Увага! Подано ознайомчий фрагмент твору, а саме його початок!
Олі й Наталочці, що пам'ятають ці події
Літа Божого 7496
(воно ж літо 1988)
Розділ 1. Переполох у поїзді
Холодного квітневого вечора до нас подзвонила Орися й сказала:
— Яринко, хочеш поїхати до бабусі? Допоможеш мені залагодити одне дільце.
Я сіпнулася спитати, що саме треба залагоджувати, але Орися нетерпляче перебила:
— Я дзвоню з телефону-автомата* (* Телефон-автомат — телефон, який стояв на вулиці. 3 нього дзвонили, вкидаючи монетки.), і він зараз роз'єднає нас, бо в мене лиш одна монетка. То поїдеш чи як?
Ха! Чи я поїду!
— Само собою! — відповіла я, бо хто б відмовився їхати з Орисею, та ще й до бабусі. Моя бабуся живе за п'ятсот кілометрів від Києва, тож я буваю в неї нечасто. Принаймні значно рідше, ніж хотілося б.
Їхати належало завтра — це було чисто по-Орисиному. По-спринтерськи.
Але я ще не розказала про Орисю.
Вона моя тітонька, тобто рідна мамина сестра, молодша за маму на цілих одинадцять років. І я теж молодша від Орисі на одинадцять. Отож Орися, так би мовити, — середнє арифметичне між тітонькою і сестрою. Неважко здогадатися, що я не називаю Орисю тітонькою. Яка з неї тітка? Вона студентка, спортсменка (саме так: вона спринтер* (* Спринтер — бігун на коротку дистанцію) і навчається в інституті фізкультури), красуня і на додачу дельтапланеристка. Вона літає на дельтаплані на кручах під Києвом, на околиці села Ходосіївка, і я навіть їздила дивитися на її польоти. Тобто вона — моя летюча тітонька, ха-ха!
Наступного дня після нашої з Орисею розмови мама, зітхаючи й нарікаючи на раптове збирання, доставила мене на перон до поїзда "Київ— Чернівці". Крім сумки і бутербродів на дорогу, я везла дефіцитний * (* той, якого не вистачає. Дефіцит — недостача; в Радянському Союзі більшості потрібних людям речей в магазинах не вистачало.) "Київський" торт, котрий мама якимсь дивом купила, вистоявши довжелезну чергу. Орися, як і слід було сподіватися, примчала за півхвилини до відправлення поїзда. Щойно ми вскочили у вагон, як поїзд рушив. За вікном пропливло розгублене мамине обличчя. Вона щось гукала наостанок, але її не було чути. Ми поволі пробиралися вагоном (звісно, плацкартним, у купейні Орися квитків не бере), і тоді мені здалося, що Орисина спортивна сумка якось підозріло ворушиться. Тобто сумка ворушилася насправді, але я подумала, що то мені здалося, бо вагоном стрясало на стиках колій, і ми хилиталися, немов п'янички.
Нарешті ми всілися на своїх місцях — у самому кінці вагона біля туалету. Мене такий "сервіс" не засмутив. Навпаки, мене переповнював веселий азарт, бо ця нагла, як сніг на голову, поїздка вже сама собою була пригодою. І ось тоді, тримаючи сумку на колінах, Орися сказала, що везе до баби кицьку.
— Кицьку? — підскочила я з несподіванки. — Вона що, в сумці? Покажи!
— Та почекай же! — присадила мене Орися. — Спершу вислухай, у чому річ.
Справа була ось у чому. Вона підібрала ввечері на вулиці кошенятко. Було темно, пізно, холодно — Орися не могла залишити його надворі. Але в її гуртожитській кімнаті кошеняті було погано. Варену ковбасу воно не їло, на кращу Орисі бракувало грошей, а перед стипендією бракувало й на молоко. Крім того, невдовзі літо, гуртожиток спорожніє, і кицьку все одно доведеться кудись прилаштувати.
— Тому я вирішила відвезти Пуму в село.
— Вона схожа на пуму? — знову підскочила я, уявивши смолисто-чорну Багіру з мультфільму про Мауглі.
