"Значить, і цей здоровило захворів", – подумав я і кинувся до нього.
– Послухай, – крикнув я ще з порога, – як ти так зумів? Я чув, що в тебе серйозна хвороба.
– Ще б пак, – з радістю відповів він, а я похолов од заздрощів.
– Але як ти зумів?
– Ранкове обтирання холодною водою та вечірній душ забезпечують хрип у грудях, поштрикування у голові і температуру тіла мінімум 38 градусів.
Забувши потиснути йому руку, я помчав до себе. Минуло п'ять днів, але я не відчув ні хрипів, ні поштрикування, ні підвищення температури.
– Обдурив Байдак, – сказав я, завітавши знову до Парахоні.
– Факт, що обдурив. Я ж сам бачив, як він щоранку пробігає навколо будинку не менше п'яти разів, а після цього виливає на себе троє відер криничної води.
Обійнявши Парахоню, я попрощався з ним і пішов спати, чекаючи світанку. Робив не п'ять, а вісім разів підряд так, як радив Парахоня, Але не тільки пневмонії, а й нещасного грипу дістати не зміг.
– Брешуть. Всі брешуть, – скаржився я Чемерді з квартири № 13.
– А ти думав, що правду кажуть? У мене свій метод: звичайнісінький лід і добрячий окріп: шматок льоду – ковток води, ковток води – шматок льоду. Температуру жене на очах, гланди набухають, як бруньки на верболозах.
Розцілувавши його, я полетів за льодом до знайомої продавщиці морозива.
Тиждень процедур тягнувся, як вічність. Ніяких ознак обіцяної хвороби я не помічав. Будь-яке довір'я до сусідів щезало, як мої надії на зустріч з лікаркою.
– Звернись до Топчія, – порадила мені двірничиха. – Той вже як скаже, то зв'яже.
– Тільки ополонка тебе може врятувати, – почав Топчій. – Прорубай здоровенну ополонку і занурюйся з головою не менше двадцяти разів на день. Після цього метрів триста повзи по снігу туди і назад. Можна й по-пластунськи.
В ополонку я вскочив. Та мене витягли. Хтось пустив плітку, що хотів топитися через лікарку. Тепер вона мене відвідує щодня. Тримає в теплі. А всім відомо, як теплота псує чоловіків. Поки що одружуватися не поспішаю, щоб знову не вскочити.
Між іншим, у мене почався нежить. Ненароком торкнувся босою ногою підлоги. Боюсь, що на цей раз серйозно, хоч би не перейшов у хронічний.
Моральна підтримка
Моя дружина несподівано захворіла. Її відвідав лікар. Він сказав: "Її життя у ваших руках. Для неї тепер головне – моральна підтримка". Про це я сказав дружині. Та вона лише скептично махнула рукою і невдоволено промовила:
– Лікарі всі однакові, говорять одне, а виходить інше, А я знаю, що помру. Помру, а ти хоч і одружуйся, та, дивись, не забувай, де могила моя. А то забудеш і квіточки не покладеш.
– Що ти, – відповів я. – Я замовлю тобі найкращі вінки з живих хризантем і хвої. На чорних траурних стрічках золотими літерами зроблю ніжні й зворушливі написи.
З очей дружини потекли дві срібних кульки.
– А на твоїй могилці знаєш, що посаджу? Ану вгадай! Твої улюблені жасмин і бузок. Потім поставлю залізну огорожу блакитного кольору. Ти ж так любила дивитись на небо!..
Дружина почала схлипувати.
– А за твої заощадження, люба, замовлю бюст. Ти будеш зображена в нейлоновій кофточці з рожевими квіточками на грудях. Зачіска буде така, яку ти носила в день нашого одруження.
Дружина зайшлася плачем.
– Ну, облиш. Заспокойся, люба. І взимку і влітку на твоїй могилці будуть квітнути півонії і айстри.
Дружина почала ридма ридати.
