Дари пігмеїв

Олег Чорногуз

Сторінка 7 з 45

Не обов'язково займатися фізичними вправами, — головне мати постійно фізичне навантаження, здається, таке твердження десь вичитав він. А зайнятись на півгодинки сексом — хіба це не рівнозначно розвантаженню двох вагонів цегли. Вважай, щойно розвантажив.

Він вийшов на вулиці Ріволі, проминув знаменитий готель "Меріс", де свого часу жив Сальвадор Далі, і попрямував уздовж розкішних апартаментів з видом на Тюїльрі. Саме про цей куточок Парижа Вітольд дещо знав з книжечки Фредеріка Бегбеде "Історійки в естезі", яку йому якось перед сном поклала на тумбочку біля ліжка Роксана. Зі змісту книжки Миронович запам'ятав лише одне: в районі Тюїльрі фарбовані французькі ципи полюбляють злигуватися зі знаменитими телеведучими Парижа. Цей подарунок від Роксани Вітольду потрібно було сприймати як натяк про життя телезірок, чи просто збуджуватися наніч і бути у готовності до виконання своїх шлюбних обов'язків.

Миронович присів на облізлу лавочку, яка вже давно чекала своєї щітки та свіжої фарби, і почав роздивлятися навкруги. Парижани снували, як усі люди у великих містах. Ніхто ні до кого, здається, не мав ніяких справ. Усі наче запрограмовані, кудись поспішали, вибирали свій маршрут і кожен йшов чи біг у своєму життєвому напрямку. Один одному назустріч і водночас — врізнобіч. Цей людський мурашник скидався на лісовий, у сосновому гаю, біля його дачі. Він часто виходив у ліс і часто зупинявся біля того мурашника, дивився на мурах, на їхню безглузду метушню. Таку енергійну і таку, як на його погляд, безпрограмну біганину назад і вперед, праворуч і ліворуч. Вони рухалися в усі сторони світу і, нічого ніде не знаходячи, поверталися назад і знову витрачали силу й енергію на ту нікому і їм у тім числі не потрібну біганину. Щоправда, хтось щось ніс на собі, хтось щось тягнув більше за себе, інші просто бігали, навіть нічого не винюхуючи, і невідомо куди і за чим поспішали.

У великих містах люди бігали так само. Вітольд зупинився на мить біля стовпа з великою гарною рекламою, з якої до нього посміхалася напівоголена білявка з блискучими білосніжними зубами й агітувала купувати зубну пасту "Колбі-12", яка мала врятувати світ від парадонтозу, карієсу, зубного каміння й іншої зубної чортівні, що налипає на ваші ясна і стовідсотково захищає вашу емаль, даруючи вам вічносвіжий подих і чистоту рота.

Нижче тулуба рекламної красуні, ніби ненароком заголеної спіднички, демонструвалися гарні, кольору засмаги панчішки "Рюшон" з рожевими пов'язочками і такого ж кольору бутоном дикої троянди.

"Треба такі панчішки купити для "Дірол без цукру"", — подумав Вітольд про Мілу. Але піймав себе на думці, що він цього не зробить. Посоромиться запитати про це в продавця. Та й французької не знає. Хай їх купує сама "Кіндер-сюрприз". Я дам їй гроші. "Цікаво, на якому йому імені зупинитися? Що найбільше Мілі підходить з усіх її прізвиськ?" І чи треба це зараз йому? "Білявка Барбі", "Кіндер-сюрприз", "Дірол без цукру"? Зупинився на останньому. Це їй, здається, найбільше пасує.

Люди снували далі. Снували, як ті мурахи з його соснового гаю, який він взяв у держави в оренду на сорок дев'ять років. Вітольд подумав: "Якщо й справді є на світі Бог, і він сидить десь там на небі і своїми всевидющими очима спостерігає зараз з висоти за людською метушнею, їхніми рухами, то що він, цікаво, думає про все це? Треба ж йому чимось там займатися. Час від часу поглядати на землю. Дивитися реальні бойовики. Людське божевілля, коли ці істоти, малесенькі, як і ті мурахи, гасають по полях, пустелях і вбивають якимись скорострілами один одного чи підривають, втративши розум, самі себе і при цьому вбивають інших. А може, він любить секс і оце зараз дивиться порнофільм за участю Міли і його, Вітольда. Цікаво, що він думає з цього приводу, коли знає, що йому найкраще цим займатися з Альбіною. Альбіна, мабуть, збуджує не тільки чоловіків, що слухають її крик і вереск під вікном, а й самого Всевишнього. Чи це сам Творець усіх їх і штовхає на це, рухає ними, чи люди самі себе запрограмовують?" "Візьми приклад із себе. На що запрограмований зараз ти?" — запитав внутрішній голос Вітольда. — "А й справді, — відповів він сам собі. — Я запрограмований на гарні французькі панчохи для Міли. Для "Дірола без цукру".

Він розвернувся і зайшов у готель. На першому поверсі "Брістоля" виблискувала ціла мережа різних міні-магазинчиків, в яких мало б бути все, що потрібно його мешканцям. Найбільше тут було сувенірів. Від копій яєць Фаберже й іншої золото-діамантової "біжутерії" до гарних панчіх різного кольору.

Він знову подумав про Мілу. На мить уявив її білі аж бліді ноги і взяв набір панчіх темної засмаги. Ці їй найкраще пасуватимуть. Тут демонструвалися і гарні різноколірні мережива, а також різного розміру і виду жіночі трусики. Він зупинив на них свій погляд і продавець-француженка одразу перехопила його і запропонувала те, чого він хотів.

— Мсьє, — вона взяла в руки рожево-прозорі трусики і подала йому сім пар в одній упаковці.