— Ні, — заперечила Орися. — Просто кота нашої вахтерки звати Адідас, на честь фірми спортивного одягу. А ще одна спортивна фірма називається "Пума", от ми з дівчатами і назвали кицьку Пумою.
Це мене розсмішило, хоч Орися вважала, що нічого смішного тут нема.
Із кицьчиним переселенням намічалася проблема. Вірніше, навіть дві. Перша — це, звичайно, бабуся. Котів вона недолюблює, м'яко кажучи. Все-таки людина дивно влаштована. Бабуся не терпить котів за те, за що власне мала б їх любити: бо вони їдять мишей, а миші викликають у бабусі панічний жах. Колись я в цьому переконалася. Знайшла в мишоловці живу мишу, яка впіймалася за хвіст, і, вийнявши її, понесла показати бабусі: мале оксамитово-сіре звіря з чорними очима-намистинками. Бачили б ви, що тоді вчинилося! Бабуся з лементом кинулася геть; вона тікала, а я бігла слідом: з вітальні у спальню, зі спальні в кухню, з кухні в комірчину, де вона замкнулася й не виходила, аж доки дід не конфіскував мій трофей. Я тоді добряче розважилася.
Попри все, у бабусі жив кіт-мишолов, але це не збільшувало наших з Орисею шансів на успіх. Скоріше навпаки, тому що бабуся навряд чи погодиться годувати двох котів. Та й її кіт... Хтозна, як той розбишака поставиться до новоприбулої кицьки. В цьому полягала наша друга проблема, але мене вона не стосувалася. Мені, за Орисиним задумом, належало вмовити бабусю.
— Добре, спробую, — погодилася я, хоча не вірила в успіх. Бабусю бувало дуже нелегко вмовити, а часом і неможливо. — Покажи нарешті свою Пуму.
Орися відкрила замок-блискавку, і переді мною постало...
— Оце воно? — пирснула я сміхом.
То було миле пухнасте чорно-біле звіря, але в ту мить його шерсть недоладно стирчала на всі боки, а дрібна мордочка виглядала на рідкість пришелепуватою.
— Вона гарненька. Але зараз ображена, — сказала Орися, пригладжуючи розкошлані кицьчині боки.
— Пума! Ха-ха! Ряба Пума! — мене чогось найдужче смішило те, що кицька чорно-біла. Я ж сподівалася побачити хижу Багіру, а тут виявилося щось цілком протилежне: беззахисне й кумедне.
— Дай-но її мені!
На відміну від бабусі я люблю котів, але свого кота не маю, тому що мама не дозволяє заводити його в міській квартирі.
Орися подала мені Пуму, і тоді... Я так і не зрозуміла, як то сталося. Вагоном у черговий раз трясонуло. Я, потягнувшись за кицькою, втратила рівновагу, і тої ж миті чорно-біле чуперадло катапультувало з моїх рук.
— Та тримай же!
Але було запізно. Кішка шаснула геть і зникла з очей, а поїзд, загримотівши залізними ребрами, спинився у Фастові.
— Зараз вагон відчинять, і вона втече надвір! — сполошилася Орися.
Ми притьмом кинулися за Пумою, але її ніде не було, а були сумки, клунки, чемодани — лишенько, скільки різного манаття возять за собою радянські громадяни! Орися метнулася до провідниці попросити, щоб не випустила кішки з вагона. Хоч від провідниці то й не залежало, бо це чудо візьме й катапультується, як з моїх рук, і тоді пиши пропало. А я тим часом нишпорила між клунками, питаючи усіх підряд:
— Ви кицьки чорно-білої не бачили?
— Ви не бачили?
— А ви не бачили?