– Ховати тебе будемо з музикою, – морально підтримував я. – Петро Іванович обіцяв замість "ЗіСа" дати "ГАЗ-51". Це з тієї партії автомашин, що недавно одержали. Кузов обіб'ємо різнокольоровими килимами, а навколо труни поставимо кімнатні квіти. Правда, чудово буде?
Дружина почала захлинатися.
– Некролога, – заспокоював я хвору, – надрукують у газеті зразу ж, я вже домовився. Навіть обіцяли зняти з четвертої сторінки оголошення облспоживспілки про закупівлю яєць.
Дружина зблідла, і на її щоках виступили рожеві плями.
– А щодо мого одруження, то ти не хвилюйся, Я вже собі виберу молоду і лагідної вдачі...
Раптом моральна підтримка допомогла – моя хвора половина зіскочила з ліжка...
Вранці я поспішав до лікарні. Дружина закидала мене квітами, але на радощах забула їх вийняти з вазончиків. Видно, й справді всі лікарі однакові: говорять одне, а виходить інше.
Лист до фотографа
Ви, мабуть, не пригадуєте мене. Але, коли піднімете архів, де зберігаються негативи, і зробите відбиток, впевнений: зразу ж уявите, який я. Можливо, я навіть чимось вам запам'ятався. Може, ви пригадуєте мене тому, що я вам розповідав свою сімейну драму. В двох-трьох словах повторю її. Тоді вам легше буде згадати моє лице, мою манеру триматися перед об'єктивом.
Раніше я жив з дружиною, а згодом без неї. Жив би так і досі, коли б не той приїзд до Ялти і не той день, коли я вирішив у вас сфотографуватися. Зараз мені 38 років, а п'ять років тому (тоді, як ви мене фотографували) було 33. На тому тижні дружина мені написала листа і просила, щоб я вислав фото. У нас є син, який за цих п'ять років підріс і хоче побачити батька, хоч на позитиві... Так от я й послав їй оте фото, що ви мені зробили.
Тепер ви, очевидно, згадали мене. Я один відмовився від фону моря. Мені хотілося святкового знімку, Я тоді був у чорному лавсановому костюмі і білій нейлоновій сорочці. Стояв на весь зріст. Руки з білосніжними манжетами були складені на грудях. Та фотографія має ще одну особливість. Коли на неї дивитися у горизонтальному положенні, то кожний безпомилково скаже, що перед ним житель того світу. Це ж ви тоді догадались скласти мені руки навхрест.
Саме це фото я й вислав жінці. Того ж дня вона прислала телеграму, що дає згоду на розлучення. Ваша фотографія її буквально потрясла. Дякуючи вашому фото я добився того, чого не міг добитися з допомогою свідків у жодному з 13 судів протягом 5 років. Ви не уявляєте, як я вам за це вдячний. Після цієї фотографії я наче вдруге народився. Нарешті дружина мені розв'язала руки. А це зовсім несподівано приїхала:
– Не могла, – каже – залишити тебе одного на смертному одрі. Як побачила фотографію, серце кров'ю облилось. До чого ти без мене докотився. Всі дні совість мучила, от і приїхала провести тебе в останню путь...
Я ввімкнув світло, Жінка глянула на мене і ми помирились. Вийшло у нас, як в Отелло і Дездемони. Пригадуєте, з драми Шекспіра:
Вона мене за муки полюбила,
А я її за співчуття до них.
Наступного дня ми помчали до суду, заяви свої відібрали. Жінка телеграфувала мамі: "Коля живий здоровий будемо разом привезіть сина". У відповідь телеграфувала теща: "Знову присмерті вибирай або я або він".
Так от я пишу вам, любий фотографе, коли у вас зберігся ще той негатив, зробіть, будьте добрі, кілька відбитків. З оплатою затримки не буде. Нехай я те фото вишлю ще й тещі. І ще прошу про одне: зробіть там напис: "Привіт із Ялти". Хай вона остаточно пересвідчиться, що мені вже й море не допоможе. Коли вона тільки гляне на те фото, то, оживе від радості. Може, після вашої фотографії і в неї воскресне совість.