— Мерсі, мадам, — сказав він все, що знав, і глянув на панчохи точнісінько такі, як на тій рекламі з білявкою. Француженка перехопила і цей погляд. Він схвально закивав головою, розрахувався і відійшов.

— Це її прикрасить, — мовив сам до себе і підійшов до столика з газетами і журналами. З усіх газет він пам'ятав тільки одну французьку назву — часопис "Монд". Показав старому французу на неї пальцем.

— О'кей! — англійською про всяк випадок мовив той, зрозумівши, що його клієнт без язика, і намагався на тих самих пальцях зрозуміти, хто ж Вітольд за національністю — почав тикати пальцями в різні газети з різними шрифтами і мовами. Вітольд помітив часопис, надрукований кирилицею. Тицьнув пальцем у неї й собі.

— О'кей! — повторив француз, глянув на Вітольда і запитав. — Серб? Белград? Болгар? Софія?

— Ноу, — відповів Вітольд, подаючи старому французу франки. — Юкрейн.

— О, — француз глянув у небо, трохи задумався, а тоді сказав: — Чорнобиль, Кличко, Шевченко...

— Йєс, — підтвердив Вітольд і подумав, якого він має на увазі Шевченка — Тараса чи Андрія?

— Мсьє! — француз показав на здачу.

Вітольд помахав йому рукою. Мовляв, не треба. Залиш собі. Знай наших.

— Мерсі, мсьє, — мовив старий кіоскер. Вітольд його вже не чув. Він ніс у сувенірній, розцяцькованій торбинці у подарунок Мілі панчохи і трусики, собі газету "Монд" і хорватський часопис "Свобода" із зовсім іншим наголосом, ніж на цьому слові роблять українці чи росіяни.

Несподівано його думки змінилися і він, подібно до тих мурах у сосновому гаю, різко поміняв напрямок, влився в паризький натовп і попрямував до скверика, що манив його своїми червоними парасольками у вигляді розцяцькованих білими плямами великих грибів. Офіціантка у надто коротенькій спідничці, з однотонно засмаглими і пружними ногами, у такого ж кольору як грибові парасольки фартушку, підбігла до нього з білим блокнотиком у руках, чемно привіталася і запитала, що б він хотів замовити. Він знав по-французьки тільки як називаються морозиво і кава. Вона кивнула головою, показала йому свій кругленький задочок без фартушка і він подумав: "А чи в неї під цією коротенькою спідничкою аж до самої розеточки є трусики?" Потім поклав руки на стіл і цинічно уявив собі, що в кінці робочої ночі, коли Париж готується до пізнього сну, власник кав'ярні на набережній Сени зачиняє свій прозаїчно-харчовий заклад, підкликає офіціантку, скидає перед цим стільці на підлогу, що лежать уже ніжками догори, до неба, і кладе цю молоду Жанетту чи Жанну, як він — секретарку Мілу, на вільний від стільців і тарілок стіл і перевіряє, чи вона, як і "Дірол", з грудочкою цукру чи без.

А ще Миронович піймав себе на тому, що з цими своїми столами, що в нього асоціюються обов'язково з сексом, дещо звихнувся. А втім, заспокоював себе: "У мене є для цього виправдання — я перший раз так пізнав жіноче тіло — тіло однокурсниці Щедроти. Цікаво, як вона там? Тепер поважна дама — адвокат чи народний суддя, мама десь трьох дітей. А чи тепер вона лягає на стіл, скажімо, з головою суду чи керівником адвокатської контори, після того, як удень суворо оголошує, надавши своєму гарному обличчю виразу ката чи миротворця і рятівника: "Іменем Закону України обласний суд засуджує громадянина..."

Думки його перервала офіціантка-француженка. Вона мило посміхнулась і поставила перед ним каву й біле ванільне морозиво "Тібу" з кількома темно-синіми ягідками. Хоча він хотів "Мелодію" з родзинками і асорті горіхів.

"Мабуть, французька чорниця", — подумав Вітольд, звернувши найбільшу увагу на ягоди.


VI

Каву він, швидше, не пив, а начебто зволожував нею свої тонесенькі, жорсткі, якщо не сказати жорстокі губи, і міркував над смислом свого життя. Тепер він досяг усього. Хлопчина з дикого, забутого Богом і людьми поліського села. Він не знав у дитинстві ні розкошів, ні взуття. Цілорічно бігав босоніж і під час холодних осінніх дощів над Тетеревом, і під час глибоких снігів на його берегах. Влітку вудив рибу. Дядьковим методом. Він брав вудочку з кінським волосінням замість жилки, якої тоді, мабуть, і в природі не існувало, та з гачком дванадцятого розміру, чіпляв до нього жирного коблика, по літературному — пічкура, брав у зуби вудлище і, як домашній його друг пес Барбос, по-собачому випливав на середину Тетерева, на самісіньку течію ріки, випускав з зубів вудлище і повертався назад, на берег. Вудка пливла за водою, а босоногий Вітольд напружено дивився з берега за вудлищем, яке тепер йому служило за поплавок, і з нетерпінням чекав, коли воно стане сторчма посеред ріки, а в нього заб'ється від рибальських радощів серце, і він стрибне у воду й попливе за вудлищем. Схопить його і почнеться двобій не на життя, а на смерть між ним і сомом чи величезним щупаком, що проковтнув коблика разом з гачком дванадцятого розміру. Риба ж на гачку, звичайно, здоровецька. Бо ж про інший розмір риби він і не мріяв. Щупаки траплялися різні, переважно малі. По 700-800 грамів. їх витягати було не так і важко. А от риба, яку він спускав з гачка, то була найбільша і часто в його уяві сягала довжиною у метр-півтора, а вагою — понад 10 кілограмів.

1 2 3 4 5 6 7