Його звали Ґена. – Це одно з тих здрібнілих імен, яке не можна одразу окреслити повним. – Чи воно було: Герасим, Євген, Генадій, чи може одно з тих штучно створених совєтських імен?!
І пізніше я так і не дізналася, яке його повне ім'я!
Перше. ніж його побачила, я тільки чула крізь вікно голос Ґени. Ранком, пунктуально о шостій годині, будив мене плач дитини, змішаний з розпучливим криком:
– Бабусю, бабусю!.. Візьми мене, бабусю!.. Бабусю-ю!
Голос підносився чимраз вище і різкіше і линув крізь вікно до моїх вух. Я перевертався з досадою на ліжку, закриваючи голову ковдрою. Крик дитини не вгавав, а гучніше бринів уже під самим моїм вікном.
"Іди, зараз додому!.. Чуєш?! – наказуюче говорив хриплий, жіночий голос. – Я зараз вернуся!.. Іди, кажу, додому!"
"Ой, не йди від мене, бабусю!.. Бабусенько моя!"
Плач різко пронизливий, плач здорової дитини дзвенів, здавалося мені, в моїх вухах. Я сердилась і остаточно розбуркувалася від сну.
Протупотіли під моїм вікном швидкі кроки і раптово стихали за кутком дому. Плач дитини довго не втихав.
І так було щоранку!
Іноді якийсь інший жіночий голос кликав з віддалі:
– Ґена, ходи сюди!... Ось, подивись, я щось маю для тебе!
Плач на хвилину втихав, але потім знову піднімався. Тільки я вже чула, що віддалявся від мого вікна. Ранком вставала зла і роздратована.
– І чого воно ранком завше кричить?! – казала я до чоловіка.
О шостій годині діти ще мусять спати, а воно верещить на вулиці... Що це за батьки, що не припинять своєї дитини?! Про це поінформувала мене невдовзі моя восьмилітня дочка:
– Ти знаєш, мамо, хто це кричить завше ранком і тобі спати не дає? Це один хлопчик-сирота!.. Він отакий ще маленький! – вона показала рукою собі до пів грудей. – Він має три роки! Ні, здається, чотири!.. Це байдуже, я його спитаю потім! В нього нема ні батька, ні матері, тільки бабуся.
– Де ж його батьки?
– Батько згинув на війні з німцями. Вони самі не з нашого міста, а приїхали з Совітів. Батько його мусів служити в війську, але Ґена не любить совітів, ані Сталіна. Знаєш, як хто з дітей запитає Ґену, чи він любить "батька Сталіна", то він плює і каже: "Ні! Не люблю!"… Отакий він смішний!
– А де ж його мати?
– Маму забила бомба, коли німці бомбардували наше місто, і він зостався тільки з бабусею. А, ти знаєш, чому він завше так кричить?
– Чому?
– Вони дуже бідні!.. Бабуся ходить щодня на працю, а Ґену лишає самого вдома. Він дуже любить свою бабусю, і йому одному дуже сумно... Ти знаєш, де він живе? – Дивись, ось тут, проти нас! Бачиш, цей будинок?!
– Бачу, люба моя, бачу!
– Ти вже не будеш на Ґену гніватись?
– Ні! – я усміхнулася.
***
Невдовзі я побачила малого Ґену. Він стояв на вулиці в оточенні сусідських дітей. Білявий, повновидий, з великими блакитними очима. "Гарний хлопчик! " – подумала я, дивлячись на маленьку постать в ватяному пальті, валянках і теплій шапці, що насовувалась йому на очі. Він, як той ведмедик, ступав важкою ходою і плутався ногами. Діти глузували з нього, але, як я зауважила, незлобно. Ґена голосно сміявся в гурті дітей, підтягаючи час від часу спадаючу на очі шапку.
Бабусі Ґени я не могла якось довший час побачити. Вона виходила дуже рано з дому і приходила пізно увечері. Одної неділі почула через відчинене вікно веселий щебіт Ґени, який щокілька речень повторяв: "Правда, бабусю?!"