Але вони не бачили — посліпли усі чи що? Врешті-решт половина пасажирів зазирала під лавки і столи, а друга половина переставляла сумки й чемодани, шукаючи нашу пропажу. Поїзд давно рушив, і ми вже майже втратили надію, коли нарешті один довготелесий дядечко, дістаючи матрац з верхньої полиці, запримітив за ним у куточку жаринки очей. Важко було збагнути, як Пума там опинилася, ніким не помічена в переповненому вагоні. Та це ще було не все. Зрозумівши своїми котячими мізками, що її хочуть піймати, Пума шугнула на протилежну полицю, з тієї — на іншу, і пішло-поїхало! Кішка носилася вагоном, лиш миготів її чорнющий хвіст. Люди ловили її, звалюючи з полиць матраци й перекидаючи склянки з чаєм, бравурно гриміло радіо, кружляло пір'я, що висипалося з подушок, наш дефіцитний "Київський" валявся догори дриґом. Кішка носилася, а за нею бігли її ловці, тобто я з Орисею і ті пасажири, які нам допомагали. За ловцями з радісним вереском тупотіли дітлахи, за дітлахами — їхні матусі, за ними бігла провідниця, намагаючись навести бодай якийсь лад. Ця волаюча валка добігала в кінець вагона і збивалася в купу, з якої вишмигувало чорнохвосте звіря, і все починалося з початку. валка розсотувалася і мчала в протилежному напрямку ми з Орисею, дітлахи, матусі, провідниця... Не знаю, чи то цей вагон був рекордсменом Південно-Західної залізниці за кількістю дітей, яких він того дня перевозив, чи діти, що в ньому їхали, були рекордсменами з крику (мабуть, усе-таки друге). Але від їхнього галасу мені позакладало у вухах, а кініка остаточно ошаліла. О, вона показала себе сповна! Швидка, як блискавка, легка й стрибуча. Справжня спортсменка, справжня пума з гнучкістю й спритністю своїх великих диких родичів! Поки ми її впіймали, надворі геть стемніло. А поки матусі повкладали збуджених, ощасливлених біготнею дітей, стало зовсім пізно.
Усю ніч пасажири ходили до туалету, торохкаючи дверима, які погано зачинялися. А коли не торохкали, то це робили за них ми з Орисею, бо кішка норовила вискочити слідом. Мабуть, цей вагон був рекордсменом ще й за кількістю ходінь у туалет. Ми по черзі мурчали біля Пуми, мені ледве вдалося трішки придрімати. а Орисі й того ні. На додачу до наших злигоднів Пума серед ночі влаштувала сольний концерт, розбудивши весь вагон своїм нявчанням.
За все життя в мене не було жахливішої поїздки!
Зайве казати, що вранці ми а Орисею, змучені, невиспані, вихопилися з поїзда, як з вогню.
Нарешті ми приїхали!
Але наші з Пумою пригоди тільки починалися.
Розділ 2. Софрониха оголошує війну
Нас огорнула різка ранкова прохолода і — весна! Буковинське село вже напинало білі вітрила — в ньому зацвітали морелі. То тут, то там у безлистих садах здіймалися чудові рожевувато-білі дерева, що розливали довкола себе гудіння бджіл і тонкі гіркуваті пахощі.
Коло бабусиної хати теж цвіла мореля, з комина здіймався дим, на штахетах кукурікав півень. Оселя манила затишком і спокоєм, такими жаданими після безсонної ночі. Навіть Пума притихла в сумці, чи то майже притихла. Ми з Орисею перезирнулися, нас обох охопило радісне збудження, від чого ми, не змовляючись, закрокували жвавіше. Раптом попереду, навпроти бабусиної домівки, відчинилася хвіртка, і з неї, мов айсберг з глибин океану, виринула Софрониха — найкапосніша бабусина сусідка.
— Ну, влипли! — встигла шепнути мені Орися, і я зрозуміла її з півслова.
Софрониха — то сільський шедевр, баба унікальна, з якого боку не глянь; але про неї згодом. Побачивши нас з Орисею, вона солодко засокоріла:
— Йой, Орися приїхала! То-то мамці буде втіха! А це Лесина дівчина? Вже так виросла? Ади* (*Ади — ти диви), ростуть дівки, як із води! А яка в тебе, Орисю, файна* (* Файна — гарна.) курточка!
Софрониха явно хотіла побалакати.