті хмаркою суму, — треба сказати кілька слів про планету Р-004 в системі Жовтого карлика-2 у сузір’ї Дракона, де й спіткало мою дружину оте лихо. Жовтий карлик, як ти вже, мабуть, здогадався, тамтешнє сонце, навколо якого й обертається Р-004. Воно — аналог нашому Сонцю, такого ж спектрального класу, тож, як і наше, належить до жовтих карликів. У його системі — вісім планет. Р-004, вона ж Зелена, за всіма параметрами ідентична нашій Землі. Вважається загадковою — для них, невмирущих борзописців від бюрократії. Тільки не для мене. Зелена утворилася десь чотири-п’ять мільярдів років тому, обертається навколо своєї зорі-сонця по еліптичній орбіті, здійснюючи повний оберт за 370 днів, — це її тропічний рік.

Данило Печеніг в останні роки своєї роботи в Космосі працював у Міжгалактичній рятувальній службі на орбітальній станції "Дракон-3", а це постійні, здебільшого непередбачувані відрядження, тож дружина його бачила рідко (та й сама вона носилася з однієї експедиції в іншу), а все ж казала:

— Ми з чоловіком хоч і бачимось лише у свята, та я спокійна: коли що зі мною станеться, Данило виручить.

1 2 3 4