Я глянула, не без цікавости, у вікно. Ґена стояв біля старої, років шістдесят-сімдесят, жінки і безперервно говорив. Вона – сухенька, згорблена, збираючи тріски біля пенька для рубання дров, щось тихо відповідала дитині кількома словами.
І Ґена знову продовжував свій монолог, вставляючи раз-пораз: "Правда, бабусю!"
З бічної вулиці вибіг хлопець з саморобним візком. Розігнав його і, біжучи, крикнув:
– Ґена, ходи повожу на візку!
Відповіді за тарахкотінням візка я не почула. Тільки побачила, що Ґена, вчепившись рукою за спідницю бабусі, притулився до неї. Вона йому щось сказала і погладила по білявій голівці. За хвилину, з трісками в пелені і тримаючи за руку внучка, зникла в низьких дверях сутеренів . Бачила її ще кілька разів, по неділях, і при ній завжди невідлучно був Ґена.
***
Того року осінь була тепла і погідна. І тої осени німці часом звільняли полонених-українців з полону-в'язниці. Вони верталися додому.
Я стояла біля вікна і дивилася, як вулицею йшли совєтські полонені і розглядалися, як не ознайомлені з місцевістю люди. Приставали. Балакали про щось. Показували руками в різних напрямках. І знову рушали повільним, непевним кроком. Обличчя їхні були сірі і виснажені голодом.
Одна група з трьох чоловіків зупинилася проти мого вікна. Я відчинила вікно і вихилилась. Люди з сусідніх домів стояли на вулиці та, балакаючи між собою, співчутливо кивали головами. Якась молодиця гукнула до стоячих біля мого вікна полонених:
– Пустили вас на волю?! Ідете вже додому!
Вони всі троє обернулись до неї і привітно усміхнулися.
– Оце, ми вже на волі! – сказав один з них.
Кілька жінок підійшло ближче.
– А, здалека ви?!
– Ой, тітко, здалека! – сказав старший чоловік, років сорока п'яти, що з вигляду скидався на поважного господаря. – Я з Винниці, а оцей чоловік, – показав рукою на високого, худого, з пожовклим обличчям і блискучими чорними очима, – з самого Кам'янця-Подільського. А отой парень, – кивнув головою в бік молодого хлопця, що з усмішкою на повному лискучому обличчі стояв, заклавши руки за спину, – з-під Києва!.. Нам з ним не по дорозі. Але наразі йде з нами, бо в одній казармі були.
Мені чомусь здавалося, що цей, молодий, не дуже відчув німецький полон. Його низька, опецькувата постать аж розпирала його військовий мундир.
– Далека ще вам дорога! – казали жінки.
– Ой, далека, люди добрі! Та й сил немає!
– Їсти, кажете, не дуже вам давали?!
– Взагалі, як по правді сказати, то таки не було чого їсти, – сказав "поважний господар", як я його в думці окреслила; потім замовк і задумався. Два його товариші зовсім не обзивалися. Високий дивився невтомним поглядом чорних очей на схід, а молодий хлопець, стоячи в тій самій позі, усміхався невиразною усмішкою.
– Якби не люди, – продовжував "поважний господар", – які кидали нам сухарі та цибулю на вулиці, при роботі, то, сказати правду, – згинули б були! – Він зітхнув.
– Кажете, умирали там полонені?!
– Ех! – махнув рукою. – Немало згинуло!
Всі замовкли. З нашого дому вийшла жінка з повною мискою паруючої каші в руках. Це була сторожиха нашої кам'яниці Качанська.
– Єжцє, добриє людзє. У мєня теж син в неволі.
Подаючи миску полоненим, вона змахнула набіглі на очі сльози.
Качанська – скільки я її пам'ятала, завжди переплітала білоруську з польською мовою. Сама вона була з походження білоруска, але під час кампанії "наврацаня на польскость" – перемішала ці дві мови. Син її, вивчившись в польській школі і отримавши державну працю, остаточно признав себе – поляком. За Польщі, коли хтось питав Качанську, якої вона національности, вона, усміхаючись, казала: "Я нє вєдаю! Гето син мой займує сен тим питанєм!"