Не відмовте, любий, в ім'я збереження сім'ї. Навіки ваш...
Колекція
З раннього дитинства у мене прищепилась любов до колекціонування. Спочатку я збирав гадюк та павуків. Але це не сподобалося матері, і я перейшов до колекціонування гілок. Незабаром мене оштрафували за винищення молодих дерев, і я став філателістом – почав збирати марки. Сусіди знайшли в мене "добре виражені ознаки шизофренії". Згодом я зробився нумізматом. Хтось написав анонімку, що я фальшивомонетник і найзапекліший валютник.
Та все це не вбило в мені справжньої душі колекціонера. Я зрозумів, що ні листівки, ні значки, а тим паче ярлики й етикетки не принесуть мені успіху, і я надумав стати найоригінальнішим колекціонером у нашому місті – збирати гасла й афоризми.
Відтоді як наше місто бореться за зразковий порядок, і високу культуру, у мене їх зібралося чимало. Але, як не дивно, і на цей раз сусіди помітили у мене "свіжий" прояв старої шизофренії. Це помічаю і я. Особливо, коли заходжу у нашу заводську їдальню, В порівнянні з адміністрацією я справжнісінький невіглас. Тут, наприклад, я довідався, що "виделку слід тримати у руці, а під час реалізації рідких страв – їсти ложкою".
Позаяк я не зношу застою, сірятини і консерватизму, а шаную понад усе оригінальність, то негайно перелив борщ з миски до склянки, а склянку поставив на чобіт і за два прийоми "реалізував рідку страву" – борщ. М'ясо хотів з'їсти за допомогою пляшки, але мені не вдалось, і я вискочив на вулицю, Тут я дізнався, що на дошках парканів писати заборонено, і свій напис викарбував на стіні.
Цього дня я мав ще працювати у лісі на комсомольському недільнику, саджати фруктові дерева і записати кілька закликів. Занотувавши до блокнота "В кімнату через вікна не лазити", а "Заліз – не забудь привітатись!" і "Ввічливість – твоє обличчя", я, порушуючи ці правила, влетів у двері, схопив кирку, лопату і помчався. Скочивши на підніжку трамвая, прочитав: "Громадяни! Не лайтеся з кондуктором по-чоловічому! Будьте ввічливі!" Я стримався і тільки перед останньою зупинкою завив по-собачому на кондуктора, гавкнув два рази на водія вагона і зіскочив на асфальт.
Перед моїми очима афішувався напис: "Асфальт на тротуарі виколупувати заборонено". Нашвидкуруч я переніс копію гасла до своєї записної книжечки і, вибігши на центральну вулицю, взявся за кирку. Робота посувалася спочатку повільно, а потім пішла, як газ по трубах. Мені, між іншим, ніхто не забороняв довбати вулицю. Картина ж звична, тільки таксисти вимагали, щоб я, ідіот, поставив якийсь знак.
У лісі мої надії збулися: на мене чекав пребагатющий скарб закликів і звичайних плакатних написів. Перший напис, прибитий цвяхами до дуба, застерігав: "Не прибивати цвяхами ніяких оголошень і правил", пам'ятати – "Дерево – твій зелений друг". Інший повідомляє: "Ліс підпалювати з південного боку – суворо заборонено!" Я пошкодував, що не можу добратись до північного, і кинувся в гущавину. День був у розпалі. Над головами моїх друзів висів пречудовий заклик: "Комсомольцю! Твоє місце у лісі!"
Увечері я поспішав до свого приятеля показати колекцію. По дорозі збагатив її ще двома записами: "Зустрів п'яного – тікай!" "Плюнув – підніми!" На фоні вечірнього неба, якраз проти будинку мого друга, неоново спалахнула ще одна знахідка: "За лайку на вулиці – штраф".