Я познайомилась з нею ближче, коли вона одного дня прийшла до мене з просьбою – написати листа до її сина українською мовою. Син Качанської перебував в німецькому полоні на пограниччі Генерал Губернаторства. – "Чому українською?" – запитала я. – Вона загадково усміхнулася. – "Как напішу по-українськи, то меґо сина пшизнайон за україньца!.. Чи пані слишала, что всєх українцов будут пускань дамой?!" – "Хіба ви українка?" – "Канєчно, что я українка!.. І мой син теж украінєц!" – Що ж мені зоставалося робити, як мовчки прийняти цю зміну національности і виконати її прохання.
Полонені, побачивши в руках Качанської миску гарячої каші, пожвавились.
"Хай, вам Господь дає завше!" – сказав старший.
Качанська плакала, витираючи голосно хусткою носа. Незабаром інші жінки з'явилися з хлібом, салом, яблуками. – Беріть, їжте на здоровля!
Вони брали і дякували словами, поглядом і усмішкою. Доївши кашу, полонені підвелися. Поважний господар перехрестився до схід сонця і сказав:
– Я завжди вірив у Бога!
Всі мовчали. Потім він звернувся до молодого, опецькуватого:
– Будемо рушати, Ваня!.. Ніч наближається! Треба нам ще пошукати нічлігу десь у селі.
– Ну, что ж пайдьом! – сказав усміхнений Ваня виразним російським акцентом.
– Поділимо порівно оці всі продукти, що нам дали добрі люди, та й підемо!
– А, я хочу яблучко! – почувся тоненький, дитячий голосочок.
Я глянула в ту сторону. Між дітьми, спереду, стояв Ґена.
Одягнений в те саме пальто, валянки і теплу шапку на голові, з-під якої висмикувалось на чоло біляве волосся.
– На, дитино, тобі яблучко! – привітно усміхаючись, протягнув до нього поважний господар.
– Та, що ви! – загомоніли жінки, – Вам самим потрібно на дорогу!.. Ходи-но сюди, Ґена! Дамо тобі яблуко і хліба з маслом!
– Та, хай бере моє!.. У мене також дітки є! – зітхнув він. – На, бери! Ось, дивись, яке червоненьке!
Ґена взяв протягнуте до нього яблуко і сховав за пазуху.
– Дай мені ще одне!.. Я бабусі дам!
Діти навколо розсміялися, а Ґена й собі за ними. Полонені ще раз подякували і рушили дорогою. Жінки дивилися їм услід і співчутливо хитали головами.
Вже вечоріло. Жінки помалу розходилися. Ґена, жуючи яблуко, бігав з дітьми і голосно сміявся. До мого вікна підійшла Качанська.
– Пані, как ви думаєцє, мой син теж вруці додому?!
В її очах світилося бажання почути додатню відповідь.
– Думаю, що так!.. Коли всіх українців пускають, то й вашого пустять, – сказала я, приховуючи усмішку.
– Дал би Бог!.. Ах, як я помисле, что он там ґаладаєт, а не імєєт даже куска хлєба, то на конєц сьвята пошлабим, чтоб ему памагці! Он такой бил у мєня добрий!.. Я от нєго ніґди злеґо слова не слишалам!
І вона почала оповідати мені, може вже четвертий раз, про всі якості свого єдиного сина.
– Скажіть мені, Качанська, чий цей хлопчик? – перебила я її, побачивши Ґену, що біг повз нас.
– Ах, гето сєротка! їді сюда дзєцко!
Ґена став.
– Ходзь до мнє, дзєцко!
Він, мовчки, підійшов.
– Ти наєлся?
– Да!
– Падаждзі, я тєбє ящо пєрожка дам!.. Гето бєдний рєбьонок! – вона погладила його по голівці. А Ґена, стоячи біля Качанської, переводив з запитом очі від неї до мене.
– Знаєцє, пані, как я яво нє накармлю, то он цєлий дзєнь бєґа ґлодни...